Останні новини

Євген Ходун: Розруха в головах

postup Письменник Михайло Булгаков вивів постулат, що всякі безлади і руйнації починаються саме з розрухи в головах. Як то нерідко буває у природі та в суспільстві, має чинність і обернений закон: занехаяне майно, помічене оком завидющим, за безцінь приватизується руками загребущими, а перед тим цілеспрямовано доводиться до розорення. Розруха в головах — сприятлива тому передумова. Значить, вона потрібна певному колу зацікавлених осіб, і для її поширення існують сучасні технології.

Колись розруха в головах наочно уявлялася заглушуванням іноземних радіопередач, що їх партійні ідеологи вважали «шкідливими для радянських людей». Для тих, хто наяву не застав цього процесу, ось короткий опис: із радіоприймача звучать кілька чітких, осмислених фраз, і раптом… ревище, скрегіт, навмисне спотворений сигнал російської радіостанції «Маяк» накладається на людський голос. Далі теж говорять ніби щось цікаве, але зрозуміти той людський голос уже неможливо.

Такі вульгарні прийоми давно вийшли з моди, номінально скрізь проголошується «свобода слова». Але ж її вороги нікуди не поділися, і для досягнення своїх старих цілей вони вигадують нові способи. Виокремимо з них три різновиди: «для простої публіки», «для любителів таємничості» і, так би мовити, «для записних інтелектуалів». Спробуймо розібрати їх послідовно.

«Наче сміттєпровід прорвало…»

Так поетеса Ліна Костенко охарактеризувала «інформаційні потоки», що заливають Україну та видаються зацікавленими особами за «свободу слова».

Взагалі-то, інформація буває різна: вона може навчати чогось корисного, спонукати до позитивних дій — а може бути тупою «розважайлівкою» і новинним мотлохом , аби відвертати увагу від вагоміших справ. Отже, тепер виявилося зручнішим не забороняти небажані звістки, не заглушувати іноземні радіоголоси, — а просто засипати інформаційне поле таким сміттям, що крізь нього важко добутися до важливих речей.

Згадаймо: чим «годували народ» лише недавнім часом? Буде очна ставка колишнього президента Леоніда Кучми з його колишнім же охоронцем Миколою Мельниченком — ні, зривається очна ставка — ні, таки буде очна ставка… Або: поїде Кучма до Москви — ні, йому не дозволили — ні, таки ж поїде… На День Перемоги стали допускатися червоні прапори, подекуди навіть нав’язуються, — ні, президент ще не підписав закон — ні, таки підписав, але вже після свята — ні, положення закону все одно визнано неконституційними… І так далі в такому ж дусі на різні теми.

З усього цього пустомельства не випливають ніякі суттєві наслідки: замовники вбивства Георгія Ґонґадзе та отруювачі Віктора Ющенка так і не покарані; зникнення журналіста Василя Климентьєва в Харкові так і не розслідуване; про можливі порушення в діяльності харківської «муніципальної охорони» так ніхто і не доповів; від робочої групи МВС України про наліт невідомих осіб на редакцію газети «Український простір» у Харкові ні слуху ні духу (окрім самої звістки, що з цього приводу було створено міністерську групу).

Так громадянам морочать голову, щоб вони хоч на хвильку забули… про свої гаманці. А коли згадають та схопляться — то виявлять, що за цей час їх уже обібрали цінами, тарифами і саме зараз уряд знову хоче залізти у їхні кишені по пенсійні гроші.

Обізнані в місцевому інформаційному просторі застерігають: не варто облещуватися відносною свободою слова в інтернеті. Ніхто ніби й не закриває сайтів з тверезими міркуваннями, але на кожний такий один у супротивників вистачає ресурсів відкрити три-п’ять альтернативних: щоб знову ж таки культурний шар інформаційного поля засипати масою словесного сміття. До того ж люди шукають інформацію доступними їм засобами, а інтернет, на жаль, доступний поки що далеко не всім.

А проте — хто шукає змістовну інформацію, вартісну поживу для самостійних роздумів і висновків, — зрештою, може дещо знайти. Інша річ, що видобувати релевантні відомості доводиться з-під товстих напластувань непотребу, на що витрачаються додаткові зусилля та час. Кожен мусить це робити сам за себе. Не всім вистачає снаги й терпіння, дехто просто не хоче нічого шукати. А зацікавлені в інтелектуальній розрусі роблять усе, аби людям чимскоріше обридло це заняття, щоб вони облишили його остаточно і вдовольнилися розважальною жуйкою.

Закидання людей інформаційним сміттям — важливий, хоч і не єдиний різновид маніпулятивних технологій.

Обізнані у світових інформаційних справах називають ще й інший прийом: обов’язкові, але небажані повідомлення можна оприлюднити в такий спосіб, щоб читачі на них майже не звернули увагу. Для цього вибирається, наприклад, перший день випуску газети після вихідних, коли охочих до читання найменше; замітка ставиться на такій сторінці і в такому місці, де мало хто сподівається на неї натрапити — а отже, мало хто й побачить.

Оригінальний спосіб приховати від публіки обов’язкову інформацію вигадали в Росії, про що харків’янам розповідали друзі із Санкт-Петербурга. Там активісти домоглися громадських слухань, про заплановані час і місце яких підготовлено оповіщення. Його було розміщено у святковому випуску місцевої газети, більшу частину тиражу якого — випуск же святковий! — повезли… в один з віддалених регіонів держави. Точно сказав колись класик радянського державотворення: формально правильно, а по суті знущання.

«Цього вам не скаже ніхто …»

Що годиться, так би мовити, «для простолюддя», не проходить для тих, кого тепер модно називати «більш просунутими». Явне сміття вони з огидою відкинуть, але й до зернят істини докопуватися не стануть — ліньки. У цій ніші виникає попит на доступні міфологеми, котрими без великих зусиль можна вдати хоч якусь обізнаність. Їх носії полюбляють напускати на себе особливу втаємниченість, посвяченість у вищі сфери. Важко скласти повний каталог байок, призначених для такої публіки, але найпопулярніші навести варто.

Одна з найдавніших легенд — буцімто промислове добро України скупив «ворожий» Захід через «зловредні» республіки Балтії. Звинувачення нічим не підкріплюється, а спростовується багатьма контраргументами. Ось лише один з них: купівля неможлива без згоди продавців, але їх «народні оповідачі» чомусь навіть не згадують.

З часом країни Балтії вступили до Європейського Союзу — і натомість поширилися нові чутки: скільки нібито у «бідолашного» населення з’явилося нових проблем! Про додаткові можливості, які в нього теж з’явилися, «знавці» так само не говорять.

Проблеми, дійсно, можуть бути скрізь, і бувають вони різні, — справа порою доходить аж до очищувальних скандалів з гучними відставками. Але в Україні політичне шахрайство на виборах і в так званій «законотворчій діяльності» Верховної Ради стало настільки безкарним та звичним, що до відставок не призводить, і до цього ж тепер намагаються призвичаїти весь народ: немовби інакше й не буває. Насправді таке просто неможливо у країнах Євросоюзу, навіть у «наймолодших» його членах та в їхніх парламентах. Однак на це доморощені «оглядачі світових подій» також не зважають.

Ще одна популярна побрехенька — про «порядок», що його, мовляв, підтримує президент Лукашенко у підвладній йому Білорусі: чистота, бачте, на вулицях Мінська. Насправді ж, якщо елементарне прибирання вулиць не обходиться без президента держави або ставиться в заслугу саме йому, — то гріш ціна такому «порядкові». Опоненти нерідко реагують на це роздратовано: «То упередження і стереотипи! От якби ви самі там побували та на власні очі все побачили…» Зауважують нерідко якраз ті, що самі «все бачать» здебільшого через телевізор з певним набором каналів.

19 грудня 2010 року в Білорусі проведено президентські вибори. До дільниць практично не були допущені спостерігачі від різних зареєстрованих кандидатів, крім одного, котрий не знав обмежень. Комусь це могло здаватися «дріб’язком» у порівнянні із заметеними в Мінську вулицями. Але потім на вулицях почали «замітати» мирних протестувальників проти виборчих неподобств. Над недавніми претендентами на президентську посаду вчинено блюзнірську розправу, не гідну переможця у змаганні, якби той справді вважав себе безсумнівним переможцем. В усьому світі — навіть тим, хто не знав, або не хотів знати, або в чомусь іще сумнівався, — сутність репресивного режиму стала очевидною. І в Харкові недавні симпатики «порядку» в Білорусі якось раптово перестали бажати «самому там побувати» та «на власні очі все побачити»…

…А невдовзі наспіли революційні події в арабських країнах Близького Сходу й Північної Африки. Осоружні диктатори змушені були поступитися неправедно утримуваною владою. Декотрі, щоправда, й досі відстрілюються — чого-чого, а куль для рідного народу їм не шкода. І знов Україною повзе шепіт: «Там не все так однозначно, у гру задіяні інтереси великих держав…»

Цікаво: що за інтереси, яких держав? Любителі таємниць не уточнюють. Та й зрештою: якби, приміром, змінити президента Хосні Мубарака при керівництві в Єгипті забайдужилося комусь зі сторони — хіба це можливо без участі самого єгипетського народу, у якого визріло таке бажання? Посутньої відповіді немає: Єгипет від нас далеко, ми там не бували, не бачили.

Гаразд, візьмімо дещо ближче, де ми бували і що бачили: 2004 рік у Києві, у Харкові, по всій Україні. Хіба не український народ повстав проти принижень політичним шахрайством, проти фальсифікації виборів?

Звучить заготовлена під подібні нагоди сакраментальна відповідь: «То справа темна. Що було тоді насправді — цього вам не скаже ніхто…»

Відповідь, слід зауважити, самопринизлива для того, хто ще хоче зватися інтелектуалом, і самовикривальна для журналіста. Бо коли щось істотне лишається неясним і коли це навмисне приховується від суспільства, то здоровим рефлексом усякої мислячої людини є прагнення домогтися істини або, долаючи опір, хоч наблизитися до неї. Тим паче для журналіста це просто життєвий інстинкт.

А напускання туману таємничості залишмо аматорам конспірології та езотерики: замішана на міфах видимість інтелектуалізму — зручний матеріал для маскування розрухи в головах.

postup

Імітація Станіславського

Російський театральний режисер Костянтин Станіславський уславився легендарною короткою фразою, якою коментував фальш, помічену в акторській грі: «Не вірю!» Повторюючи ці слова з інтонаційним притиском, можна порівняно легко справити враження вимогливого знавця. При цьому забувається, одначе, що за влучною оцінкою майстра мають стояти величезний досвід, напрацьована інтуїція. А інакше…

…Якось проводився в Харкові марш проти мафії забудовників, щоб ті в гонитві за чистоганом не вирізали до решти міські зелені насадження. До учасників маршу підійшла інтелігентного вигляду жінка, висловила підтримку, навіть підкреслила благородність їхньої справи. Сказала, що приєдналась би, але ж… «Ну не довіряю я повністю!..» І при цьому ще вирішила назвати ім’я відомого опозиційного політика.

От тобі й маєш! З відомих порожнин повіяло знайомою розрухою… Немовби для спільної доброї справи неодмінно потрібна абсолютна довіра всіх до кожного. Зате відсутністю такої довіри — ставши в позу гіпервимогливості та суперпринциповості — зручно виправдовувати власну бездіяльність.

Спробуймо здійснити мислений експеримент в одній суспільній ситуації: громадянин перехопив у своїй кишені руку злодія і відчуває, що самотужки не зможе ані його затримати, ані вберегти свої гроші. Контрольне запитання: гукати чи не гукати когось на допомогу?

Припустімо — так, гукати. Але ж заклик можуть почути люди, яким потерпілий довіряє не повністю, або й зовсім не довіряє?.. Так-то воно так, але при заклику на допомогу існує певна імовірність хоч від когось усе-таки її отримати, а при затятому мовчанні ця імовірність стрімко прямує до нуля.

Торік харків’яни реально відчули, як їм залізли у виборчі скрині. Відстояти тоді інтереси місцевої громади виборці теж не могли самотужки й поодинці. Контрольне запитання: варто чи не варто звертатися по допомогу до політичних сил?

Припустімо — так, варто. Одна з них принаймні в Харкові мала дуже високу імовірність переломити ситуацію на користь громади. Але ж цій політичній силі в місті хтось довіряє не повністю, а дехто і взагалі принципово відмовляє в довірі?.. І тоді доводиться складати ще додатковий іспит на прагматизм: взаємодіяти з тими, кому, довіряєш не повністю, — чи змиритися з тотальним ошуканством?

Поки що крадіжка виборчих голосів сприймається в масах не так гостро, як індивідуальна кишенькова крадіжка, — але наслідки від маніпуляцій з бюлетенями набагато тяжчі: вони позначаються протягом тривалого часу більшими сумами втрат, ударами по добробуту багатьох родин, руйнуваннями значних територій.

postup

Будьмо певні: щоб за мізерною вартістю приватизувати цілу державу, щоб перед тим її зруйнувати і знецінити, — знайдеться достатньо демагогів, які попередньо постараються забезпечити розруху в головах її громадян.

Коли подбаємо про себе?

У деяких міжнародних повідомленнях останнього часу дивує зверхність тону українських коментаторів щодо іноземців і байдужість до… самих себе. Легко повторювати слідом за японцями, що вони не справилися з атомною аварією на Фукусімі. Вигідно заднім числом судити британців, що там сталися безлади в містах, а тепер проголошується «нульова терпимість» до правопорушень.

І при тому замовчується, що життя чорнобильських ліквідаторів цінуються значно дешевше від фукусімських. І що в Україні під цю марку влада хоче проголосити «нульову терпимість» не до правопорушень, а до прав людини.

Євген ХОДУН,

прес-служба ГО “Поступ”

More in Суспільство, Технології, Статті
IMG_1472
Евген Чолій: Виступ президента Світового Конґресу Українців на V Всесвітньому Форумі Українців

Цьогорічний V Всесвітній форум українців проходить напередодні ювілейної 20-ої річниці найголовнішого національного свята українського народу - Дня незалежності України. Місяць...

Close