Останні новини

Політична сатира як індикатор психологічного стану влади

img.cgi?n=9829 Ставлення влади до критики, іронії та сатири на власну адресу визначається не лише рівнем розвитку у її очільників почуття гумору. Але й психологічним її станом.

Влітку 2006 року 33-річний німецький кінорежисер і сценарист Рудольф Герцог опублікував дослідження про особливості гумору німецьких громадян в епоху Третього Рейху – книгу «Гайль Гітлер, свиня здохла». Назвою послужив рядок з одного з анекдотів про Гітлера. Автор не намагається розвеселити читача, він, крізь призму тогочасних анекдотів, намагається визначити ті елементи суспільного життя, які дійсно в ті роки хвилювали, веселили чи дратували німців. І влучно зауважує, що політичні анекдоти не були формою активного опору, однак грали роль клапанів для стримуваного соціального невдоволення. Це розуміло і нацистське керівництво. Тому на початках ставилося до політичних анекдотів поблажливо. Розповісти черговий жарт про фюрера чи його найвище оточення можна було абсолютно відкрито. Наприклад: високопоставлений нацист відвідує завод і запитує керуючого, чи є ще на заводі соціал-демократи. «Так, 80 відсотків», – відповідає той. «А чи є у вас члени католицької центристської партії?». «Так, 20 відсотків». «То у вас немає жодного націонал-соціаліста?». «Та ми тепер всі нацисти!». Або ж: Гітлер приїжджає до божевільні. Пацієнти вітають його нацистським салютом. Гітлер проходить повз них і раптом помічає людину, яка не здійняла руку. «Чому ти не вітаєшся мене, як інші?!» – «Мій фюрер, я санітар, а не божевільний!». Зрештою, сам Гітлер на початках політичної кар’єри стверджував: «Нехай критикують, аби згадували».

Становище почало змінюватися з початком військових поразок. І наприкінці війни за політичний анекдот людина могла бути звинувачена в саботажі і засуджена до ув’язнення в концтаборі або страчена. Змінювалася і тематика жартів, з’явився гіркий сарказм: «Що ти будеш робити після війни?» – «Я нарешті піду у відпустку і відправлюся в подорож по великій Німеччині!» – «Так, але що ти будеш робити у другій половині дня?»

Гітлер і НСДАП прийшли до влади волею німецького народу. Вони почувалися впевнено, йдучи від успіху до успіху, від перемоги до перемоги. І, як впевнені люди, спокійно реагували на жарти – свого, німецького народу. Питання пропагандистської сатири противників – окрема справа.

Якщо поглянути на тотожну тоталітарну систему СРСР, від початків видно різке несприйняття антипартійної, антирадянської сатири. Справа не в тяглості традиції від імперії Романових – не насміхатися з особи «государя» (в російській народній традиції образ «царя-батюшки» за звичай має простакуваті, навіть гротескні риси). Ленін та більшовики захопили владу не в результаті виборів, а шляхом збройного перевороту і кривавої громадянської війни. Сталін перебрав її теж не в результаті «народного волевиявлення». Звідси й постійний страх перед можливою втратою незаконно здобутої влади, патологічна недовіра до власного (радянського, українського, грузинського тощо) народу, намагання утримувати людей у такому ж стані – стані страху перед всемогутньої радянською владою. Звідси, з відчуття невпевненості у своєму завтрашньому становищі, і йде постійне переслідування кожного, хто дозволив собі пожартувати зі сучасного чи колишніх «вождів», партії чи радянського ладу.

Сучасна путінська Росія суттєво відрізняється від СРСР. Офіційно – влада легітимно обрана (попри протести і заперечення опозиції), міжнародне та внутрішнє становище більш-менш можна вважати стабільним. Вождь країни, Путін, завдяки ГБ – вишколу розуміє, що, за радянськими звичками ганятися за творцями карикатур чи анекдотів – це демонструвати суспільству те, що ці твори його таки зачіпають. Тому просто намагається не давати зайвих приводів для кпинів своїми висловлюваннями або вчинками, на відміну від, наприклад, Буша, Лукашенка тощо. Бувають, звичайно, «проколи», як ото пірнання за підготовленими до «знаходження» амфорами. Та хто ж не помиляється… А що стосується характерних особливостей зовнішності, зросту, взаємовідносин зі ще президентом Медвєдєвим – тут об’єктивна реальність. То нехай собі громадськість потрохи сипле дотепами, аби на інші, реальні проблеми уваги не звертала. Такий метод «випускання» пари впевнений у собі Путін, як і колись Гітлер, може собі дозволити.

А тепер – сучасність українська. Існуюча «регіонада», як Путін з «ЄдРом», є легітимно обраною. За звичкою, йде найпростішим шляхом копіювання політики Кремля. Тому, звичайно ж, і у сфері політсатири жартувати в інтернетрях можна практично безборонно. Хіба якийсь один-другий блог закриється, чи сторінка в соціальній мережі заблокується. Та це так, поодинокі випадки.

Але тут починаються деякі відміннощі. Не може Янукович з «регіоналами» почуватися так впевнено, як «ЄдРо» з Путіним – не так просто «перемога» давалася. На міжнародній арені не все гарно складається. Всередині країни, у яку сферу не зазирни, абстрагувавшись від офіційної азарівської статистики, теж все «не так». І українці востаннє вели пряму мову з владою таки в 2004 році, а не, як у Москві, в 1993. Тому теперішня «регіонада» як не намагається скопіювати кремлівський імідж впевненої у собі, «сильної вертикалі», та все ж перебуває в стані постійного нервово напруження. І, попри показну браваду, зраджує її приховану нервозність все ця ж підступна політсатира.

За 2004 рік Янукович і «регіонали» мали звикнути до найрізноманітнішої політичної сатири та гумору (від дотепних до вульгарщини), здобути своєрідний імунітет. Справді, відтоді здивувати якимись кумедними оригінальнощами громадськість важко будь-кому з гумористів, окрім самогоВіктора Януковича та окремих, найблискучіших його соратників – то вітри не туди дують, то слова плутаються. Зрештою, не варто повторюватися, країна знає своїх «героїв».

Але як же ж несподівано здали нерви влади після появи публічної подяки мешканцям Донбасу за нашу кольорову дійсність. Здавалося, раніше були і дошкульніші вислови. Але тепер ці слова пролунали саме вчасно. І не важливо, чи найпопулярніше сьогодні в Україні гасло вигадали в кабінетах московської Луб’янки, щоб дратувати Януковича за економічну впертість, чи в середовищі київських футбольних фанатів, аби дошкуляти противникам зі символікою «Шахтаря», або ж насправді в головах молодих патріотів – задля публічної демонстрації свого ставлення до існуючої влади. Головне – нерви здали, влада просто зірвалася. І почалося звичне театралізоване дійство – «маски-шоу» в офісах, викрадання клятих футболок, сутички на вулицях, навіть зі стрільбою. Не адекватна реакція? Так. Але чи можна вимагати чи, принаймні, сподіватися адекватності від людини чи групи людей з нервовим розладом? Мабуть, ні.

Звичайно, анекдотами, карикатурами, епіграмами жоден режим, і «регіонаду» зокрема, не відправити на смітник історії. Вона несподівано зривається не через відсутність гумору чи гіпертрофовану моральну вразливість. А через невпевненість і навіть страх перед масовими виступами громадян. Адже, здавалося, що після піднесення 2004 року та подальшого розчарування це покоління українських громадян на такі масштабні та рішучі протестні акції вже просто не вийде.

Та першим сигналом тривоги став Податковий Майдан. А 20 вересня законопроект, що обмежував соціальні виплати, привів під стіни Верховної Ради кілька тисяч чорнобильців та ветеранів Афганістану. Це вже не кілька тисяч підприємців. І розбещені безкарними полюваннями на студентів, самовпевнені «беркути» були несподівано просто, без напруження, зім’яті роздратованими афганцями, які мають за плечима зовсім не виламування рук підліткам. Ще трохи – і перелякані гвардійці Могильова здали б і останню лінію оборони перед дверми парламенту. Та люди до таких радикальних дій ще не були того дня готові. Поки що. Бо захотіли б – зайшли. Це знав «Беркут», і перелякані «регіонали», які тремтячими руками знімали значки народних депутатів, і безстрашний Володимир Литвин, думки якого, висловлені в залі та зафіксовані у стенограмі потребують, мабуть, розшифрування психоаналітика. Облога припинилася лише з появою делегації від «влади», та оголошенням фактичної капітуляції – законопроект не розглядаємо, робочу групу для узгодження створюємо.

Таким чином, індикатор демонструє незадовільний психологічний стан «регіоналів», дії афганців під Верховною Радою і здобуті результати – рецепт вирішення українських проблем. Якщо комусь дошкуляють певні страхи, фобії – їх просто потрібно вилікувати. Як афганці провели попередню терапію задля лікування «правопорядкофобії» серед підлеглих Могильова.

More in Влада, Політика, Суспільство, Записки, Президент
nahman[2]
Несколько слов об Умани

...

Close