Останні новини

Де взялася Одеса і до чого тут Катерина ІІ

За числом антиукраїнських провокацій Одеса, напевно, давно перевершила Крим. Дійшло до того, що мер цього українського міста забороняє вести документи українською, затираються написи „Слава Україні” тощо. У місті домінують відверто антиукраїнські ЗМІ, що поширюють стереотипи про нібито одвічно „неукраїнський характер” Одеси, її належність до „Новоросії” тощо.

Цікаво, що російські царі додумалися назвати „Новоросією” край, що входив до складу Київської Русі за тисячоліття до того.

Тому не зайвим буде згадати, що було на цих землях до того, як Російська імперія перейменувала загарбані підступом землі Запорізької Січі.

Починаючи з ІІІ – IV ст. н. е. навколо м. Тири (Білгород-Дністровська) і вгору по Дністру консолідувалося слов’янське плем’я. Отримавши за стародавньою назвою Дністра (Тивр) назву тиверців, це плем’я, крім слов’ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення, яке мешкало тут раніше.

Тиверці брали участь у поході київських князів, зокрема в поході Олега на Візантію в 907 р.

Уже в ХІІ ст. землі тиверців потрапили під владу Галицького князівства й залишалися в такому стані протягом перших чотирьох десятиліть XIII ст. Під тиском печенігів та інших кочовиків частина тиверців переселилася в сусідні землі Київської Русі.

У 1241 році район Одеси захопили монголо–татари. За вкрай неспокійних умов частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько–Волинського князівства, однак Білгород зі слов’янсько-грецькою округою продовжував існувати.

Після 1362 року, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність до Київського князівства, яке тоді було васальне щодо Великого Князівства Литовського.

Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на чорноморському узбережжі. За часів литовського князя Вітовта шляхтичем Коцюбом Якушинським було засновано місто Хаджибей, уперше згадане 1415 року (майбутня Одеса), відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на чорноморському узбережжі та на Дніпрі. Тому вже через 4 роки можна буде святкувати справжній ювілей Одеси – 600 років.

У 1420-х рр. іноземні мандрівники повідомляли, що слов’янське населення нижнього Дніпра визнавало зверхність Вітовта.

Таким чином, безперервна слов’янська історія приморської Одещини тривала приблизно тисячоліття – з IV по XV століття.

У 1548 році Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді – Акерманський санджак. У регіон переселили ногайських татар.

Запорізькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали штурмом основні фортеці регіону Акерман і Кілію, розглядаючи їх як форпости Туреччини та базу для набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків у 1517, 1541, 1547, 1567, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 роках. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортець, що вело до тимчасового послаблення набігів татар та работоргівлі.

Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорізького, тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення. Крім того, там було й чимало українських селян, що втікали „на Ханську Україну” (як часто називали Одещину в період татаро-турецького панування) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні.

Після руйнування Московією Нової Січі й ліквідації Війська Запорізького в 1775 році більша частина козаків таємно зібралися на байдаках і рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея (нині Одеса). Згодом більшість із них перебралися на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776-1828 рр.).

Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. Досі в околицях Одеси в найстаріших селах регіону (Усатовому тощо), є цвинтарі зі старовинними козацькими хрестами, старіші за перейменування Хаджибея на Одесу.

З початком нової російсько–турецької війни (1787 – 1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців, під керівництвом запорізьких старшини Білого та Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького кошу повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.

Козацькі чайки виявилися вкрай ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Протягом тривалого часу Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою російського флоту. У різні періоди ця флотилія налічувала від 50 до 200 чайок.

 Фортеця Хаджибей
Фортеця Хаджибей

Запорожці відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея, і після нетривалого, але запеклого штурму взяли фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород–Дністровський) та Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.

Українські козаки під керівництвом Антона Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань.

Загалом під час війни 1787 – 1791 років у операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.

Приміром, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухи-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що в 1788 році першим видерся на мури міста Очакова в складі Чорноморського козацького війська. За це його родові надали дворянське звання.

У грудні 1790 року українські козацькі загони під проводом Головатого і Чепіги відіграли ключову роль у штурмі Ізмаїлу.

Григорій Потьомкін
Григорій Потьомкін

У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. „Князь таврійський” Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: «Матросов набирать флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».

Більше того, усвідомлюючи відсталість імперії, російський уряд вдався до допомоги найманців з усієї Європи. Один із них – знаменитий Хосе де Рібас, до речі, посвячений козаками в запорожці.

Не менш показовою в цьому сенсі є доля шотландця Джона Поля Джонса, відомого на той час, без перебільшення, усьому світові за свою приватну війну з Англією. Джон Поль на кількох кораблях неодноразово атакував флот Британської імперії, яка тоді реально „правила морями”, у серці самої Британії – у портах Британських островів, включно з Ліверпулем. Поль Джонс став фактичним засновником військово-морського флоту США, давши під перші американські кораблі свою флотилію. В американській військовій історії Поль Джонс уславився ще й своєю відповіддю на вимогу здачі британцям. 1779 року сильніший англійський корабель біля узбережжя Англії артилерійським вогнем зніс палубу й убив половину команди Джонса, вимагаючи здачі. На що той відповів англійському капітанові: „Сер, я ще не починав битися”, – й організував абордаж. За результатами цієї битви Франція вирішила підтримувати американські колонії в їхній боротьбі з метрополією.

Варто сказати, що Поль Джонс знав усіх перших президентів США, мав особисті аудієнції у французького короля Людовіка XVI й російської імператриці Катерини ІІ. В Україні його теж тепло зустріли й прийняли в запорожці під іменем „Павло” та нагородили кунтушем, шароварами, пістолями і шаблею.

У такому вигляді, в шароварах шотландець проходжав по палубі свого флагманського корабля. Англійці, котрі служили в турків, сплутали його козацькі шаровари з турецькими й передали в Лондон, що Поль Джонс прийняв іслам.

Українські козаки і Поль Джонс відіграли вирішальну роль у головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, поразка в якій фактично призвела до вигнання турків з Півдня України.

Цю епічну картину – шотландець у запорозьких шароварах на чолі флагманського корабля флоту – згадували в Севастополі ще й під час Кримської війни 1853-1856 років.

***

Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість частину козаків фактично депортували за межі України – на Кубань. Хоча ще у 1790 році фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом та Дністром до Чорного моря.

Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах як «гарматне м’ясо» та загарбати й колонізувати південні землі, у том у числі одвічні козацькі.

Катерина ІІ
Катерина ІІ

Сама ж „засновниця Одеси” Катерина ІІ відзначилася виключно тим, що ніколи не бувши в Одесі, видала указ „Про вільний вхід у Хаджибейську гавань”. Ні про яке заснування Одеси в указі не йшлося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії.

Отже, факти свідчать, що Одеса як місто з’явилося завдяки рукам і шаблям запорожців. Територія Одещини входила до Галицького князівства (ХІІ-ХІІІ ст.), Київського князівства (XIV-XV ст.), на її території розташовувалися поселення запорожців та козаків Задунайської Січі, Чорноморське козацьке військо відіграло вирішальну роль у відвоюванні цих земель у Туреччини. Фактично від самого перейменування Хаджибея на Одесу українці становили більшість у місті (за винятком невеликого проміжку на межі XVIII і XIX столітть, коли більшість становили греки), і так є до цього часу. Місто розквітло й досягло того, що має, на вивезенні української пшениці в Європу.

Одеса – українське місто на українській землі.

Це аж ніяк не заперечує величезного внеску представників усіх етнічних груп у історію краю, його економічні й культурні досягнення чи, тим більше, його етнічну строкатість.

Зайве підтвердження тому – вибір 52% батьків першокласників Одеси для своїх дітей української мови навчання. Хтось скаже – мало. А можна інакше: попри зусилля „видатних одеситів” – вихідця з узбережжя Японського моря Олексія Костусєва та уродженця Молдови Сергія Ківалова, більшість одеситів обрали для своїх дітей українську.

Тому сучасне дурноцвіття українофобії в Одесі – наносне й минуще.

УНІАН

More in Наша історія
тремтячі еліти
Варто прочитати – нова книга Олега Покальчука «Тремтячі еліти»

...

Close