Останні новини

Історики відкривають правду: Україна – Польща

У рамках 18-го Форуму видавців у Львові відбулася презентація книги Володимира В’ятровича «Друга польсько-українська війна. 1942—1947».

Видання вийшло друком у двох частинах: перша — збірник документів, архівних матеріалів, що стосуються досліджуваного періоду, друга — власне монографія. За його словами, спонукальним мотивом до написання цієї роботи стало бажання відстояти, не віддати на поталу політикам і політиканам пам’ять про драстичні моменти в історії україно-польських взаємин. Автор виводить ґенезу польсько-українського протистояння і його витоки шукає значно глибше, ніж вказано у хронологічних рамках дослідження.

Модератором зустрічі був відомий історик Юрій Шаповал, який схвально оцінив працю Володимира В’ятровича. У жвавому обговоренні книги взяв участь професор Гарвардського університету Сергій Плохій, який у ході презентації висловив думку, що «Друга польсько-українська війна. 1942—1947» — єдине в Україні видання, в якому взято до уваги документи з архіву Лебедя, що зберігається в Гарварді.

Професор Леонід Зашкільняк слушно зауважив, що саме такої книги бракувало українським історикам і політикам, адже джерельна база роботи є вагомим аргументом у дискусії з польськими колегами, а зібрані документи свідчать про те, що Україні була суб’єктом національно-визвольного руху.

На базі широкого кола архівних документів Володимир В’ятрович розмірковує про причини, перебіг і наслідки польсько-української війни 1942—1947 років. Цією книгою автор укорінює в історичну термінологію визначення згаданого періоду саме як війни, а не антипольської акції. Війни неоголошеної, пролонгованої, із трагічними наслідками для обох сторін конфлікту, адже програли всі. Війна триває надалі, цього разу інформаційна. І не дивно, що саме зараз з’явилась така книга, оскільки фаховим історикам саме час втрутитись і відібрати тему війни від недобросовісних політиків, які у спробах заробити політичні дивіденди зневажають пам’ять про жертви.

Наводимо висловлений на представленні погляд історика на цю дражливу в українсько-польських відносинах ситуацію, яку він опублікував у своїй монографії:

«Я ще зі студентських років цікавився і читав літературу, яка стосувалася українсько-польських відносин. Тоді ж виступав на кількох міжнародних наукових конференціях, які стосувалися цієї проблематики. В тій літературі, яка стосувалася цього питання, мене завжди дивувала досить незначна присутність, власне, документальної бази. Більшість наукових робіт як з українського, так і з польського боку, були побудовані на свідченнях, записаних десь у 1980—1990 роках.

Складалося враження, що документів нема. І це здавалося логічним. Тому що суб’єктами цього протистояння були підпільні рухи: з одного боку український, з другого — польський. І очевидно, що в підпіллі мінімально користувалися документами і тому їх не повинно було бути. Мої переконання розбилися вщент після ознайомлення з архівами Миколи Лебедя (діяч ОУН) у США у 2007 році, коли я побачив, які величезні об’єми документів підпілля існує і значна кількість з них — це інформація про власне польсько-українське протистояння.

Другого такого інформаційного шоку я зазнав, коли очолював архів СБУ. Коли побачив, які величезні об’єми інформації про УПА містяться і який величезний відсоток з них — це документи підпілля. Документальна база дуже і дуже насичена. Йдеться, напевно, про сотні томів, у кожному томі по 500—600 аркушів. І, знову ж таки, з цих документів величезна частина стосується українсько-польського протистояння в роки війни і після неї.

Я поставив перед собою завдання спочатку зробити збірку документів, які не входять у науковий оббіг. Почалася робота, яка вилилася у двотомне видання. Сюди увійшли близько 500 документів українського підпілля. Документи, починаючи з 1942 року і закінчуючи 1947 роком — сумнозвісною антипольською акцією. Для того, щоб якось представити ці документи читачам, історик зобов’язаний пояснити, ввести в контекст. Відповідно, я підготував вступну статтю.

Але ця вступна стаття заполонила мене і почала розростатися у дослідження, яке вилилося в монографію «Друга польсько-українська війна. 1942—1947». Працюючи над монографією, я почав вибудовувати концепцію, яку сформулював як «Друга польсько-українська війна». Чому друга? Ну напевно, якщо говорити загалом про історію українсько-польських відносин, то це була якась «надцята» війна. Якщо ж говорити про історію України, яка зараз пишеться, то досліджуваний конфлікт є другим після війни 1918—1919 років. В історії є концепт — говорити про одну світову війну, яка почалася у 1914 році і закінчилася 1945 році. Так само є дуже схожий підхід і до українсько-польської війни, яка почалася у 1918 році і закінчилася у 1947 році, а насправді, якщо дивитися глибше, то це протистояння може мати кількасотлітній перебіг — від історії наступу Речі Посполитої до її поступового відступу. І ця історія розвивається так, як і інші — коли країна поширювала свою владу спочатку на інші народи, а потім поступово у XX ст. втрачала ці землі і так само поступово скорочувала свій ареал.

Те, що я називаю «Друга українсько-польська війна», — це останній акорд у тому протистоянні, яке закінчилося і після якого були укладені кордони, які ми маємо зараз. До речі, більш-менш вони відповідають тим, які були ще багато сотень років тому.

Чому війна? Ніхто зі сторін, що були суб’єктами конфлікту, не оголошували війну. Але в історії, у тому числі XX століття, є десятки воєн, які ніхто нікому не оголошував. Тим не менше, вони були війнами.

Головними суб’єктами були збройні сили обох сторін. Вони мали свої політичні організації. Вони проводили навіть фронтові дії. Був фактично фронт, який періодично пересувався. Особливість цієї війни у тому, що активну і пасивну участь у ній брало цивільне населення, яке в результаті чи не найбільше постраждало. Ця війна мала кілька своїх ареалів. Це Холмщина, Волинь, Галичина, Надсяння. Але тим не менше інформація між ними постійно циркулювала і якщо вогнище конфлікту спалахувало в одному регіоні, одразу ж його підхоплювали інші. У своїй книжці я це означую як криваве доміно, коли сутичка починається в одному місці і потім постійно по наростаючій охоплює все більші території. Апогеєм цієї війни є перша половина 1944 року, коли вона охоплювала вже і Галичину, і Волинь, і Холмщину, і Надсяння. Коли її ареал був максимально великий.

Всі учасники цієї війни здійснювали військові злочини. Такі злочини чинили як учасники з української сторони, так і з польського підпілля. Часто були дії, які є просто симетричними. Є прості, дуже промовисті документи. Ультиматум українською мовою селянам одного села з вимогою покинути його за 24 години, інакше будете знищені. І аналогічний абсолютно ультиматум польською мовою селянам українського села з такими самими вимогами і погрозами.

Особливістю цієї війни було те, що вона почалася під час іншої війни. І фактор інших воюючих сторін суттєво посилював це протистояння. Активну участь брала і радянська партизанка (українсько-польські сутички спалахували там, де з’являлася радянські партизани). Прихід радянської партизанки провокував руйнацію хиткої рівноваги між учасниками війни. Участь у цьому конфлікту брали і німецькі окупанти, які підтримували то тих, то інших, очікуючи їх виснаження.

Ще одна особливість цієї війни — що вона не закінчилася якимось укладенням миру, а експансією третьої сторони на території обох учасників конфлікту. Хоча за стіл мирних переговорів українське і польське підпілля сідало, що свідчить про те, що вони визнавали себе воюючими сторонами.

На жаль, досвід того часу замовчувався багато років, свідки і жертви тих подій не мали змоги говорити про це ні в радянській Україні, ні в підкомуністичній Польщі. Відповідно, за десятки років накопичувалися біль, взаємна образа і ненависть, що не знаходили свого вияву. І коли комуністична система впала, звідусіль почали звучати спогади. Говорили люди, які хотіли розказати про те, що вони пережили тоді. І, на жаль, цей спалах (в цілому потрібний, він мав відбутися) став об’єктом маніпуляцій для політиків у нашій сусідній Польщі, які намагаються використати ці зізнання для отримання якихось політичних дивідендів. Власне політики значною мірою до тепер виступають як головні інтерпретатори цих подій. Скільки раз на засіданнях польського сейму піднімалося питання власне українсько-польського протистояння? Та десятки разів. Певно з десяток є постанов місцевих соймів про геноцид і так далі.

На жаль, війна триває. Це війна після війни, інформаційна війна. Прийшов час втрутитися історикам і відібрати її від політиків і змусити їх все таки говорити правду. А вона полягає у тому, що цієї війни не могло не бути. На жаль, вона була неминучою і ми повинні це зрозуміти. І я думаю, що нашим обов’язком є говорити правду. Це і буде та пошана, якої заслуговують жертви цієї війни, а не політизовані концепції і пам’ятники».

ЦДВР

More in Новини, Наша історія
Українці Риму відсвяткували 20-ту річницю Незалежності України

...

Close