Київ зустрів діаспору сльозогінним газом і кордонами міліції

Напередодні 20-ї річниці Незалежності України в Києві проходило два досить важливих заходи безпосередньо пов’язаних із українською діаспорою, де я, мав за честь бути делегатом від УГО «Помаранчева Хвиля» як складової СКУ. Це V Форум Української Всесвітньої Координаційної Ради, який тривав з 19 по 21серпня, і Річні Загальні Збори Світового Конгресу Українців, які проводили свою роботу з 21 по 23 серпня. На Форум було запрошено 300 делегатів : 100 делегатів із так званої східної діаспори (країни колишнього союзу), 100 із західної (Америка Європа і Австралія) та 100 з самої України.

Неоднозначність ставлення суспільства в Україні до Форуму УВКР спричинене в основному джерелом фінансування – це бюджетні кошти які розподіляються через КМУ. Поза тим, це найбільша надбудова світового Українства створена ще в 1992р., в яку входять громадські організації України та організації українських громад з цілого світу. Основна мета створення цієї організації – це співпраця і координація громадських українських організацій в Україні та діаспорі і їхня співпраця із владою України. Де-хто сьогодні скептично вважає недоцільним витрачати державні кошти на існування такої структури, мовляв, як можна ефективно працювати (критикувати, впливати на існуючу владу), коли вона сама має безпосередній вплив і то дуже вагомий – фінансування, адже в народі кажуть: «Музику замовляє той хто платить»…

Стосовно ефективності і об’єму зробленої роботи пролунало достатньо критики на адресу керівництва УВКР, зокрема у виступі Івана Драча в перший день роботи Форуму. Проте, хотілось би зупинитись тут на доцільності існування такої структури взагалі, а вона виглядає очевидною. По перше, основною і головною організацією в структурі УВКР є Світовий Конгрес Українців – організація абсолютно незалежна від влади України, яка має більш як 40-літню історію і представляє інтереси 20-мільйонної громади українців із 32 країн світу. СКУ був визнаний неурядовою організацією у Економічній та Соціальній Раді Організації Об’єднаних Націй у 2003 р. По друге – цє чи не єдина можливість, де представники світової діаспори, незважаючи на джерело фінансування, мають можливість вільно донести свою думку, висловлюючи протест безпосередньо владі, оскільки більшість із делегатів почувають себе досить незалежно, тому що можуть вільно повернутися в країни із яких прибули і не залежать напряму від чинної влади. Це є важливим з огляду на те, що існуюча влада несе відповідальність не тільки за стан справ в Україні, а й за життя діаспори в певній мірі також. Враховуючи, що за останніми підрахунками за межами України проживає вже більше третини Українців (від 15 –до 20 мільйонів), актуальність даних заходів набирає особливої ваги.

Перебіг відкриття Форуму і зокрема його резолюція, був вже поданий в інших виданнях, зокрема тут у Чікаґо і на офіційних вебсторінках УВКР та СКУ. То ж не хотілось би повторюватись в деталях, але варто здається наголосити на певних моментах, які підкреслюють вищеподані думки. Відкриття Форуму в Національній Опері України молитовно відкрив Святійший Патріарх Філарет. Зал був наповнений вщерть не тільки представниками діаспори а й відомими колишніми і теперішніми урядовцями, відомимим політичними та громадськими діячами. Репортери не могли оминути увагою ні першого Президента Леоніда Кравчука ні головного спікера теперішнього Президента Януковича –Анну Герман. Остання стала свідком абсолютного несприйняття і відвертого обурення, яке висловив зал на зачитане міністром закордонних справ Константином Грищенком, привітання від Президента. Як вже відомо всім, Президент України таки не наважився прийти на Форум. В доповнення цього чулися досить різкі вигуки з верхнього балкону в сторону Президента і міністра, а внизу біля сцени був розгорнутий плакат «Геть бандократію». Чиновник винувато посміхався…

Опісля було доста критики і самокритики з уст виступаючих, зокрема і колишнього Голови УВКР – Дмитра Павличка. Як завжди різко і конструктивно виступив Президент СКУ, Євген Чолій. Правда, відчувалося, що дехто з виступаючих, готуючи свої доповіді напевно допускали ймовірність присутності «першої особи». Так в одному виступі було зазначено неприпустимість порушення посадовцями КМУ закону про Голодомор, забувши при цьому згадати, що сам президент Янукович минулого року, як гарант Конституції, першим порушив цей закон в Страсбурзі на Засіданні Ради Європи і не відповів за це й по сьогодні, хоча офіційно справа була порушена давно. Поза тим, лунали конкретні вимоги про припинення політичних репресій, неприпустимість повернення в історичне минуле, негайну відставку міністра освіти Дмитра Табачника, та чіткі орієнтири на європейські цінності.

Офіційну частину закрив молитвою і благословенням Владика Богдан (Дзюрах) оскільки Блаженнійший Патріарх Святослав не був присутній у той час в Києві. Після перерви був представлений прекрасний концерт в якому брали участь також представники творчих колективів діаспори. Неперевершеним був виступ Національного Академічного Ансамблю Танцю України ім. Павла Вірського. В наступні дні робота Форуму проходила в залі Народного Дому. Робота була поділена на секції. Хочу зупинитись на роботі секції «Новітня хвиля міграції та міграційна політика України», в роботі якої я брав безпосередню участь. Секція розмістилась в готелі «Козацький» в невеличкій кімнаті, яка не змогла вмістити всіх бажаючих.

На наше превелике здивування, нам була представлена головою секції п. Олександром Шокалом готова резолюція по питаннях трудової еміграції, розроблена напередодні в Україні людьми, які в більшості своїй ніколи не були емігрантами, як і сам голова секції. Виникла певна напруга, ми перейшли у більший зал. Там під час голосування виявилося, що частина людей в залі, які голосували, не є емігрантами, не мали депутатських повноважень і згідно статуту не мали й права голосу. Відтак нами депутатами – реальними емігрантами, було прийнято рішення відкинути запропоновану резолюцію, переобрали секретаря і не дивлячись на те, що час відведений для роботи секції давно закінчився, за декілька годин колегіально напрацювали нову резолюцію із врахуванням конкретних і реальних питань пов’язаних із проблемами емігрантів. Тут, зокрема йшлося про паспортне питання, збільшення консульських працівників із числа трудових емігрантів для пришвидшення надання послуг, питання пенсійного забезпечення, здешевлення авіаперевезень трун та допомоги при перевезенні безнадійно хворих, виборчого права емігрантів, правова допомога нелегалам, допомога суботнім школам і незалежним громадським українським масмедіа, та абсолютна прозорість щодо принципів вибору і реалізації державних коштів на потреби розвитку українських громад у світі.

В останній день роботи відбулась звітно-виборна частина Форуму, де окрім голів секцій звітувала контрольно ревізійна комісія про фінансовий стан УВКР. Опісля номінаційною комісією було представлено два кандидати в особі колишнього заступника УВКР Михайла Ратушного і представника «Нової Хвилі» еміграції п. Мирославу Роздольську. Представляючи кандидатуру Михайла Ратушного, його попередник Дмитро Павличко не забув пригадати присутнім, що на зорі української Незалежності кандидат «сидів» за Україну і він особисто носив йому передачу від батька в СІЗО. Більшістю голосів було обрано новим Головою УВКР Михайла Ратушного, опісля було обрано членів нової президії. В цей же день було надане коротке слово колишньому Голові МЗС Борису Тарасюку , де він запросив всіх присутніх прийти на мітинг протесту проти дій сучасної влади біля памятника Шевченку призначений на ранок 24 серпня.

Після завершення роботи Форуму, в цей же день почали свою роботу загальні Річні Збори СКУ, які перебрались в будівлі Києво-Могилянської академії. В приміщення хоч і скромніші, зате набагато знаковіші. Адже цей ВНЗ, як і УКУ є на сьогодні певним символом свободи і незалежності в сучасній науково-освітній сфері України. В цьогорічному зібранні взяло участь близько 130 делегатів і гостей із 26 країн світу. Збори відкрились молитвою під проводом Митрополита Адріана, керуючого Московською-Богородською єпархією УПЦ КП . Президент СКУ запросив до привітань почесних гостей Зборів. Зокрема виступили новообраний Голова УВКР Михайло Ратушний, а його попередник Дмитро Павличко в своєму привітанні наголосив на необхідності підготовки «Майдану 2». Мирослав Маринович наголосив на моральній кризі сучасного суспільства, а ректор Києво -Могилянської академії Сергій Квіт розказав про знаковість місця роботи теперішніх Зборів СКУ.

Опісля відбувалось представлення звітіу діяльності СКУ Президентом Євгеном Чолієм і Головного секретаря СКУ Стефаном Романівим, та членів екзекутивного комітету. На другий день після звітів, а також голів рад і комісій СКУ, слово знову мав почесний гість і господар водночас – п. Сергій Квіт. Він наголосив на постійному тиску, який відчуває академія з боку існуючої влади . Саме в цей день офіційно подавався судовий позов академії проти міністерства освіти Дмитра Табачника, який довший час готувався юристами цього ВНЗ. Пан Сергій мав можливість також дати відповіді на запитання присутніх у залі. На моє запитання чи можливе подання подібного позову, який ґрунтувався б на науково- історичних документах і юридичних напрацюваннях стосовно недавньої відміни ВАСУ звань Героїв України – Степана Бандери і Романа Шухевича, ректор відповів, що як неюрист за фахом, не може зараз коментувати правову сторону питання, а щодо можливості історично наукової сторони справи, то така робота із боку науковців закладу є цілком можливою і необхідною.

Голова київської міської організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» Роман Круцик у своєму виступі наголосив про необхідність радикального опору чинній диктатурі в Україні. В такому ж ключі говорив і колишній Президент СКУ Аскольд Лозинський. Робота круглих столів проводилась у формі дискусій, де доповідачам могли задати запитання присутні у залі депутати і гості Зборів. Так Мирослав Маринович доповів про проблеми дотримання і захисту людських прав і свобод українців. Проте, найцікавішим виявився останній день роботи.

Програмою був передбачений круглий стіл на тему «Державна програма співпраці із закордонними українцями на період до 2015 р., та можливості отримання неурядової допомоги». Слово для доповіді і звіту мав начальник відділу МЗС у справах закордонних українців п. Олексій Миколайович Зарицький. Після доповіді чиновник поспішив із сцени, але на прохання головуючого Зборів п. Євгена Чолія залишився на сцені для відповідей. В залі миттєво вишикувалась черга бажаючих задати запитання. Чиновник ніяк не міг дати собі ради із конкретними запитаннями, які в основному стосувались реальної допомоги конкретним громадським організаціям за кордоном. Адже за словами посадовця останнім часом було виділено і реалізовано із бюджету України на підримку світової діаспори чималу суму – 90,7 мільйона гривень!!!.. Особливо обурювались представники східньої діаспори, де вказували про відсутність фінансування українських організацій, непрозорість виділення грантів, та особливих преференцій абсолютно проросійським організаціям, які не мають нічого спільного з українством.

Також лунали запитання пов’язані із нагородами для діячів діаспори. За словами делегатів з Росії, до нагород представлене майже поголовно все козацтво в Росії , яке нічого спільного з українством не має. Я поставив запитання, чи справді (згідно доповіді чиновника) із сторони громадських українських організацій США не поступало жодних заявок на допомогу в МЗС, (свого часу ми як УГО звертались за допомогою в Генеральне Консульство України в Чікаґо з можливістю якось допомоги підручниками для українських суботніх шкіл). Також згадав про наше громадське «Незалежне Радіо». Воно, на відміну від російськомовних медіа по світі, (багато з яких незважаючи на доволі різку критику сучасного уряду Росії, отримують таки якісь бюджетні кошти від Росії), не отримувало від України жодної копійки. Чому наші можновладці не є такими стратегічно далекоглядними як їхні північні колеги, які розуміють що «Росія є там де є російська мова..»? Посадовець, як і на попередні запитання нічого конкретного не відповів, лише сказав, що це буде якось передбачене в майбутньому. Запитань ставало все більше і головуючий поставив чітку вимогу виступаючому, щоб той надав конкретну інформацію куди були потрачені ці 90,7 мільйона гривень. Чиновник знову не зумів навіть приблизно сказати в які країни було відправлено ці кошти. Євген Чолій запитав скільки часу його відомству потрібно, аби дати таку відповідь. Відповіді і на це не було. Тоді головуючий офіційно заявив , що якщо до 1-го жовтня не буде відповідної інформації з боку МЗС, то СКУ напише на своєму сайті офіційного листа з цього приводу.

Опісля продовжились звіти голів крайових організацій, де я мав за честь прозвітувати про роботу УГО «Помаранчева Хвиля». Коментуючи причини виникнення і збереження назви організації я наголосив, що ми були створені не на противагу вже давно існуючим організаціям в Америці, а на співпрацю з ними на благо української громади в США, враховуючи звичайно певні вікові і причинно-наслідкові особливості нової хвилі еміграції. Ця назва не несе сьогодні конкретного політичного забарвлення, а помаранчевий колір належить не колишнім лідерам Майдану – а народу Украни і є символом його єднання. Досить вимучений на той час зал, відреагував на це оплесками. До речі мені неодноразово доводилось чути від виступаючих на Всесвітньому Форумі і на Зборах СКУ про те, що Помаранчева революція, незважаючи на невтішний кінцевий результат, все-таки була найзнаменнішою подією у новітній історії України і її належна оцінка ще буде дана нащадками в майбутньому. Про це, зокрема наголосив на відкритті Форуму відомий український економіст та громадський діяч світового рівня Богдан Гаврилишин. Після останніх звітів було подано дві заявки на вступ нових членів від двох громадських організацій з Португалії і Придністров’я. Роботу збори закінчили виконанням державного Гімну України.

Незважаючи на те, що з 22 числа почав роботу ще один Форум (на цей раз вперше зібралась молодь української діаспори, який тривав до 30 серпня), більшість делегатів і гостей пішли на мітинг-протест , який був зорганізований Комітетом Опору Диктатурі 24 серпня на сам День Незалежності. На 11 год., як і було заплановано, на площу перед пам’ятником Шевченку, почали стікатись потоки різнокольорової партійної символіки і просто позапартійного, але зовсім не байдужого до своєї долі і долі України люду. Площа дуже швидко наповнювалась, співорганізатори мітингу скандували патріотичні гасла і повідомляли про затримку міліцією машини із озвучкою. Кількість мітингуючих за попередніми підрахунками сягала не менше 10 тисяч, незважаючи на те, що на Хрещатику проводились масові заходи, які повинні були очевидно відтягнути частину невдоволених киян і гостей міста. Але на той час, основна людська маса знаходилась таки перед пам’ятником Кобзарю. Невдовзі появились майже всі лідери опозиції, які із сторони Національного Університету пронесли букети квітів до пам’ятника Т. Г. Шевченку.

Першим слово мав відомий дисидент і політв’язень Левко Лук’яненко. За ним по черзі промовляли лідери всіх опозиційних партій. Незважаючи на те, що поміж прихильниками різних партій в натовпі звучали взаємні звинувачення, всі одностайно кричали «Зека геть!» і «Ре-во-люція!». Невдовзі появились судові виконавці і зачитали постанову суду в якому вказувалось, що мітинг є несанкціонованим, це очевидно ще більше розігріло настрої громади. Від діаспори слово мав Аскольд Лозинський і запевнив всіх присутніх в підримці світового українства. Дмитро Павличко відзначився і тут, заявивши, що давно пора сховати різнобарвні прапори і стати під одну державну символіку. Він закликав присутніх лідерів тут при народі визначитись з єдиним лідером і піти разом проти влади. Тут він мав рацію хоча би для того, що як виявилось пізніше, пройти крізь кордони міліції, якою були оточені цілі навколишні квартали, можна було тільки з державною символікою. Отже, після виступів голів опозиції було прийнято рішення іти на Банкову аби вручити владі свої вимоги. Багатотисячна колона рушила вулицею Володимирською.

Метрів за 400-500, за Будинком Вчителя на нас чекав кордон міліції, поки що в парадному вбранні. За мить він був подоланий. Міліціонери поспішно сховались в наперед передбачуваних проходах. За кілька метрів вул., Володимирська була перекрита вже металевими щитами загонів спецпризначення, за якими в кілька рядів стояли солдати в повному обмундируванні. Почались перші сутички – вирвані щити і каски, бризнув сльозогінний газ. Зі сторони Національної Опери поспішно доїжджали машини спецпризначення із беркутівцями і хаотично перекривали вулицю. Ніхто вже не вів внутрішніх суперечок, відчувалось якесь невловиме єднання думок і дій. Такі враження запам’ятовуються… Організатори настирливо закликали припинити провокації. З часом вдалося трохи відтіснити перші ряди. Після кількахвилинної наради лідерів опозиції було прийнято рішення всім розійтись і різними шляхами знову зійтись на Хрещатику о 5 годині, згодом прозвучав заклик іти на головну вулицю Києва зараз же, а група депутатів занесе вимоги владі сама.

Тут несподівано появилась пропозиція встановити на цьому місці памятну дошку жертвам політичних репресій. Двоє молодих людей поспішно принесли заздалегіть приготовлену символічну дошку і закріпили її на високій металевій огорожі. Миліціонери, які знаходились по ту сторону огорожі , фільмували всіх присутніх. Взаємне фотографування з нашого боку заставило їх відійти подалі. Люди поволі почали розходитись. Я із частиною людей пішов вниз по бульварі Шевченка – він весь теж був перекритий міліцією і Беркутом. Через невеликий прохід можна було пройти без партійної символіки, потрібно було згорнути навіть державну. Внизу бульвару Беркут охороняв пам’ятник Леніну.

На Хрещатику поміж людей, артистів і каскадерів роз’їжджали ЗАКи вщерть забиті омонівцями. Там, де бульвар Шевченка зливався із Хрещатиком знову була виставлена загорожа і із загону спецпризначення. Оскільки вона не була розгорнута на всю ширину вулиці, то була вмить оточена із двох сторін людьми, і ця шеренга виглядала трохи абсурдно – як в «полоні», оскільки солдати стали спинами докупи. Далі на Хрещатику кинулися у вічі два табори — прихильників Юлії Тимошенко, із «народного вигляду» наметами, де люди ходили, сиділи, нарізали сало, та буквально через три метри — чітко огороджений із одинаковою друкованою символікою і плакатами противників Юлі. Міліціонерів і охоронців тут було більше ніж самих протестуючих. Серед того казенного табору красномовно виділялась вишка із голосниками, з яких звучала класична музика радянського зразка і періодично «голос Левітана» перераховував гріхи «воровки Юлі». Перед вишкою майже по стійці струнко стояли два міліціянти в обмундируванні…

На жаль, з невідомих і по сьогодні причин, до головної сцени Хрещатика, дійшли тільки кількасот прихильників Юлії Тимошенко . Окрім декількох прапорів БЮТу, виднівся також прапор КУНу і символічно порваний прапор ПР із черепом на чорному фоні, а також великий плакат «Імпічмент Президенту». Натовп періодично скандував «Свободу Юлі», та «Банду геть», налаштувальники звукової апаратури періодично глушили ці заклики. Прихильники і лідери решти партій опозиції, окрім представників «Спільної Справи», так і не появились на Майдані Незалежності. Навколишні вулиці були заставлені автобусами із військами спецпризначення. Кількість міліції постійно збільшувалась і мітинг з часом розчинився в морі людей, які почали вже слухати «головний концерт країни».

Останній виглядав дуже цікавим перш за все з технічної точки зору. Серед виконавців переважали російськомовні. «Найукраїнськими» виглядали Тоня Матвієнко, Руслана та «Танок на Майдані Конго», ці хлопці з Харкова чи не єдині звернулись до присутніх із традиційним закликом «Слава Україні». Приємно вразила відома співачка із Криму – Джамала. Вперше почув її привітання в українській мові. В перервах між виконавцями, на екранах появлявся відеоролик , який розказував про вікопомні події кожного року за час незалежної України. Звернув увагу на 2004 рік – ні слова про Помаранчеву революцію, тільки коротке повідомлення, що: «..Президентом обрано Віктора Ющенка, олімпійська чемпіонка Яна Клочкова виграла чергову Золоту медаль…» Завершила концерт Софія Ротару під величний салют. Нажаль, такі відомі виконавці як О. Скрипка, С. Вакарчук ,Т. Чубай, «Мандри», «Гайдамаки» і т.п. не вписались в концепцію сьогоднішніх постановників головного концерту країни. Трансляція концерту по ТБ проводилась десь із 15-ти хвилинним запізненням, та завершилась заздалегіть приготовленим привітанням Призидента, щось на зразок новорічного.

Майдан розійшовся, делегати розлетілись по світу, але вогонь невдоволення не погас. Поки що є очевидним, що момент «Х» в силу тих чи інших причин ще не наступив. Але він наступить неодмінно. Внутрішня пружина в народі давно стиснена і чекає свого моменту. Чомусь на сьогодні ми ще не можемо знайти порозуміння на основі здорового глузду і розсудливості — лише перепона із військ спецпризначення спонукає говорити і діяти спільно. Що ж, можливо це і є єдиний шанс для нас… Будьмо пильні і не байдужі навіть тут за кордоном. Адже саме легше є нарікати і нічого не робити — махнувши рукою на все, та тішитись «що ми вже не там»… Але там наші близькі і рідні, про яких ми так чи інакше думаємо чи переживаємо. Там, врешті решт, наша Батьківщина і ми таки маємо обов’язок перед нею і Богом, бо Батьківщина це не тільки бандитська влада, яку обирав народ України, це перш за все — наша батьківська земля, єдина на цілу планету.

About Ярослав Сватко 331 Articles
Журналіст. Керував газетою «Шлях перемоги», яку ще у 1954 році заснував Степан Бандера. У 1995 році створив видавництво «Галицька видавнича спілка», яким керує донині. Написав кілька науково-популярних книжок на історичну тематику.