Останні новини

На памʼятник Анастасії Заславській, фундаторці Пересопницького євангелія

Нам з вами надзвичайно пoвезло з тим, що історія зберегла для нас її повне імʼя – Анастасія Заславська. Князівна, постать якої символічно обʼєднала нашу рідну Волинь: Дубровицю, в якій Настя Гольшанська Дубровицька зʼявилася на цей світ; Заслав, до якого вийшла заміж за Кузьму Заславського; і Пересопницю, в монастирі якої, її імʼя закарбували в прикінцевому записі до рукотворної книги. Якщо простежити генеалогічне дерево князівни то можемо надибати досить цікаву обставину. З-посеред представників жіночої статі її предків майже всі відомі лише на імʼя сказати б коротке: Агрипина, Марія, Уляна. Ким вони були ці жінки, звідки принесли свої рушники, для нас, мабуть назавжди, залишиться таємницею захованою високостю минулих літ.

Представниця “руської контрреформації”

Про Анастасію Заславську ніколи ніхто нічого не писав. А якщо й писав то якось завжди зіскакував на іншу тему, яку ставлять їй у заслугу – Пересопницьке євангеліє, вершинну памʼятку, 450 літній ювілей від початку створення і 455 літній від часу завершення якої відзначали нинішнього серпня, і який, нажаль, обійшли увагою місцеві журналісти. Яка роль Заславської в створенні рукопису? В притаманній тодішній українській шляхті манері вона щедро оплатила його появу. Прекрасна річ, яка навряд чи сподобається прихильникам закупореного розвитку культури. Протестантська Реформація, що породила переклади Святого Письма національними мовами, перекреслила “богообраність” однієї, двох або трьох із них, підтвердивши вікову традицію Вавилону. Парадоксально але переклад на українську за який ми вважаємо Пересопницьке євангеліє зʼявився як відповідь Реформації. Чи можемо на цій підставі приписувати Заславській контрреформаційні погляди? Прецінь – ні.

«Вона відмовилася від усього»

Чужинці і місцеві холуї завжди мали розказати якусь мізерію про нашу історію. Що Заславська нібито прийняла постриг і стала ігуменею православного монастиря, в якому створювалося Пересопницьке євангеліє має пояснити чому вони намірилися зібрати урожай на ниві засіяній нашими предками. Ця бздура має вже більш ніж столітню історію і елементарно спростовується. Жінка аж ніяк не могла бути настоятельницею обителі в якій за ченців були чоловіки. Достеменно відомо з записів до самої книги що до її створення причетні два чоловіки Михайло Василієвич і Григорій. Обидва вони розпочали свій труд у Заславському монастирі Пресвятої Трійці, а закінчили в Пересопницькому монастирі Різдва Пресвятої Богородиці, де згаданий Григорій у дійсності був настоятелем. Дехто ще намагається на доказ постригу навести пожалування князя Януша Кузьмовича Заславського напару з матірʼю Анастасією Заславською для Двірецького монастиря Різдва Пресвятої Богородиці. Окрім того, що документ цей, місце знаходження якого невстановлено, вважається фальсифікатом, монастир у Двірці відомий як чоловічий, тож богобійній вдові там нічого було  робити.

У тісному колі

Анастасія Заславська народила двох дітей які в свою чергу привели на світ Божий вісьмох онуків. Серед них траплялися люди різних визнань – православні, католики, протестанти. Нащадки Заславської фактично увібрали в себе коло диспутантів станом на момент появи Пересопницького євангелія. Дехто з них переходив з церкви до церкви протягом життя по три рази, власним прикладом підтримуючи кожну зі сторін учасників суперечки про віру. Традиція фінансового перерозподілу на користь адептів Христа тривала. Будувалися нові сакральні будівлі. Піднімалися на високі вежі дзвони, лунали органи, і спів, і молитви. Гріхів завжди було чимало. Почуття провини потребувало щедрої офіри.

Слово

Що ж такого важливого у цій книзі, довкруж якої плодяться вигадки і купчаться охочі потерти руки? Це було слово рідною мовою. Навідміну від перекладів іншими європейськими мовами український не потрапив під друкарського верстата, а звідти до кожного хто умів читати. Але спроба була здійснена. І Пересопницьке євангеліє велике свідчення цій спробі. Як написав незрівнянний Іван Франко, 155 літній ювілею з часу народження якого відзначали нинішнього серпня, і про який знову словом не загадали в місцевій пресі: «Голос духа чути скрізь:  По курних хатах мужицьких, По верстатах ремісницьких, По місцях недолі й сліз. І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещастя, Сила родиться й завзяття Не ридать, а добувати, Хоч синам, як не собі, Кращу долю в боротьбі.» Адже Слово Боже навчає не лише покори. Приклад старозавітних юдеїв-зелотів – борців з окупацією римлян показує, що у житті окремої нації є місце також для волі. Волі як прикметі сильного характеру в дотриманні заповіданого закону, так і у відкритій до світу формі вираження людської істоти.

«Він вбив живих, а мертвих розікрав»

Якщо серед заславців зайшла мова про встановлення памʼятника Анастасії Заславській як формі пошанування славної землячки, то варто це зробити у Старому місті Ізяслава. Серці сучасного міста, і місті, де у замку Заславських мешкала Анастасія. Що там зараз – нужник? Зіяє роздертими ротами оганьблена Фара. Могили Заславських розкрадено. Навіть жвава дорога нині проходить у протилежній від головного входу стороні. З-за спини звикли ми всі оглядатися на упосліджену святиню-усипальницю. Може й не варто категорично дорікати сьогоднішнім, адже усі ці споруди мали своїх живих. Це був народ якого нині не існує – його убито. Сказала одна: “В Ізяславі є все. Хліб, мед, масло і тюрма. Що ще треба?” І це зрозуміло. Звичний список. Забуті у ньому: краса, пожертва і воля. Ті  цінності, що й становлять, насправді, основу людського співжиття, а не жалюгідного вікування.

 

More in Культура
Новітня історія української журналістики — у поштових марках

Безпрецедентний філателістичний проект «Дня»: до свого 15-річчя газета видає серію марок із портретами Джеймса Мейса, Клари Гудзик та Анатолія Казанського

Close