Хто жив за совєтів, пригадує, що «праздником демократии» тодішньою новомовою називали щонайбезглуздішей ритуал, який зовні скидався на вибори, а проте насправді не мав із реальними виборами нічого спільного, крім процедури вкидання до скриньки якихось схожих на бюлетні папірців.
Сім років тому цей орвелівський термін заграв свіжими барвами завдяки двом персонажам, подібним до Юрія Левенця та Віктора Медведчука. У записаній кимось телефонній розмові один із цих персонажів вітає другого «с праздничком демократии», маючи на увазі успішне, як йому видавалося на той час, фальсифікування другого туру президентських виборів. Співрозмовник у відповідь, розуміючи всю сіль цинічного дотепу, щиро регоче.
Схоже, що ці персонажі, як і багато інших, знову змогли привітати одне одного з «празничком демократії» після того, як 17 листопада Верховна Рада 366-ма голосами схвалила новий закон про вибори народних депутатів. Про сам закон написано вже чимало, тож описувати зайвий раз усі закладені в ньому пастки для опозиції та бонуси для партії влади, мабуть, не варто. Найголовніша зміна – це перехід від суто пропорційної до змішаної, пропорційно-мажоритарної системи голосування. В українських реаліях це означає насамперед дві речі. По-перше – що купувати «тушки» в парламенті буде ще легше, бо ж так звані «незалежні» мажоритарники не матимуть навіть суто символічних, моральних зобов’язань перед однопартійцями (якщо ця публіка взагалі має якісь моральні зобов’язання перед ким-небудь). А по-друге, ефективність адмінресурсу в мажоритарних округах є незрівняно вищою, ніж у єдиному загальнонаціональному у пропорційній системі. На це є низка причин.
По-перше, самі кандидати-мажоритарники готові куди щедріше потратитися на підкуп власного, цілком конкретного виборця, аніж на абстрактного загальнопартійного. Теоретично це стосується всіх кандидатів, але реально цією перевагою можуть скористатися лише провладні кандидати, оскільки мають (а) незрівнянно більший фінансовий ресурс і (б) незрівнянно кращі можливості порушувати закон безкарно.
По-друге, місцеве чиновництво, як правило, тісно пов’язане зі «своїм» кандидатом на особистому рівні – мережею клієнталістських зв’язків, і тому значно енергійніше працює на його перемогу, ніж на перемогу абстрактної «своєї» партії.
І по-третє, мінімальні фальсифікації на рівні кількох відсотків (а саме таким й аж ніяк не більшими вони повинні бути, якщо влада хоче, аби результати виборів і, відповідно, парламент були визнані більш-менш леґітимними) у пропорційній системі означають для владної партії саме кілька додаткових відсотків – і нітрохи не більше. Натомість у мажоритарній системі навіть кілька фіктивних відсотків можуть кардинально змінити ситуацію в тому чи тому окрузі, не лише даючи партії влади додаткове місце в парламенті, а й позбавляючи ще одного місця опозицію. За умови, коли вибори в мажоритарному окрузі не передбачають другого туру і переможець визначається відносною, а не абсолютною більшістю, перемога для Партії реґіонів є у більшості випадків справою техніки.
Можна не сумніватися, що реґіонали з їхніми необмеженими фінансовими та іншими ресурсами подбають про якомога більшу кількість найрізноманітніших кандидатів у кожному окрузі (тим більше, що кожен кандидат може висувати свого представника до виборчої комісії); подбають вони і про якомога глибші конфлікти між опозиціонерами (зрештою, знаючи якість наших опозиціонерів, тут їм і старатися особливо не треба); ну, а в тих випадках, де подрібнення опозиції та нацьковування її кандидатів один на одного виявиться не досить, реґіоналам завжди стануть у пригоді найнезалежніші в світі українські виборчі комісії та ще незалежніші від будь-яких фахових та моральних принципів печерні суди.
Власне, ми все це вже бачили за незабутнього Леоніда Кучми, а торік, на місцевих виборах, і за не менш незабутнього і ніким поки що не перевершеного Віктора Януковича. Зрештою, хто призабув, хай погляне як це зовсім недавно робилось у Сімферополі, на довиборах до Верховної Ради Криму: «Маніпулювання законом в окрузі №13 почалося з висування 20 кандидатів, 15 із яких виявилися «технічними» – від сателітів Партії регіонів, і 13 (!) зняли свої кандидатури після формування виборчих комісій, залишивши в них своїх представників… Mайже третина виборців проголосувала вдома, причому члени виборчих комісій зробили все можливе, щоб не допустити до цих голосувань «не своїх» членів та спостерігачів… При перевезенні бюлетнів із виборчої дільниці №54 до окружної комісії спостерігачеві від КПУ не знайшлося місця в автомобілі, і він поїхав на власному навздогін, але машина ДВК «пішла у відрив…»
Усе це було б навіть смішно, коли б не було так сумно.
Властиво, по-справжньому дивним є зовсім не те, що реґіонали так легко відмовилися від пропорційної системи виборів, яка цілком їх влаштовувала протягом усіх п’яти років перебування в опозиції, – як, зрештою, влаштовували їх і всі інші конституційні зміни, зроблені під час Помаранчевої революції. Реґіонали – не ті люди, котрі переймаються якимись там ідеологічними чи моральними принципами чи, чого доброго, національними інтересами. Політична доцільність – це, власне, те, що завжди визначало їхню риторику – і коли вони разом зі своїм прем’єр-міністром Януковичем щиросердо підтримували у 2002-2004 роках вступ України до НАТО, і коли їхній незмінний кандидат у президенти обіцяв на початку 2010 року зберегти пропорційну систему виборів, удосконаливши її (цілком слушно) відкритими списками, що дали б змогу виборцю голосувати не лише за свою партію, а й за свого кандидата зі списку цієї партії.
Ставши президентом, Віктор Янукович не те щоб забув про цю свою обіцянку (як і про багато інших), він просто з’ясував (несподівано для себе), що ідея відкритих партійних списків не має належної підтримки в парламенті, особливо серед тієї норовливої більшості, з якою дає собі раду лише пан Чечетов і на яку бідолашний Віктор Федорович не має жодного впливу – як і на цілком незалежні українські суди, прокуратуру та все інше.
Дивує, отже, не те, що, принципові й послідовні реґіонали відмовилися від пропорційної системи виборів та обіцяних ними відкритих списків, а те, що не перейшли повністю до зручнішої для себе мажоритарки, спинившись натомість на компромісній змішаній системі. До певної міри це, звісно, пов’язано, з проблемою іміджу – прагненням показати світові, особливо зовнішньому, свою поміркованість та ліберальність. Проте ще вірогодніше – за компромісним рішенням криється впевненість, що навіть змішаної системи реґіоналам вистачить, аби виграти вибори. Зрештою, як показує досвід 2002 року, навіть програвши вибори за партійними списками, авторитарна партія влади завжди має достатню кількість пряників і батогів, аби схилити потрібну кількість «незалежних» мажоритарників до свого табору. У найгіршому разі зайва ліберальність обійдеться їм у кільканадцять мільйонів доларів – сміховинна ціна на тлі вартості тих питань, що їх пацани «рішають» кожного дня на митниці, в нафтогазі та інших довірених їм галузях.
Найдивнішим у всій цій історії (принаймні на перший погляд) виявилося голосування за новий виборчий закон половини опозиції. Навряд щоб опозиціонери не розуміли, що монолітна, по-мафійному дисциплінована партія влади не залишить їхнім дрібним партійкам жодних шансів у мажоритарних округах за умови відсутності другого туру, і так само не дасть їм шансів у загальнонаціональному окрузі за умови підвищення прохідного бар’єру до 5% та заборони об’єднання у виборчі блоки. Власне, представники усіх цих партійок за новий закон і не голосували. А голосували ті опозиціонери з БЮТу та «Фронту змін», котрі не сумніваються, що бар’єр подолають і що непроходження до парламенту дрібніших партій піде їм лише на користь, бо ж усі голоси, віддані за непарламентські партії перейдуть до парламентських. Те, що Партія реґіонів від цього перерозподілу отримає ще більше чужих голосів, ніж соратники Яценюка і Турчинова, цих останніх чомусь не бентежить. Суто корпоративний інтерес в українських опозиціонерів і цього разу переважив над національним, – тут вони, схоже, від партії влади не надто відрізняються.
Офіційно, щоправда, ці добродії апелюють саме до національного інтересу. За новий виборчий закон вони проголосували, мовляв, як за менше зло, виторгувавши натомість у реґіоналів певні поступки, які дещо пом’якшують загальний шахрайський характер схваленого документу. Без такого компромісу, твердять його адепти, реґіонали прийняли би первісну, ще гіршу версію виборчого закону, позбавивши опозицію навіть тих мізерних шансів на успіх, які вона тепер начебто отримала.
Правдою в цій крутійській риториці є, безумовно, те, що реґіонали справді мають сьогодні у парламенті достатньо «тушок», аби проштампувати будь-яке потрібне їм рішення, не питаючи на те ані згоди, ані навіть думки опозиціонерів – як це ми вже бачили, наприклад, торік під час затвердження так званих харківських угод. Зрештою, компроміс з опозицією щодо Чорноморського флоту навряд чи був на той час можливим, натомість щодо виборчого закону існувала чудова можливість розіграти шкурницькі інтереси однієї частини опозиціонерів супроти інших, – і партія Клюєва-Януковича блискуче цією можливістю скористалася. Видимість компромісу є для реґіоналів сьогодні не менш важливою, ніж сам закон, бо ж ідеться насамперед про леґітимізацію їхнього нахрапистого правління, дедалі сумнівнішого з погляду більшості українців та міжнародної спільноти. Тому вони й спокушають опозиціонерів дрібними поступками, по-мефістофельськи блефуючи й шантажуючи. Дрібним бісам не надто потрібні їхні грішні тіла, себто голоси; їм ідеться про душі, себто леґітимацію беззаконня руками опозиціонерів.
Тепер вони мають карт-бланш на проведення виборів за власним сценарієм, і сумніватися в результатах цих виборів можуть лише безкорисливі оптимісти на кшталт Арсенія Яценюка та Олександра Турчинова. Ці добродії зі своїми партіями, скоріш за все, отримають належних їм 10 та, відповідно, 20 відсотків голосів, себто приблизно 70 місць у парламенті. Ще кілька десятків опозиціонерів імовірно прорветься до парламенту по мажоритарних округах. Там вони сформують Народну раду зразка 1990 року зі 100-120 депутатів, тимчасом як реґіонали з прикупленими «тушками» остаточно вдосконалять до власних потреб конституцію і забезпечать Януковичу переобрання в парламенті 2015.
Чи означає це, що в разі бойкотування опозицією реґіоналівського закону про вибори ситуація була б істотно іншою? Навряд. Партія реґіонів – це організована політична група (ОПГ) з інстинктом монополіста, засадничо не здатна ні з ким і нічим ділитися. Вони знають із юних літ, що сила визначає право, переможець отримує все, мета виправдовує засоби. Та мафійна політико-економічна модель, яку вони обкатали на Донбасі, має бути запроваджена по всій Україні. Реґіонали, зрештою, й не приховували свого бажання створити за допомогою «тушок» конституційну більшість у парламенті 2006 року, не приховують цього бажання й нині. Для їхнього президента, зрештою, – це єдиний спосіб добитись переобрання на другий термін, а потім, чому б і ні, на третій.
Реґіоналам сьогодні для досягнення своїх цілей не бракує ні голосів, ні грошей. Маючи в кишені прокуратуру, суди, міліцію, службу безпеки, податкову адміністрацію, вони можуть робити у цій країні практично що хочуть. Єдине, чого їм бракує, – це леґітимності. І внутрішньої, і міжнародної. І це єдине поле, на якому опозиція ще може з ними змагатись і навіть, за належних зусиль, вигравати.
Компроміс щодо виборчого закону був непотрібен, оскільки користь від нього мізерна, натомість збитки, моральні та іміджеві, – колосальні. Опозиція мала змогу якщо й не виграти, то принаймні достойно програти, залишивши реґіоналів із нелеґітимним законом та іміджем брехунів, які перед виборами президента обіцяли вдосконалення пропорційної системи, а натомість відновили сумнозвісну мажоритарку. У своєму арсеналі опозиція мала незліченні заяви реґіоналів кількарічної давності (включно з самим Януковичем) на підтримку пропорційної системи з відкритими списками; вона мала критичні висновки Венеційської комісії та Міжнародного фонду виборчих систем (IFES) щодо нового виборчого закону, запропонованого реґіоналами; мала, зрештою, нищівні заяви представників американського Демократичного інституту та Міжнародного республіканського інстутуту з приводу діяльності комісії Лавриновича, яка розробляла новий закон і до якої адміністрація Януковича намагалася залучити поважних західних експертів для прикриття й леґітимізації брудної затії.
Західні експерти, на відміну від українських опозиціонерів, вчасно це зрозуміли й демонстративно грюкнули дверима. Українська опозиція тим часом програла реґіоналам своє чергове Ватерлоо, поставивши нас усіх перед непростим питанням: а чи варто голосувати за таку опозицію, і якщо не варто, то – за кого?
Ті, котрі з особистих мотивів підтримали реґіоналівський проект, безумовно, не заслуговують на нашу довіру. Але чи не керувалися так само особистими мотивами й ті, котрі його не підтримали? Адже були це переважно представники малих партій, котрі мали цілком особисту причину не підтримувати закону з п’ятивідсотковим бар’єром…
Об’єднання позапарламентських партій та лідерів у єдину альтернативну силу, бажано з максимумом нових облич і мінімумом бізнесменів у списках, може стати оптимальною відповіддю на наші питання та сумніви. Шанси на це, чесно скажемо, невеликі. Але надія, як відомо, помирає останньою.