Запалимо свічу на згадку жертв Голодомору!

Український чорнозем…Це – гордість і багатство країни. Скільки крові та поту пролили наші предки, обробляючи та захищаючи його?! Кажуть, що й німців дуже цікавив саме він, коли завойовники приходили зі зброєю в Україну. Деякі очевидці тих часів стверджують, що український чорнозем ешелонами вивозили до центральної Європи. Тільки наша земля засіяна костями не тільки тих, хто її захищав, але й тих, хто, вирощуючи врожай, помирав від голоду.

Щорічно наприкінці листопада ми згадуємо про трагедію, яка розігралася в 32-33 роках минулого століття на території радянської України. У підручниках «Історії УРСР», за якими ми вчилися колись у школі, про страшний голод у наших краях нічого не написано, однак про те, яка драма розігралася в українському селі того часу, мені було відомо з вуст моїх родичів, які чудом вирвалися зі смертельних обіймів голодомору.

Пережитий страх померти голодною смертю в ранньому дитинстві у мого батька залишився на все життя. Він не міг спокійно спостерігати, коли крихти хліба на столі кимсь розглядалися як сміття. Кожен раз, коли хто-небудь недбало ставився до продуктів харчування, у нього це викликало внутрішній протест і обурення.

Моєму батькові, уродженцю Хорольського району Полтавської області, під час голодомору було лише кілька років від народження, але він у всіх подробицях запам’ятав той період дитинства, коли жителі його села на очах «пухнули від голоду», вмирали або ставали божевільними. Трагічні події весни 1933 року в його пам’ять врізалися назавжди. Люди вимирали родинами та вулицями. У селі не залишилося ні птахів, ні тварин. Усю живність колгоспники вже з’їли. Думки дорослих і дітей, доведених від голоду до розпачу, були сконцентровані тільки на пошуках їстівного. Кінський щавель, кропива, кореневища рогоза, жолуді – усім, чим тільки можна, набивалися порожні шлунки, а почуття голоду лише трохи притуплялося. Бували серед односільчан і випадки людожерства. …

У жовтні цього року під час екскурсії по Києву з журналістами з Росії, які приїхали на Глобальну конференцію журналістів-розслідувачів, при відвідуванні меморіалу Жертвам голодомору 1932-33 рр., у мене виникла суперечка з Володимиром С. – колегою з Петрозаводська. Він був здивований тим, що в українській столиці є стільки пам’ятних місць, присвячених трагедії 30-х років, що в нашій країні в календарі відзначений День пам’яті жертв голодоморів. На думку Володимира, така увага українців до трагічних подій минулого пов’язана лише з політикою, адже «голод був не тільки в Україні, але й у низці районів Росії». «Навіть нинішній український президент, – аргументував російський журналіст, – не вважає голодомор геноцидом українців».

Жителя російської глибинки ще можна зрозуміти, адже його спрощене знання власної історії скроєне за радянськими лекалами, а події тих років міцно сховані в засекречених архівах. Однак важко зрозуміти главу нашої держави, який заперечує історичний факт геноциду власного народу радянським режимом. Саме українського народу, а не лише українців. Голодна смерть не запитувала у своїх жертв, якого вони роду-племені.

«Визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо, – заявив В.Янукович на Парламентській Асамблеї Ради Європи в Страсбурзі в минулому році. – Це була трагедія, загальна трагедія держав, які входили в єдиний Радянський Союз». Мабуть нинішній глава української держави ніколи не цікавився історією власного народу, а живе колишніми стереотипами, нав’язаними історіографами тоталітарного минулого, настільки близького нинішньому Гаранту.

А факти – уперта річ. У 1933 році показник смертності в радянській Україні майже втричі перевищував аналогічний показник Російської Федерації, куди в той час входив і Північний Кавказ, і нинішній Казахстан, по яких також прокотився страшний голод. Демографічна статистика того років дуже показова. За даними російських дослідників, середня тривалість життя в Україні в 1926 р. у чоловіків становила 42,9 роки, у жінок – 46,3 роки; в 1933 р. ці показники впали відповідно до 7,3 (!) і 10,9 (!) років. Якщо в Україні в 1926-1929 р. щорічно в середньому народжувалося 1153000 малюків, то в 1932 році – 782000, а в 1933 році – 470000 дітей. Назвати таку динаміку вимирання населення «природним спадом» і язик не повертається. Показник «природного приросту» населення України в 1933 році склав мінус 1540 чоловік, немислимий ні до, ні після того часу, як жили та живуть на цій території покоління українців.

Очевидно, Голодомор у радянській Україні було організовано штучно самою владою. Архівні документи свідчать про те, що з Кремля йшли накази відбирати в селян весь урожай зерна. Саме за ініціативи Сталіна спочатку за допомогою контрактації, яку потім в 1932-33 рр. її замінила система обов’язкових поставок сільськогосподарських продуктів, держава наклала на колгоспи й одноосібні господарства такі норми здачі зерна, які не відповідали зіібраному врожаю. Одночасно більшовицька партія почала чистку в Україні серед керівників сільськогосподарських районів та колгоспів, які саботували «драконівські методи» заготівлі сільгосппродуктів. У радгоспах і машинно-тракторних станціях були створені ідентичні армійським спеціальні політвідділи з вираженими каральними функціями.

По суті, сільськогосподарські райони стали полігоном, де військово-політичні методи виступили основним інструментом для наповнення державних комор за рахунок спустошення приватних та колгоспних садиб. Влада, використовуючи силу та каральні методи, організувала війну із власним народом, прирікаючи його на голодну смерть. Через систему натуральних штрафів у більшості селян були експропрійовані продукти харчування. На так звані «чорні дошки» заносилися списки колгоспів і окремих районів, які «злісно саботують здачу хліба за державним планом». Це означало, що на території, які охоплені масовим голодом, влада припиняла завезення та продаж продовольства й усіх без винятку промтоварів, повністю позбавляючи селян жодної державної підтримки.

7 серпня 1932 року в СРСР був прийнятий закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності», відомий у народі як «закон про колоски». Таку назву він отримав через те, що по ньому засуджувалися селяни, які займалися зрізанням нестиглих колосків зернових колгоспного або радгоспного поля для їжі.

Штучно створений голод підтримувався блокадою сільськогосподарських районів через заборону на виїзд у сусідні «ситі» республіки (Директива ЦК ВКП(б) і СНК СРСР від 22.01.1933 р. «Про запобігання масового виїзду селян з Північного Кавказу та України»), введенням паспортної системи, що обмежувала переміщення населення всередині країни. Дороги, якими селяни намагалися дістатися до міст, перекривалися спеціальними озброєними загонами. Голодне населення не випускалося за межі сіл і районів. Солдати ОГПУ оточували населені пункти, вигрібали останнє зерно, забирали продукти харчування. На початку березня 1933 г смертність від голоду прийняла масових масштабів: у районах і селах України рівень смертності коливався від 10 до 100 %.

Території масового голоду піддалися інформаційній ізоляції. Існувала офіційна заборона на відвідування західними журналістами голодуючих районів. Інформація про голод у сільськогосподарських регіонах розцінювалася сталінським режимом як «підривна діяльність» і це суворо каралося.

У тому ж 1933 році, коли СРСР експортував за кордон 105,3 мільйонів пудів зерна, вмирали від виснаження мільйони його громадян. До якої міри цинізму дійшла більшовицька влада, ігноруючи природне право на життя власного народу. Радянський уряд повністю заперечував інформацію про голод в Україні, тому що хліб, вивезений з голодуючих районів, безперебійно йшов на сплату німецьких кредитів.

Більшовицька пропаганда робила все, щоб приховати дійсну трагедію свого народу та довести світові, що країна Рад живе заможно й ніякого голоду немає. У січні 1933 року з трибуни об’єднаних Пленумів ЦК і ЦКК ВКП(б) «великий вождь всіх часів і народів» Й. Сталін по-єзуїтськи заявляв: “Ми, безумовно, домоглися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року на рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки закляті вороги радянської влади”.

Незважаючи на інформаційну блокаду навколо масштабного голоду в СРСР, перший пролом у ній пробив журналіст із Великобританії Ґ.Джоунз, який, працюючи кореспондентом кількох газет у Москві, у 1933 році нелегально побував в охоплених голодом деяких місцях України. Його публікації про мільйонні жертви серед голодного українського населення на тлі експорту більшовицьким режимом у Німеччину багатьох мільйонів тонн зерна підірвали інформаційний простір західних країн. Після цього Ґ.Джоунзу було заборонено в’їзд до СРСР. А через два роки англійський журналіст загинув при дивних обставинах на півночі Китаю. У його смерті, напередодні власного 30-річя, не виключається і причетність радянських спецслужб.

За злою іронією долі, через три місяці після смерті Ґ.Джоунза головний режисер радянських трагедій і за сумісництвом генеральний секретар більшовицької партії на першій всесоюзній нараді стахановців Й.Сталін виголосив відому фразу: «Жити стало краще, жити стало веселіше!». З тих пір пройшло 75 років, а «веселощі» по-сталінськи не припиняються.

Українські чорноземи так і залишилися гордістю й незатребуваним багатством країни. Генофонд українського народу, підірваний численними війнами й голодоморами, так і не зміг відновитися. Двадцять років країна має негативний природний приріст населення, втративши за цей час мабуть стільки ж своїх жителів, як і у роки «Великого Голодомору» 1932-33 років. Суспільство загрузло в корупції та політичних „розборах”. Україна продовжує втрачати трудовий та інтелектуальний потенціал, а ми знову чуємо знайомі перлини вже з вуст нинішнього українського прем’єр-міністра М. Азарова: «Жити стало веселіше, жити стало краще!». Коли ж ми будемо розумнішими та засіємо не тільки український чорнозем, але й наше суспільство здоровим насінням, щоб отримати гідні сходи?

Наближається скорботна дата. Трагедія, яка забрала багато мільйонів життів співвітчизників у далекі голодні тридцяті роки, не може бути забута нами. Історична пам’ять потрібна не для того, щоб розділяти суспільство, а щоб жити майбутнім і не повторювати помилок минулого. Запалимо жалобну свічу на згадку жертв Голодомору 1932-33 років!

 

Олег Перетяка

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут