Новий спільний проект Майдану та УКУ “Підпільна Церква в умовах СРСР”

Сайт “Майдан” спільно з Інститутом історії Церкви УКУ починає новий проект із запитаннями та відповідями:

Підпільна Церква в умовах тоталітарної держави”

Відповіді на ваші запитання даватимуть працівники Інституту історії Церкви УКУ та через них – люди, які в умовах, коли сама лише приналежність до недозволеної державою Церкви каралася, зберегли церковні традиції, ієрархію, передали спадкоємність молодшим поколінням. Часом на ваші запитання можуть відповісти люди, яких уже немає серед живих — але їх відповіді на питання, подібні до ваших, є в архівах Інституту історії Церкви — і тоді Ви станете учасником такого незвичайного діалогу.
Від Інституту історії Церкви у проекті беруть участь:
о.д-р. Андрій Михалейко, директор Інституту Історії Церкви, викладач кафедри церковної історії УКУ
о. Тарас Бублик, науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ
Світлана Гуркіна, викладач кафедри церковної історії УКУ
Ірина Коломиєць, менеджер пасторальної праці Інституту Історії Церкви, завідувач музею Патріарха Йосифа Сліпого

Надія Заблоцька, методист кафедри церковної історії УКУ

Лідія Губич, молодший науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ

Якими були мотиви стати підпільним монахом УГКЦ в СРСР?

Першим і важливим етапом формування покликання до чернецтва було релігійне виховання в родині. Так, о. Теодозій Майкович ЧСВВ, описуючи свій шлях до священства і монашества, згадував:

“Такі початки християнського виховання… дали батьки, тому що самі від важкої праці на землі, в колгоспі, клякали до молитви, чи зранку розпочинали день також з молитви. Їхній особистий приклад спонукував і мене не чинити того бунту, бути покірним і клякати на молитву і молитися… Завдячую таки батькові і матері за те, що нині я є священиком і що можу нині іншим людям допомогти в духовному поступі” .

Також часто, незважаючи на сильну атеїстичну пропаганду серед населення, особливо серед учнівської та студентської молоді, відсутність релігійної літератури, молоді люди задумувалися над сенсом буття, шукали відповіді на питання релігійного характеру. Так, владика Михаїл Сабрига ЧНІ, розповідаючи про формування свого покликання до монашого життя, згадував про смерть його однокласниці, що дуже вплинуло на нього, і саме тоді він вперше і дуже серйозно задумався над сенсом людського буття. Пізніше, зустрівши підпільного єпископа Василя Величковського, отримав від нього благословення на вступ до монастиря ЧНІ у Львові на вул. Лісній. Цій зустрічі передувала сповідь у ще одного дуже побожного і харизматичного священика – о. Євстахія Смаля, з яким він познайомився через свого товариша . Можна сказати, що духовні провідники Церкви в катакомбах власним прикладом і самопожертвою притягували нове покоління кандидатів до монастиря.

Також подібна ситуація з покликанням склалася з представником монастиря Студійського уставу – о. Севастьяном Дмитрухом. Він мав можливість спілкуватися з єромонахом-студитом Василем Вороновським, а також досвідчити приклад відданості Христовій Церкві з боку колишнього парафіяльного священика с. Добряни Городоцького району о. Богдана Сенети, який 25 років відбував покарання за небажання «возз’єднатися» з РПЦ .

“Церква була закрита, але підпільно відкривали люди собі і ходили до церкви молитися…. І так час від часу приїжджав отець Володимир Вороновський (його монаше ім’я), то дуже гарне враження справляв як добрий і ревний священик. І коли я молодим був, якось на мене то впливало дуже позитивно і такий давало заряд, чи як кажуть, плекало в мені з того часу покликання”.

Його бажання стати монахом прийшло внаслідок рішення стати неодруженим священиком:

“Цілий час в мене така думка була, щоб неодруженим. Чому? Бо знаючи з того часу, що переслідували, арештували. то йшлося, може, можна так сказати, на таку підпільну працю, як-то партизанка. І думаю собі: дійсно, можуть мене десь там злапати, заарештувати. Невідомо ще скільки Церква буде переслідувана, а хочеться таки як вже працювати, то працювати – цілковито віддати себе на повну жертву, на повну службу Господу Богу і людям. А та служба вимагала на той час жертви. Що могло в любий час статися таке: чи закінчиться смертю, чи тюрмою. то не було невідоме. І щоб не справляти комусь якогось терпіння, прикростей, то я не хотів одружуватися і щоб також, можна сказати, можна було більше віддати себе цій праці. Щоб не поділяти себе. Але коли я довідався, що є монастирі… Тоді вже від владики Юліана я довідався, що є монастирі. І якось думаю, як є монастирі, то таки краще в спільноті бути. І я почав думати про монастир. Звичайно, тих два роки в радянській армії, то я мав до роздумів про священиче життя і про монастир. І якось за тих два роки в мене ще більше… побачив і відчув, що маю то покликання, що хочу бути, якось так очікував щоденно. Очікував, щоб звільнитися вже з того війська і прийти додому і дійсно щоб вже піти. І якось так відчував таку ревність ще більше і молився багато. Бо військова частина моя стояла в лісі і я так в ліс ходив і молився завжди на самоті”.

Цікаво, що рішення стати священиком у катакомбній УГКЦ привело до монашества також і співбрата о. Севастьяна Дмитруха – о. Олександра Приліпа……

Повністю цю відповідь читайте тут:

http://www2.maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_pressk&key=1323682054&action=view&trs=-1

Щоб задати запитання, ідіть за лінком: http://www2.maidan.org.ua/news/post.php3?bn=maidan_pressk&trs=-1&key=1320330028&site=maidan

More in Новини, Наша історія, Освіта і наука, Політичні репресії
Дисиденти в україні: очима Міжнародної Амнестії

Др. Анна Процик, Професор історії, Кінґсборо коледж, Університет міста Ню Йорк. Доповідь, виголошена на конференції «Нонконформізм та дисидентство у Совєтському...

Close