Слідами спогадів Миколи Дейчаківського – підпільника, спортовця, патріота

До 90-річного ювілею правдивого патріота України

«Динамітом почувань
Зрушити гору байдужості.
Свердлом думок
просвердлити скелю невідомого,
Засвітити світло знання
в темних тунелях підсвідомості,
Відкрити нові простори душі
для доріг людського пізнання,
Прокласти сталеві рейки
для швидкобіжного поїзда життя,
що мчить у безмежжя вічності…»

Цими віршуваннями самобутньої української поетеси Стефанії Гурко, які мені чомусь нагадують ранні поезії Євгена Маланюка, хочеться розпочати свою розповідь про її брата, незабутнього українського патріота Миколу Дейчаківського, бо, як на мене, якраз ця людина, – підпільник і спортовець, – був одним і тих багатьох українців, хто все свідоме життя динамітом своїх почувань та свердлом думок, – намагався відкрити простори душі для людського пізнання та служіння українській національній ідеї.

Народився Микола Дейчаківський 9 грудня 1921 році в селі Ямниця на Станіславівщині (тепер – Івано-Франківська область). У своїх спогадах пан Микола зазначає: «…Тому що Ямниця, і тому що наше родинне господарство потерпіло велике знищення від повені 1941 року. Матеріяльний стан був дуже важкий. Переді мною була дилема: залишитися вдома й старатися якось відбудувати господарство (в нас було біля 14 гектарів землі, а крім мене, матері, 70-літніх діда й баби та 13-ти літнього брата не було жодної робочої сили), чи йти подовжувати студії. У Львові німці дозволили відкрити медичний, політехнічний, ветеринарний і аґрономічний інститути. На відкриття університету, де я в роках 1940-41 рр. закінчив перший рік україністики, дозволу не було. Отже, я мусів вибирати нову професію. Одного разу в розмові з дідом я висловив бажання поступити на медицину. “То пустий фах”, — сказав мій дід, — “ліпше бис пішов на волосного писаря, то був бис достойником і би тебе люди цінували”. Але я діда не послухав, поїхав до Львова і вписався на медицину…. В медичному інституті всесильною секретаркою була пані Павлишин. Я приїхав до Львова вже після закінчення формальних вписів. Пані Павлишин виразно давала мені відчути, що робить для мене виняток. Все ж таки вона дивилася на мене з певною дозою підозріння. Справа була в тому, що перебуваючи довший час на Східній Україні, мені вдалося вкінці “залеґалізуватися”. Я влаштувався перекладачем і бюровим робітником у паровозному депо залізничної станції Миронівка. В тій самій конторі працював зі мною один старий німець, який ставився до мене дуже прихильно. Коли я рішив залишити працю й повернутися додому, він написав мені рекомендаційного листа, в якому була стандартна на той час для німців фраза, що я, мовляв, “все намагався працювати й обороняти інтереси великонімецького райху”. Прочитавши того листа, пані Павлишин не знала, що я за птах. Випадково зайшов тоді до бюра Влодко Гук, мій старший товариш зі станиславівської ґімназії. Він, здається, сказав про мене добре слово, так що я був прийнятий на медицину, одержав відповідні документи й спрямування до гуртожитку при вул.Собінського…

Тому багато студентської молоді, пише далі Микола Дейчаківський, – теж включалося в політичні дії в рядах двох націоналістичних організацій: “бандерівців” і “мельниківців”. Я був одним із тих, що ще перед вибухом війни був пов’язаний з революційною ОУН. У Львові ці мої зв’язки скоро відновилися й організаційна робота почала щораз то більше абсорбувати мій час. Саме тоді між обома таборами проходила не надто здорова боротьба за опанування т.зв. леґального студентського сектора. Кожна висока школа мала свою студентську громаду з різними референтурами, які треба було обсадити своїми людьми. Тому що в той час загально панувала провідницька система і референтів не вибиралося, але назначувалося згори, то головним завданням було опанувати в громаді ключові позиції, а потім поназначувати своїх референтів….».

Як бачимо, вже 1940 року Микола Дейчаківський студентом-першокурсником філогогічного факультету Львівського університету вступив до ОУН, включився в підпільну працю. 1942 року вимушено змінив фах філолога і став студентом медицини того ж університету. В 1944 році він став зв’язковим Генерального Секретраріяту Закордонних Справ та Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (УГВР), на нього покладався обов’язок підтримувати зв’язок з французьким Рухом Опору. При переході швейцарського кордону він був заарештований німцями і деякий час перебував у слідчій тюрмі, тільки благополучний кінець Другої світової війни врятував його від смерті.

«Отже, коротко, – згадував пізніше М.Дейчаківський, – до ОУН мене “завербовано” в 1940 p., як було мені 18 років. Мені доручено зорганізувати осередок у школі, вивчити “Декалог” і 44 правила Українського Націоналіста. Ми зазнайомилися з рудиментарними засадами конспірації (писання ґрипсів, клички і зустрічі). По пів рокові я виїхав на студії до Львова, де зв’язок не був відновлений аж до вибуху німецько-большевицької війни. Будучи тоді у Львові, я був свідком проголошення Самостійности України 30 червня 1941 року в домі “Просвіти”, і потім включився у процес організації української влади. Спочатку я був приділений до тимчасового Правління на Смольки 3, де виконував функції зв’язкового (носив запрошення до різних громадян, намічених на членів правління). По двох тижнях до Львова приїхав мій кузен, який займав провідне місце в Станиславівській обласній організаційній структурі і забрав мене до тої области, де мені приділено працю у відділі Пропаґанди й Інформації. По масових арештах членів організації Ґенштабом в кінці серпня, мені пощастило оминути арешту і в половині вересня я зі своїм шваґром, уродженцем східніх областей, подався до Києва відшукати його батьків. У Києві ми відновили зв’язок, який з перебоями підтримували і виконували принагідні доручення до вересня 1942 р., коли я повернувся до Львова і відновив свої студії. Річ ясна, більшу частину часу присвячував організаційній роботі, займаючи різні пости у студентському секторі. В 1943 р. пройшов я однотижневий вишкіл в Тернопільщині, де інструктором був В. Охримович. Можу сказати, що це був одинокий вишкіл, який можна було б вважати на відповідному рівні, що дав нам певну ідеологічну чи технічно-організаційну підготовку. І хоч останньо моя функція була референта відділу пропаґанди при студентському проводі, то дійсність заставляла до виконування різних акцій. Дуже часто їхня ціль була мені незнана, бо “про справу не говори з ким можна, але з ким треба”….

Весною 1944 р. я брав участь у транспортуванні зі Львова на Самбірщину різних друкарських приладів і великої кількости друкарського паперу. Я припускав, що там може бути осередок пропаґанди і при зближенні большевицького фронту, коли я дістав доручення зголоситися в “повному виряді” на зв’язок в Горішньому Лужку на Самбірщині, то я був певний, що тут прийдеться мені пробути перехід фронту і правдоподібно працювати в тім осередку, який, на мою думку там організувався….
Та мої здогади були помилкові. В Горішньому Лужку я опинився у групі людей, в більшості незнайомих, (поза моїм безпосереднім зверхником — студентським провідником Романом Галібеєм, — Вуйком Слотою та Славком). Але присутність Миколи Лебедя (О.П. – донедавна – урчдуючого провідника ОУН(р), а тоді – голову Головної ради ОУН на українських землях), якого я пізнав, бо раз перед тим його бачив у Станиславові, вказувала, що це провідні члени організації, чи як здавалося “грубші риби”. Не пам’ятаю тепер усіх, але були між ними Др.Прокоп, Д.Ребет, Професор, о.Доктор, Урбан та інші. Була там одна незабутня особа, яку я особисто любив і цінив і пам’ять про неї назавжди залишиться в моїй душі — це особа Івана Павловича Багряного. Своєю вродливою фізичною поставою, милим усміхом, синіми привітними очима та кучерявим ясним чубом він вирізнявся від решти товариства. І між нами скоро нав’язався щирий контакт, можливо й тому, що будучи рік на Великій Україні, моя мова була настільки “східняцька” що деякий час Іван Павлович не вірив мені, що я західняк. Бо хоч як би ми хотіли вірити, що ми всі українці-соборники, то все таки людина почувається свобідніше і, може й приємніше, зі своїм вужчим земляком, за якого, здається, мене уважав між тими галичанами Іван Павлович. Будучи старшим, він мене уважав наче б за молодшого брата і нерідко перед моїми поїздками напучував мене і просив не дуже ризикувати і, коли я вертався щасливо, то він неприховане радів. Будучи між народом на Україні, я думаю, що я розумів його більше, як інші. Ми часто розмовляли про побут, звичаї, світосприймання людей на Великій Україні. В зустрічі з Україною організація поробила далекойдучі програмові, ідеологічні і тактичні зміни, про які ми часто з ним дискутували і погоджувалися. І коли в 1947 р. я стрінувся з ним в новім Ульмі, мені було жаль, що він відійшов від ЗП УГВР і на питання: Чому? він сказав: тоді, як ми були разом, робота велася в широкому масштабі, заступалася ідея, яка мала охопити і об’єднати всіх українців, та, на жаль, з часом почався відхід від певних позицій УГВР і почалася будова не так державности, як будова своєї організації. Також створилася для нього особисто така атмосфера, що йому не було можливо дальше працювати в рамках УГВР і він мусів знайти інший форум. Я респектував його погляди і ми розійшлися, якби нічого не сталося.

…Вибачаюся за цю диґресію, яких може буде й більше, але пишу спонтанно, що приходить на думку. Група мала теж до розпорядження одну вантажну і дві легкові машини (одна з них старий Пакард).

Далі у своїх спогадах Микола Дейчаківський подає українському читачеві інші, досить важливі фрагменти виходу ЗП УГВР на еміграцію: «…На другий день ми навантажилися на авта і група подалась через Турку на Захід. Я спитався Романа Галібея, куди ми їдемо — він теж не був певний, але сказав, що правдоподібно “на Захід”. Аж через кілька днів ми якось дізналися, що ця група — це Закордонне представництво УГВР, яке очолює М.Лебедь. Мене це особисто заскочило, бо я був приготований на те, що я іду “до лісу” і відповідно до того вбрався в чоботи, райтки і взяв дуже мало речей з собою на зміну. Це був липень і досить гарячий, так що в чоботах і товстих суконних райтках не буде дуже вигідно. На щастя я захопив зі собою свої студійні документи, що потім мені пригодилися. Але ще більше вдарений несподіванкою і поставлений в незручне становище був Роман Галібей, який сказав мені: “Ну, і як я тепер на Заході буду дивитися людям в очі?” Справа в тому, що кілька тижнів тому на студентських зборах, скликаних ОПУС-ом (Об’єднання Праці Українських Студентів) провідник ОПУС-а др. Лончина промовляв до студентів в імені УЦК — давав вказівки що робити студентам перед приходом большевиків. Його вказівки були: іти до дивізії або еміґрувати. Тоді виступив зі словом Роман Галібей і закликав: ані йти до дивізії, ані не еміґрувати, але лишатися і включатися в боротьбу УПА проти большевиків. Я заспокоював його, що він не виїхав по своїй волі, але по наказу, проте це його не дуже потішало і довший час він старався уникати людей. Але довго він робити того не міг, бо його було призначено організувати на Заході мережу, так що він мусів для цього бути з людьми — отак собі з нього глузувала доля. Та з часом він якось вжився в ту ситуацію.

Над вечір ми приїхали і отаборилися в Команчі, серед чудових Карпатських гір, де день чи два провели над бистрою гірською річкою. І тут я одержав своє перше доручення, і почалася моя одисея….

За якийсь час наша група переїхала до Братислави. Спочатку ми мали труднощі з приміщенням і спеціяльно молодші з нас мусіли промишляти, як і де могли. Часом під голим небом, а часом у шкільних будинках, де приміщували біженців. Але там була небезпека, що німці влаштовували облави і вербували людей на вивіз до Німеччини. І так з одної школи під час облави ми ледве втекли. Нам треба було всяким способом якось леґалізувати свій побут. Кількох нас пішло на університет вписатися на студії. Я склав там свої документи і хоч нам не дуже обіцювали, що зможемо студіювати, але документи прийняли і дали нам про це довідки, що більш-менш давало нам якесь право на побут у Братиславі. З часом більшість групи розмістилася у приватних домах на Новій Добі — передмістю Братислави і на 5-му поверсі одного будинку на Достоєвський Ряд над Дунаєм. Заносилося на довший побут в Братиславі, робота унормовувалася і навіть почалися для нас лекції англійської мови, яку провадив наш Професор. Лекції відбувалися в будинку на Достоєвській Ряд. Одного разу під час лекції була оголошена летунська тривога. Ми замість зійти до пивниці, повиходили на балкон і дивилися, як групи срібних американських літаків сунули прямо на нас. Ми не припускали, щоб американці бомбили Братиславу. Та нараз посипалися бомби на “Динамітку”, яка була дуже близько нас і зчинилося пекло. Вся братія не зчулася, як опинилася в пивниці. Якийсь час весь будинок дрижав від вибухів, на наступний раз відважних вже не було…».
Зв’язковим чи ад’ютантом М.Лебедя був Славко (О.П. – Ярослав Федик (1916-1981 – головний зв’язків Проводу ОУН (р)). Але раз кудись він виїхав і через тиждень я сповняв ту ролю, що я вважав за велику почесть. Для мене М.Лебедь був ще з часів процесу Пєрацького, а потім як провідник ОУН — Рубан леґендарною постаттю. Перший день я провів з трепетом, бо він мав репутацію “твердого” і вимогливого провідника, якого поведінка і зовнішність не була дуже притягаюча. Та в ближчім контакті показалося, що він аж ніяк не був страшний, навпаки, мав почуття гумору і виказував зацікавлення людьми, з якими він працював. І хоч він не посідав надзвичайної харизми, не був пориваючим бесідником чи глибоким інтелектуалістом, зате, наскільки я знаю, то він вмів організовувати роботу і завжди окружувався розумними людьми і давав їм змогу себе виявити в роботі.

…І так на відносно довший час Братислава була осідком ЗП УГВР. Деякі члени групи дістали відрядження до інших осередків, де були скупчення українців. У ту пізню годину нацистська Німеччина змінила дещо політику до народів Східньої Европи, було пожвавлення Власівського руху, а також появилася нова українська політика. ЗП УГВР побачило можливість добитися звільнення членів ОУН, які сиділи в німецьких концентраційних таборах. Багато часу і зусилля та матеріяльних ресурсів було витрачено, щоб подати їм матеріяльну допомогу. Відбувалися поїздки різних представників до Кракова і Берліна. Щоб осягнути ту ціль часом занедбувалися й інші акції, що інколи викликало критику деяких членів групи.

У Відні тоді була майже вся група Охримовича, в якій була і моя сестра. Один із завдань цієї групи, наскільки мені було відомо, було шукати контактів з західніми групами протинімецького резистансу. Як я вже зазначував у вступі, я не міг бути поінформований про всі справи і пляни нашого руху чи нашого представництва з огляду на конспіративний характер роботи і моєї обмеженої функції в ній. Та все таки з особистих спостережень та принагідних інформацій було мені видно, що слабим пунктом нашої визвольної політики були якраз зовнішні зв’язки, а особливо брак контакту з аліянтами. Наскільки мені було відомо, то через якийсь час працювала в Карпатах радіостанція, але на скільки вона інформувала зовнішній світ про існування, мету та розмір нашої визвольної боротьби, про це здається ніхто не міг би з певністю відповісти. Мені невідомо, які спроби нав’язання контактів з Заходом були роблені перед виїздом Закордонного Представництва УГВР. Вправді я чув, що один чоловік їздив в Італію і нав’язав був контакт з італійськими партизанами, але в загальному можна б сказати, що якихось солідних зв’язків не було. А події чимраз більше котилися в тому напрямі, що ті зв’язки ставали конечністю і треба було їх робити за всяку ціну….
Здається, маючи це на увазі, десь з початком листопада мене сконтактовано у Відні з другом Макольондрою (О.П. – Євгеном Стахівим (нар.1918), нинішнім головою Середовища УГВР, що замешкав у Волдвіку (США)), і ми виїхали через Інсбрук у Форальберґ на прослідження швайцарського кордону. Про Макольондру я чув час від часу від членів нашої групи, напівлеґендарні розповіді про його різні поїздки від Донбасу до Італії на подібні, як мої, документи. Виглядало, що в тих ділах він був майстер, а я мав бути його учнем і помічником. Ми засіли у Відні до ваґону першої кляси в повному комфорті. Макольондра (Євген Стахів) був дуже балакучий і приємно було слухати про його різні пригоди. Ми мали зі собою прохарчування і при першій нашій перекусці я завважив, що більше раціонально для мене було ділити наші порції, а не ставити на “спільний стіл”, як це було зроблено перший раз. Бо хоч він при їді весь час говорив, то все зі “стола” так скоро зникло, що я залишився з вражінням з його розповідей, але з голодним шлунком. В Інсбруку ми пішли до ресторану і хоч він пропонував взяти спільну велику яринову салату, то я катеґорично відмовився від одної великої, зате ми замовили дві малі. Нашими контактами у Форальберґу були посол Болюх (О.П. – Василь Болюх (1889-1953) – член ради УНДО, посол до польського сейму) у Гогенемсі і Микола Семанишин у Дорбірні. Спочатку ми стрінулися з послом Болюхом, як теж з його сином і ще кількома студентами з Відня, між ними з моїм будучим кумом Ахілем Хрептовським. Гогенемс був тоді затишним кутком і взагалі не відчувалося там, що континент палає в огні війни. Ми оглянули здалека кордон і договорилися з послом, що він його докладніше прослідить і довідається, де і як його можна перейти. Таке саме завдання дали ми в Борбірні Миколі Семанишину, одначе було видно, що його можливості прослідження є обмежені. Він працював тоді на текстильній фабриці і не мав відповідних документів, щоб їздити у прикордонній полосі….

…..У міжчасі показалося, що у Відні залишилися деякі українці і поволі нав’язувалися зв’язки між знайомими. Я пригадав собі адресу Орисі Ковалюк, куди я раз заходив зі своїм земляком В.Ґалярником. Я зайшов туди і застав її з родиною, їм не пощастило виїхати і від неї я довідався про Романа Сеньчука жонатого з одною із сестер Біласів. З ними теж була друга сестра Білас, чоловік якої згинув в УПА. Я сконтактувався з ними, а через них з Дарією і Левом Ребетами, які мусіли залишитися у Відні, бо під час бомбардування був тяжко поранений їхній малий син. Він був у шпиталі і фронт захопив їх у Відні. Я стрінувся з ними і з того часу був з ними в постійному контакті….

Якось в розмові з Орисею Ковалюк виявилося, що її товариш Теофіль Паславський перед виїздом на Захід залишив у неї свої студійні документи. Вона погодилася дати мені ті, що не мали на них його знимки, і я почав процес леґалізації себе, як Теофіля Паславського. Я довідався, що відновлюється наука в школі Заграничної Торгівлі. Я пішов туди і зареєструвався. За час побуту у Відні я зробив для Теофіля Паславського два семестри Вельтгандельшулс. Хоч я йому пізніше в Баварії передав ті документи, то не думаю, що він використав ті студії, бо сам він студіював лісову інженерію.

Наступним завданням для мене було знайти помешкання. У о.Косарчина була тільки одна кімната, так що було тісно для трьох осіб. Я знайшов мешкання на Диблінґер Штрасе 19, де колись жив мій земляк Василь Ґалярник. Він виїхав на Захід, і його кімната була вільна. Стара бабця, його господиня, мене пізнала і тільки тому, що я товариш В.Ґалярника, погодилася вирентувати мені його кімнату. Моє положення помітно поправилося: я мав нову ідентичність, документи, мешкання і зв’язки зі своїми організованими людьми. Продавши деякі речі зі своєї “здобичі” я мав пару марок в кишені.

….Та на вулицях Відня можна було попасти на “русски” і попасти в біду, тому то люди здебільша сиділи в хатах. Я теж сидів у своєму помешканні і щоб чимось зайнятися, роздобув підручники французької і англійської мови і почав їх виучувати. Дні якось проходили — гірше було з вечорами і ночами, коли на голову находили різні думки і зганяли сон з повік. А ще до того в моїй кімнаті був гарний, старий, стінний годинник, який вибивав кожних 15 хвилин і кожну годину, так що часто до 3-ї, 4-ї год. над ранком приходилося мені вислухувати ту музику і проклинати в нічому невинних майстрів славного европейського годинникарського діла…».

Це лише окремі, як на мене, найбільш вимовні фрагменти з надзвичайно цікавих спогадів св.пам. Миколи Дечаківського, які, очевидно, заслуговують на їхнє перевидання в Україні, для того, щоб більше число українських читачів на Материку дізнались про цікаві події з організованої національно-визвольної боротьби під егідою ОУН, УПА та УГВГ. Далі події з життя пана Миколи змушений показати лише певними штрихами з його біографії:

Після війни він продовжив навчання спочатку у Відні і завершув його у Мюнхені в 1949 році. В 1950-му емігрував до США, де працював резидентом загальної медичної практики в госпіталі поблизу Детройту, відтак перебрався до Клівленду, де відкрив приватну лікарську практику, одружився з Надією Воляник, бібліотекаркою, шанувальницею мистецтва, активною діячкою Союзу Українок Америки.

На еміграції Микола Дейчаківський був членом Українського Народного Союзу, кількох медичних товариств, зокрема, УЛТПА (Українського лікарського товариства Північної Америки), а від 1991 року став співзасновником Координаційного комітету допомоги Україні, співорганізатором та головою місцевого відділу Постійного Олімпійського Комітету для допомоги українській олімпійській команді. Він надсилав в Україну медичне обладнання, ліки, книги та гуманітарну допомогу, був щедрим жертводавцем. Як визначний спортовець, пан Микола захоплювався футболом, грав у різні роки у командах “Вихор” у Ямниці, “Пролом” у Станіславові, “УССК” у Мюнхені, “Січ” у Регенсбурзі, “Тризуб” у Філадельфії, “Леви” у Чікаго, став автор споминів “На визвольних шляхах Eвропи”, фрагменти з яких я зацитував вище.

Микола Дейчаківський виростив разом з дружиною трьох синів-патріотів України: Ореста – магістра міжнародних наук, радника Гельсінської Комісії при Конгресі США, Юрія – біомедичного інженера і лікаря-кардіолога, який в молоді роки працював у видавництві “Смолоскип” та Миколу – магістра бізнесової адміністрації і музики (хорова диригентура), співака Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка, останній з 1991 по 1999 рік працював в Україні – в Міжнародному інституті менеджменту, в Консультативно-дорадчій Раді при Верховній Раді України, в Міжнародному Фонді “Відродження”, мешкав в Празі, захищав українські інтереси у Фонді “Євразія” Натепер пан Микола знову замешкав у США, працює в адміністрації благодійного фонду Чарлс Стуарт Мотт.

Видатний український партіот і спортовець Микола Дейчаківський помер 11 липня 2002 року у Клівленді (США), похований на українському цвинтарі св.Петра і Павла….
В одній із своїх поезій Стефанія Гурко (з дому – Дейчаківська) пише:
«…Перенести,
перестраждати,
переждати,
Перепочити,
встати
й далі йти,
Всі труднощі
в житті
перемагати
І простувати
непохитно
до мети».

Як бачимо зі спогадів та житєопису, – Микола Дейчаківський, якому б у грудні 2011 року виповнилося б 90 років, – все переніс, перестаждав, однак ніколи не перепочивав й непохитно йшов до своєї-нашої мети – Української соборної незалежної держави, яка стала сенсом його життя!

Олександр Панченко, адвокат, м.Лохвиця, Полтавська область

More in Новини
Лекція Леся Подерв’янського

в середу, 14 грудня, о 19-00 в Будинку вчених (вул. Володимирська 45-а), відбудеться лекція українського художника, автора сатиричних п'єс *Леся...

Close