Бережіться тих вовків, що причаїлись у вас самих

Промова Мирослава Мариновича під час випускних урочистостей магістрів програми з «Історії»

Дорогі випускники, викладачі! Дорогі колеги!
Христос Рождається!

Передусім, як і належиться сьогодні, сердечно вітаю вас із вашим випускним святом. Освітянський цикл у чомусь нагадує цикл життєвий: надходить час і пташенята, навчившись літати, розправляють крила. Ви, звичайно ж, розкошуватимете від самостійного польоту, вас приваблюватиме незвідана далечінь, але при цьому й підстерігатиме «сірий вовк за горою», що, як відомо з дитячої гри про гусей, «не пускає нас додому». Не знаю, щоправда, чи ваше покоління взагалі знає цю гру, але з часів мого дитинства я твердо запам’ятав побажання, яким закінчується ігрова заставка: «Ну летите, как хотите, только крылья берегите!». Цього я хочу побажати сьогодні і вам.

Отже, я хотів би поговорити з вами про того страшного вовка, який відлякує гусей, про те, що означає бути справжніми гусьми (тобто у цьому контексті – птахами високо польоту), а також про те, якою є мета, до якої варто долетіти.
* * *
Вовк показує свої ікла відразу. Кілька років тому я був консультантом одного дипломника з гуманітарного факультету. Тема роботи стосувалася соціальної доктрини Церкви, і йшлося в дипломній праці про правильний устрій держави, про передумови розквіту суспільства тощо. Через два місяці після захисту ми з цим хлопцем зустрілися на площі Ринок, і він мені з усмішкою каже: «А знаєте, пане Мирославе, щó мені сказали на першому ж місці у Львові, куди я подався на роботу? Плати 2000 доларів, і ми тебе приймемо».

Я не запитав його, як він вчинив, – це справа його сумління. Тим більше що я мав усі підстави зайнятися сумлінням власним: «Чи правильно я зробив, що формував у його душі образ ідеального суспільства, розуміючи наперед, що реальний світ цей образ радикально спотворить?».

Моя відповідь очевидна: так, ми в УКУ робимо правильно. Бо ви не зможете побудувати новий і кращий світ, якщо матимете в голові креслення старого. Зіткнення з реальним світом болісне, і мені не приносить радості те, що багато з вас зазнáє болю. Втім, цього зізнання недостатньо, і я мушу вас попередити: міра того болю якраз і залежить від сили вкоріненості у ваших головах обрисів нового світу. Тобто чим ясніший у вас образ отого святого Єрусалима, тим драстичнішою виглядатиме мерзота реальності.

Але не переживайте, напруга цього протиставлення таки відігрáє у вашому житті важливу роль. Бо ви усвідомите, що від вовка справді йде загроза: те, що є нормою для нього, для вас – погибель. Якщо цієї напруги не буде, ви ризикуватимете сприйняти вовка як партнера, з яким можна і варто укладати взаємовигідні угоди.
Приклад такої «взаємовигідної» угоди – цього разу між більшовицькою Росією й напівокупованою Україною – подав мені якось один лукавий автор підручника з історії громадянської війни (цитую з пам’яті): «Між двома революційними народами встановився активний товарообмін: Україна поставляла Росії збіжжя, а Росія Україні – товарні вагони». О, свята простота! Гуси поставляють вовкові м’ясо, а вовк гусям – транспорт, щоб дістатися на той світ…

Утім, цей приклад може зіграти з нами й поганий жарт, бо він виводить джерело загрози назовні: мовляв, вовк сидить не в нас, а в Росії, у наших ворогах, у всьому чужому. Що ж, нема слів: список наших історичних кривд вражає. Але саме те, що вони безконечні й нібито неминучі, спонукає мене замислитись: а може, справжня загроза сидить деінде – наприклад, у нас самих?

Ось чому я волію говорити про тих вовчиків-братиків, які, ніби троянські коні, причаїлися в нас самих, бо виглядають привабливо й не викликають у нас жодної тривоги. І першим серед них є так званий «тверезий глузд».

Мовляв, отой ідеальний Єрусалим недарма називають небесним: у реальному житті його ніколи не збудуєш. Зло завжди буде князем цього світу, і мені одному цього не змінити. Тому, замість летіти на вогонь і згоріти, краще мудро до нього пристосуватися, кружляючи довкола нього на безпечній відстані. Імператив небесного Єрусалима прирікає мене на муки й страждання – а розумний компроміс зі злом залишить мені бодай вузеньку нішу, в якій я зможу облаштувати своє гніздечко.

Такою є логіка «тверезого глузду». Так робить більшість людей, і серед вас також значна кількість піде в ті широко прочинені двері (пор. Мт. 7:13), вважаючи, що, оскільки багато в них ходять, саме тому вони і є найбезпечнішими. Я не є суддею тим, хто так зробить, – хоча б тому, що сам люблю обжите мною гніздечко. До жертовності не можна примушувати, інакше духовна розкіш добровільної жертви перетвориться на фатум тяжких катувань.

Однак я все-таки хочу вірити, що серед вас, випускників УКУ, знайдуться бодай одиниці, які чинитимуть опір духовній ентропії. Знайдуться ті, в кому сором за стан справ в Україні викличе бажання не проклясти цю землю, обравши іншу, а тягти камінь під гору, навіть якщо існує велика ймовірність того, що це буде камінь Сізіфів.
* * *
Другий «вовк», який причаївся в нас, – це «рух по лінії найменшого спротиву» (хоч загалом і перший, і другий «вовк» – це брати-близнюки). Моя покійна бабця любила казати: «Риба шукає, де глибше, а людина – де ліпше». Отже, думати так – природно. Але якщо ви не загнуздаєте гравітаційну силу цієї логіки, ви постійно входитимете в суперечність із основоположними принципами людської цивілізації.

Ілюстрація сказаного «вибухнула» на вашому факультеті зовсім недавно. Я маю на увазі «єгипетську кару» сучасної культури – нестримне списування з Інтернету, що обертається гріхом і злочином плагіату. Це ж так просто: виділити бажаний текст, клікнути пару разів мишкою – і за кілька хвилин твоя робота збагатилася шикарним пасажем. Який телепень буде коптіти над конструюванням свого власного тексту?! Скажу і про себе: чому я, наївний, сидів кілька ранків над оцим нинішнім виступом, замість того щоб запозичити досвід Раїси Богатирьової і виступити перед вами з промовою Стіва Джобса перед випускниками Стенфордського університету, видавши її за свою? Але чи було б вам приємно?

Так само легко і просто залізти в чужу торбинку чи кишеню і взяти те, що стане чудовою оздобою на твоєму тілі чи оплатить тобі солодкі утіхи. Але при цьому неможливою стане будь-яка цивілізація. При цьому криком кричить остережний досвід усіх попередніх поколінь. Чому?

Бо існує давнє емпіричне правило, яке передається відомим жартівливим питанням: «Чому все приємне таке шкідливе, а все корисне – таке гірке?». Спокуса проникає в людину сама, і людина з легкістю їй віддається. При цьому йде виділення енергії втіхи, бо процес духовного занепаду – це екзотермічний процес. Натомість процес духовного зростання – ендотермічний, до нього треба прикласти додаткову енергію людських зусиль.
Ось чому списати з Інтернету без посилання на автора – це скотитися вниз, коли сама гравітація тобі помагає. Опертися спокусі й узяти запозичену фразу в лапки, даючи належні посилання, – до цього треба докласти зусиль і сказати внутрішньому спокуснику «ні».

Утім, хоч як це дивно, табу на списування має один цікавий виняток. Якось я зауважив (і тут я займусь самоцитуванням), що серед усіх можливих видів плагіату є один, за який ніколи не карають, а до якого, навпаки, заохочують. Це – плагіат у Бога, адже Він, Бог, – єдиний Автор, Який не боїться відважного привласнення Його думки і ніколи не назве це нахабним. Мало того, це той унікальний Автор, Який прагне тотального й глибинного плагіату Книги з боку усього Свого творіння.

Але вся цікавинка в тому, що якщо ви справді запозичите думки цього Автора як свої, ви вже ніколи не посягнете на інтелектуальну власність іншої людини. Перевірте цю залежність на собі – і ви переконаєтесь у її правдивості!
* * *
Ще один «вовчик-братик», який любенько собі сидить у нас самих, – це мілкота нашого духу. Завершився якийсь цивілізаційний мегацикл, і ми знову підійшли до часу лжепророків і лжемесій. Вони зужили всі можливі ідеї та поняття, а зґвалтоване й облудне слово, яке донедавна було плоттю Бога (пор. Йо. 1:1), стало містилищем сатани.

Цей час не на людські нерви: впору впасти в розпуку. І розпач також став тими широко прочиненими дверима, якими багато хто ходить. Проте є щонайменше дві перспективи, в яких темрява є підставою не для розпачу, а оптимізму.

По-перше, згадаймо відому приказку: «Ніч найтемніша перед світанком». Так уже влаштований цей світ, що найбільша сила виявляється в слабкості, оптимістична надія бере початок з чорної зневіри, а світло істини зароджується у царстві облуди. Спробую цю останню тезу проілюструвати.

Істина була людям об’явлена, і впродовж багатьох століть людство розгортало її щедрий сувій. А тоді наше беззаконня «остудило нашу любов» (пор. Мт. 24:12) і вихолостило наші душі, через що ми втрачаємо герменевтичний код для розуміння істини. Кажуть, паралельно з нами на Землі живуть інші цивілізації, але ми їх просто не бачимо. Так і з істиною: вона нам дана, вона поряд із нами, але ми вже не спроможні її розпізнати.

Проте людина не може жити без істини. Загубивши її через утрату розпізнавальних кодів, людина почала конструювати її сама. Ми самі стали деміургами, які ліплять зі слів, наче з глини, свої власні всесвіти. Ніщо так переконливо не доводить богосинівство людини, як оця спроможність творити нові світи. Проблема тільки в тому, які це світи. Свого часу дрогобицький самітник Бруно Шульц чітко це підмітив: «Ми хочемо створити людину вдруге, на образ і подобу манекена» .

Ось тут і озивається те, що я вкладаю в поняття мілкоти духу. Пошуки втраченої істини й деміургічне конструювання нових світів – це логічний і цілком легітимний етап духовної еволюції людини. Візьміть у ньому активну участь! Шукайте оту втрачену Жар-птицю – і ви її знайдете. Принаймні якесь одне її перо. Але не вдовольняйтесь тим «ошматтям» дрібненьких людських правд, які циркулюють довкола вас і притискають вас до землі. Істину не пізнати з висоти курячого перестрибування з плоту на пліт – так ви побачите лише опудало на городі, яким відлякують горобців. Злетіть гусьми високо в небо, не бійтеся духовної висоти. Звичайно, там, на висоті, вас шарпатимуть вітри й повітряні циклони – там справді небезпечно. Але лише звідти можна розпізнати Божі письмена Істини, які, ніби візерунки в пустелі Наско, невидимі для заземленого зору.

Але є ще і по-друге, чому нам слід шукати іншої перспективи. Хто з нас не бідкався з приводу деградації нашої держави, хто не дорікав Богові за те, що наш нещасний народ, навіть у мирний час, знову переносить великі катаклізми? Проте подивімося на це з іншої точки зору. Скажімо собі: «Щасливий той народ, який бачить зло увиразненим! Бо він має більший шанс знайти засоби свого одужання». Зрозуміймо нарешті, що Бог не карає народи, а навпаки – дає їм неоціненні шанси (і вибачте мене, що я так часто повторюю цю думку).

Так, наш народ – у страшному духовному занепаді, але якраз це й увиразнює, що треба нам лікувати свій дух! Та «хробачинка», яка так відкрито роз’їдає наше суспільство, може бути непомітною у зовні благополучних країнах. Вони ще мають «запас міцності», щоб жити за інерцією. Нас же Господь ставить у ситуацію жорсткого, воістину екзистенціального вибору. Наші виразки – на поверхні, їх легко побачити, Бог допустив, щоб цей гній вийшов назовні.
* * *
Щó мають сказати на все це студенти й випускники Українського католицького університету? Чи не оце, несподіване: «Дякуємо Тобі, Господи, що сподобив нас жити в цей пекельно нелегкий, але визначальний час!»? Не одне покоління до нас мріяло, щоб настала пора, коли зусилля кожної окремої особи мали б вирішальну силу. Пригадуєте, оту сумовиту констатацію Ліни Костенко: «Хай буде вік прожито, як належить, /
На жаль, від нас нічого не залежить…»? Сьогодні він настав, отой благословенний час, коли від нас залежить усе.

Але якщо так, то з чого треба починати? Та з того, до чого за 700 років до Різдва Христового закликав людей ізраїльський пророк Ісая: «Стеліть Господові дорогу у пустині, рівняйте в степу шлях нашому Богові!» (Іс. 40:3). Почніть це робити з себе, з оселі вашої душі, – і цей заклик стосується мене такою ж мірою, як і вас. Ми співвідповідальні за те, що діється довкола. Як гостро сказав недавно на сайті «Української правди» Кирило Тур, «оцей український злочинний кошмар виріс із твоєї слабкої і рабської душі. Москаль і єврей тут ні до чого. І Янукович теж. Облиш його. Він – закономірна персоніфікація наявності достатньої кількості януковичів на українській землі, які не потребують, не хочуть, бояться правди і свободи» .
Отже, гусоньки мої дорогі: щасливого вам лету! Бережіться тих вовків, що чигають на вас під горою, а ще більше – тих, що причаїлись у вас самих. Хай вистачить вам сили долетіти до бажаної мети, і хай буде ця мета велична й Божа. Сьогодні ваше майбутнє життя – ніби аркуш оптимістично білого паперу, списаного симпатичним чорнилом. Якщо будете літеплі – письмена так і залишаться невидимими. А проявляться вони лише тоді, коли ви розігрієте їх жаром свого серця.

Мирослав Маринович,
16 січня 2012 року

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

1 Comment on "Бережіться тих вовків, що причаїлись у вас самих"

  1. Євген | 23-01-2012 02:10 at 02:10 |

    Раз ми маємо таких Вчителів, то нас нікому не здолати.
    Людину від тварини відрізняє жага Творчості.

Comments are closed.