Микола Рябчук: Casus Vynnychucus і свобода слова

Якщо би це трапилось не в Україні, то історія виглядала б цілком анекдотично. Уявіть собі лишень двох поліціянтів, що приходять додому до Джона Ешбері (чи якогось іншого американського письменника з першої десятки) і вимагають письмових пояснень з приводу ніде не друкованих, але десь там прочитаних півроку тому віршів. А не напишеш, мовляв, то викличемо тебе до відділку повісткою, приведемо в наручниках, замкнемо до металевої клітки, де два роки без жодного судового вироку (як Юрій Луценко, наприклад) доводитимеш, що ти не верблюд, не порнограф і не терорист, котрий готує своїми віршами збройне повалення наявного державного ладу.

Гіпотетичний Джон Ешбері, скоріш за все, розсміявся б і порадив поліцянтам забратися геть по-доброму і почитати на дозвіллі процесуальний кодекс. Але коли б ті не вгамувалися, зателефонував би до свого адвоката і справа б закінчилася для поліціянтів невесело, а для того, хто їх послав, – геть сумно.

В Україні, де ніякі закони не діють, крім одного, феодально-совєтського: «Я начальнік – ты дурак», – поява на нашому життєвому обрії звичайного міліціянта, а тим більш прокурора, есбеушника чи подаківця не віщує нічого доброго. Бо всі ці опричники, разом і поодинці, можуть кожного з нас абсолютно безкарно згноїти на зоні, закатувати в тюрмі, задавати автомобілем, обдерти з майна, відлупцювати чи просто принизити. Одне слово – зробити все, що їм накажуть місцеві бояри й підкажуть власні смердяковсько-садистські нахили.

Тому припускаю, що навіть великий любитель чорного гумору Юрко Винничук почувався не зовсім гумористично, коли до нього заявилося двоє мєнтів із безглуздою вимогою, підпертою ще безглуздішим рішенням прокурора – у відповідь на таку саму безглузду скаргу від змаразмілого депутата-комуніста. Це в нормальних країнах прокуратура не розглядає доносів на твори літератури й мистецтва, тому що це взагалі не належить до її компетенції. А тим більш – не турбує автора того чи того тексту, не зробивши належної експертизи й не отримавши висновку від компетентних фахівців.

В Україні вони можуть все, тому що почуваються абсолютними власниками цієї нещасної країни, її писаних і неписаних законів та її затурканих посполитих підданих. Система залишилася кондово совєтською. І те, що її володарі та вся їхня челядь ходять на догоду ліберальному Заходові на двох ногах, зовсім не означає, що це їхня природна поза. Як показує досвід, за кожної зручної нагоди, вони намагаються стати на звичні чотири лапи і шматувати зубами кожного свого опонента на дрібні клапті.

Юрій Винничук – надто знаний письменник, автор багатьох книжок, перекладених кільканадцятьма іноземними мовами. Тому, певно, наші доблесні правоохоронці не влаштували у нього (принаймні поки що) обшуку, не знайшли вибухівки та дитячої порнографії, як у яких-небудь васильківських «Патріотів України», не закували в кайдани й не вкинули до собачника – як, скажімо, запорізьких «тризубівців», і не закатували до смерті, як багатьох надто впертих «злочинців», що не бажають зізнаватися. Винничукова пригода з міліціянтами отримала міжнародний розголос, десятки видань передрукували крамольний вірш, зокрема й по-англійськи, тут і там з’явилися інтерв’ю з неблагонадійним автором, український ПЕН-центр висловив офіційний протест з приводу інциденту і навіть солодкоголоса Ганна Герман, Януковичева дорадниця, зателефонувала до свого земляка і колеґи, аби запевнити, що її бос до цього наїзду цілком непричетний (як і, зрештою, до наїзду на Тимошенко, Луценка та багатьох інших); усе це, мовляв, ініціатива змаразмілого комуніста і недостатньо ще інтеґрованих до Європи правоохоронців.

Як на мене, то добродійка Ганна зробила б куди кращу справу, коли б зателефонувала до Ганни Сінькової, чи Олексія Чернеги, чи багатьох інших жертв міліцейсько-есбеушної сваволі, не кажучи вже про родичів Ігоря Індила, закатованого міліціянтами. А так весь цей фарс більше схожий на гру у лихого та доброго поліцая. Він може розгортатись по-різному, а проте може небезпечно відволікти нашу увагу від масштабніших і здебільшого значно серйозніших порушень людських прав у Януковичевій Україні. Легковажність Винничукових текстів і, взагалі, курйозне поєднання звинувачень у «порнографії» та «замахові на державного діяча» (невідомо якого, але прокуратурі, звісно, видніше, хто у нас головний «підарас»), – усе це разом посилює фарсовість ситуації й тривіалізує поетове політичне послання. А тим часом, незалежно від намірів самого поета і його опонентів, імплікації цього конфлікту є значно ширшими і складнішими.

Насамперед, слід одразу зазначити, що вірш «Убий підараса» не є ані Винничуковим шедевром, ані взірцем політичної коректності. Щодо Винничукових шедеврів, то політична сатира і публіцистика не належать до його коронних жанрів; «порнографія» (у термінах Леоніда Грача) вдається йому значно краще: є тут правдива дотепність, фірмовий чорний гумор і, хоч як це парадоксально, куди більша політична актуальність (як, скажімо, у віршику про сексуальну ініціацію у ленінській кімнаті), аніж у пласких і прямолінійних віршованих агітках. Що ж до коректності, то вона у поезії часто буває сумнівною – починаючи від Шевченкового «Заповіту» із закликом «вражою злою кров’ю волю окропити» і до тичининської хвацької обіцянки «бить» і складувати з більшовицьким завзяттям «всіх панів до ’дної ями». Навряд чи Шевченко особисто узявся б кропити будь-що будь-чиєю кров’ю, а Тичина зголосився до цілком реальної зондеркоманди під проводом тогочасних грачів і пшонок для утилізації цілком реальних «панів», «куркулів» та інших «буржуїв». Поетична фантазія має свій розмах, а суґестія – свої гіперболи, які не конче розуміти дослівно.

Прикметно, однак, що англомовна перекладачка – людина іншої культури й іншої, відповідальнішої, поведінки зі словом – назвала Винничуків вірш “Kill the Bugger”, a не “Kill the Pederast”. По суті, цей переклад точніший, бо ж Винничуків «підарас» – це просто «мудак», «уйобок», «паскуда» – приблизно у тому ж значенні, що й на знаменитих простопрінтівських футболках, котрі, можливо, й надихнули поета на політичне фантазування. «Підарас», як відомо, може мати у цьому сенсі навіть жіночу форму («підараска»), тож, зрозуміло, що йдеться аж ніяк не про бога-духу-винних гомосексуалістів, а тим більш – не про намір їх усіх «повбивати». А все ж перекладачка відмовилась від цієї форми саме через її двозначність і потенційно наявні в ній гомофобські конотації.

Так само, зазначимо, відмовилась вона і від згадок про расу, яка вказує у поета насамперед на соціальний феномен – поріддя захланних, цинічних, скорумпованих і безпринципних політиків і бізнесменів, що опанували країну, а проте у зв’язку з «табачниками» (у множині) може бути прочитана і як суто етнічний натяк на євреїв та інших інородців («зійшла, як зоря, їхня раса»).

Найнедоречнішим, однак, як на мене, є заклик «убий», що повторюється рефреном по всьому віршу. Звучить це, скажімо так, не вельми по-християнськи. І хоча не йдеться тут, зрозуміло, про дослівну інтерпретацію (скоріш – про метафоричне «вбивство», таке собі політичне самоочищення, – приблизно у тому сенсі, в якому Чехов закликав вичавлювати з себе раба), все ж неприємна двозначність і тут зберігається. Особливо це відчутно в суспільстві зі слабкими традиціями толерантності й політичного лібералізму, зате з глибоко закорінениими інстинктами гомофобії, ксенофобії, повсякденного хамства й насильства. Замість сподіваного очищення, така риторика здатна породити ще більше ненависті, брутальності і загальної нетерпимості.

Складаючи від імені ПЕН-центру заяву-протест із приводу прокурорських переслідувань колеґи-письменника, я почувався у досить складній ситуації. Тому що з одного боку, як кожна порядна людина, мусив висловити принципову незгоду із втручанням поліції у творчі, літературно-мистецькі справи. І водночас – певним чином дистанціювати себе і ПЕН-центр від контроверсійного тексту, якого авторові, на мою думку, краще було б справді не читати і не писати. Я спробував вирішити цю дилему, поставивши інцидент у ширший контекст систематичних обмежень свободи слова та інших громадянських свобод, що ми спостерігаємо в останні два роки, зокрема – прокурорських та есбеушних наїздів на письменників, журналістів, науковців та громадських діячів. І водночас я відверто висловив авторові (моєму приятелю, зрештою) особисте несхвалення сумнівного під усіма оглядами тексту.

В основі цієї позиції – визнання фундаментального права особи, зокрема творчої, висловлювати свої погляди й публікувати твори без будь-якої цензури чи політичного тиску. Ми не мусимо поділяти цих поглядів, ані схвалювати цих творів; ми маємо право і навіть обов’язок оцінювати їх критично, але це в жодному разі не повинно бути справою прокурорів, жандармів і таємної поліції. Ідеться про захист загального принципу, а не про конкретні тексти чи авторів. І якщо прокурор нашле коли-небудь поліцаїв на якого-небудь Бузину чи Табачника, український ПЕН-центр зобов’язаний і у цьому випадку висловити протест, – хоч би якими малосимпатичними були для нас погляди згаданих добродіїв.

Кілька років тому я вже висловлювався з приводу намагань президента Віктора Ющенка криміналізувати заперечення Голодомору як геноциду. Так само критично я ставлюся й до подібних рішень деяких урядів криміналізувати вірменський, єврейський чи будь-який інший геноцид, будь-яку приватну опінію, хоч би і найбезглуздішу. Свободу вислову можна обмежити лише в екстремальних випадках – коли йдеться про цілком конкретний заклик до цілком конкретних насильницьких дій проти цілком конкретних людей. Література й мистецтво, за своєю природою, ніколи не є настільки конкретними, аби підпадати під цю категорію. Митці можуть нести моральну, фахову, політичну, в окремих випадках адміністративну відповідальність за свої твори, проте в жодному разі не кримінальну. Все це мусило б бути самоочевидним, а проте, як показує актуальний досвід, межа між захистом загального принципу (свободи слова) і конкретних творів і постатей виявляється часто розмитою й політизованою.

У певному сенсі, наше ставлення до прокурорського наїзду на Винничука є подібним до ставлення більшості з нас до справи Юлії Тимошенко. Ми виступаємо на її захист не тому, що підтримуємо її політично, поділяємо її погляди чи вважаємо її власне урядування взірцем ліберальної демократії та верховенства права. Ми просто вважаємо, що політичні рішення не повинні криміналізуватись – як і письменницькі тексти чи, скажімо, витівки перфомансистів.

Відтак ще одне питання, яке випливає з усіх цих історій, – чому Віктор Янукович як фактично абсолютний і одноосібний володар цієї країни припускається таких помилок, а точніше – чому дозволяє своїм підручним робити дурниці, які компрометують його особисто – і в Україні, і за кордоном? Найпростіша відповідь – що авторитарний режим просто не може існувати без певного беззаконня й насильства, – вірна лише почасти. Бо ж одна річ – катувати в’язнів у провінційних тюрмах, насилати есбеушників на молодих і нікому не знаних іще активістів, чи відбирати бізнеси від опонентів через печерні суди або й звичайний рекет. Інша річ – наїжджати на знакові постаті, чиї справи відразу стають предметом широкої, часом навіть надмірної публічної уваги.

Віктор Янукович може бути занадто обмеженим, аби розуміти сучасну політику і зовнішній світ, і може бути занадто ледачим, аби стежити за всіма діями своєї хитруватої челяді. Але він має велетенський апарат, що зріс майже вдвічі порівняно з ющенківським і більш як подвоїв свої бюджетні апетити. Принаймні тут президент не мусив би мати проблем із професійним аналізом ситуацій, розсудливими порадами та прийняттям адекватних рішень. Чому ж тоді він постійно приймає одне рішення гірше за інше, втрачаючи рейтинґ стрімкіше за всіх свої попередників і стаючи, відміну від них, об’єктом не тільки зневаги та глузувань, а й цілком щирої ненависті? Якщо його радники й помічники настільки ж некомпетентні, як і він сам, – це справді кепсько. Якщо ж вони хитрі й тямущі і всього лише спритно маніпулюють ним – в інтересах московських, чи власних, чи тих і тих одночасно, – то це воістину катастрофа.

Наїзд на Винничука міг бути справді спровокований підстреленим комуністом, що вирішив раптом чи то нагадати про існування своєї партійки і власної особи, чи то помститися письменникові за висміювання комуняцьких параферналій та ідеологічних кліше. Хоча політична самостійність, а відтак і самодіяльність так званих «комуністів України» є вкрай сумнівною. Поки що вони більше схожі на ганчір’яних ляльок у бездонних кишенях реґіоналів. (Втім, як правдиві ленінці, вони не проти були свого часу погрітися і в скромніших кишенях бютівських олігархів). Саме на комуністів реґіонали покладають найбруднішу політичну роботу, якої не наважуються відкрито робити самі з огляду на власну «євроінтеґраційну» риторику та «ліберально-демократичний» імідж свого вождя. Наприклад – паплюжити неурядові організації як західних шпигунів та диверсантів, фінансованих головним всесвітнім жидо-масоном Джорджем Соросом. Утім, кучмісти теж не цурались такої політики, надаючи своїм кишеньковим ленінцям належний медіа-ресурс для паплюження опонентів і потрібні голоси для прийняття бажаних рішень.

Не виключено, що в історії з Винничуком маніпулятори розігрують ще одну гру – експлуатують президентські страхи та фобії. Янукович, схоже, має справжню обсесію на ґрунті власної безпеки та потенційних загроз його дорогоцінному (принаймні в матеріальному сенсі – для всіх українців) життю. Ця обсесія може бути наслідком його нефортунної пригоди 2004 року з яйцем, коли він з переляку буквально зомлів. А може, як стверджує його колишній близький союзник і радник Тарас Чорновіл, бути наслідком якогось менш знаного нам особистого досвіду на Донбасі – цій своєрідній українській Сіцілії. Янукович, за свідченням Чорновола, цілком щиро вважає, що його хочуть убити.

Президентова параноя може бути чудовим інструментом для тих у його оточенні, хто вміє ним користуватися. І Винничуків вірш під назвою «Убий підараса» – це для них просто розкішний дарунок, не треба навіть вигадувати якихось «терористів» у містечку Васильків на Київщині. А якщо вже й вигадувати, то тепер неодмінно з віршем Винничука під подушкою, за пазухою і на всіх гард-дисках. Тим більше, що після торішньої пригоди з футболками («Спасибо жителям Донбасса…») не лише Грач і Пшонка, а й сам Янукович може здогадатися, кого має на увазі порнограф-терорист Винничук.

Українська політика була б дуже смішною, якби ми не жили в ній, а спостерігали за нею через сателітарні антени разом із Джоном Ешбері та, скажімо, Адріаном Каратницьким. Але оскільки нам випало брати безпосередню участь у цьому reality-show, побажаймо нашим письменникам доброго здоров’я, аби вони змогли описати це все не у віршах, а в гарних романах на кшталт Курта Вонеґута чи хоча б Віктора Пєлєвіна.

Газета по-українськи

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

1 Comment on "Микола Рябчук: Casus Vynnychucus і свобода слова"

  1. naturalist | 05-02-2012 17:46 at 17:46 |

    Пане Миколо, дякую! Гарно і мудро сказано!

Comments are closed.