Останні новини

Микола Рябчук: Піраміда

Історія зґвалтування й убивства Оксани Макар має ряд характерних прикмет, одна з яких – загальна моральна деґрадація й озвіріння значної частини суспільства, особливо помітні в останні два роки – зокрема і з цілком безсторонньої статистики кримінальних злочинів. Ця тенденція невипадкова: вона відбиває той дух сваволі і беззаконня, що панує в країні, і ту «пацанячу етику», що міцно утвердилась в Україні за президентства Віктора Януковича, причому найочевидніше в тих реґіонах, де неподільно панує його партія.

І друга прикмета – це остаточна зневіра населення у правосудді, у будь-якій можливості досягнення справедливості законними методами. Сотні людей вийшли протестувати у Миколаєві не в останню чергу тому, що поширилась чутка, ніби троє відморозків, які по-звірячому замордували дівчину, – діти високих чинів та бізнесових крутеликів, а отже й ніякої відповідальності за скоєне не понесуть. Чутка згодом не підтвердилася, проте сама легкість, із якою подібні чутки виникають і поширюються, є показовою: люди не вірять у верховенство права, бо знають із власного і чужого досвіду, що для мажорів та їхніх родичів в Україні закони не писані.

Саме так було кілька років тому у Дніпропетровську, де Дмитро Рудь, 25-літній син місцевого прокурора, вбив трьох жінок на пішохідному переході і, отримавши великодушне звільнення з-під арешту на підписку про невиїзд, негайно ж розчинився у довколишньому просторі. Так було й у Києві, де 23-літній Сергій Калиновський, синок нафтогазових бізнесменів, урізався на шаленій швидкості у припарковане авто, вбив тамтешнього водія і власну супутницю, спритно ліг до лікарні і чкурнув звідти спеціально зафрахтованим чартерним літаком до Ізраїлю. Так було й в Одесі, де Олександр Шпирко, син полковника СБУ, протаранив скутером ґумовий човен, убив пасажирку й поранив іще кількох, після чого, звільнений на підписку про невиїзд, зник щасливо у невідомому напрямку.

Ця тенденція, загалом помітна й за помаранчевих урядів (досить хоча б згадати, як побратими-бютівці відмазували від правосуддя «мисливця» Лозинського, або ж як Олександр Омельченко не зазнав навіть адміністративних стягнень за вбивство жінки на «зебрі»), зробилася за останні два роки стандартною практикою. Левова частка пригод із «мажорами» стосується їхніх п’яних наїздів на перехожих чи інших автомобілістів, або ж гучних ресторанних і післяресторанних дебошів. Батьки «мажорів» – можновладці та грошоможці – теж не цураються подібних розваг, але роблять це без завзяття (не ті вже гормони) своєї юної парослі. Та й подорожують вони, як правило, з власними водіями та охоронцями, тож не мусять власноруч виконувати брудної роботи – чавити на вулицях необачних лохів чи бити камери й фізіономії журналістам.

На відміну від сина Романа, наприклад, депутат-реґіонал Володимир Ландик не мусить товкти в ресторані пику якійсь дівиці, котра не схотіла з ними погуляти. Та й із сержантом-даїшником, котрий зупинив його авто за перевищення швидкості, є кому розібратися. Досить сказати власному охоронцеві: “Пойди въeби его”, – і справу полагоджено. Даїшник зі струсом мозку потрапляє, як і належиться, до лікарні, а депутат Ландик делікатно пояснює надокучливим журналістам (замість того, щоб і їх «въeбать»), що нічого страшного не трапилося, сержант сам винен, бо причепився, страшно й сказати, до депутата. Ну, а «ті травми, які він отримав, напевно, завдав сам собі, ніхто його не бив!»

Хуцпа, зауважимо принагідно, є фірмовою якістю реґіоналів. Хуцпіст Ландик у наведеній цитаті лише повторив арґументи свого колеґи Михайла Чечетова, котрий після незабутнього грудневого-2010 погрому в парламенті з подібною хвацькістю пояснював журналістам: «Драки никакой не было… Может, они [госпіталізовані опозиціонери] сами головой бились, а теперь на нас сваливают». Зрештою, всі вони – лише бліда копія головного хуцпіста країни, котрий ось уже півроку розповідає світові зі сльозами на очах, як від глибоко співчуває сердешній Юлії Тимошенко, а проте не має жодної змоги вплинути на рішення українських судів, уславлених на цілий світ своєю незалежністю.

А тим часом простий аналіз усіх екцесів та інцидентів за участю українських мажорів та їхніх родичів показує дуже виразну і вкрай небезпечну тенденцію. Як правило, швидкість їхніх авт фіксується екпертами на рівні 60 км/год, хоча насправді, за свідченням очевидців, вони мчать на рівні 150 км/год і більше. Інші, не менш чесні і непідкупні експерти не знаходять ніколи слідів алкоголю у їхній крові, хоча, за свідченням очевидців, «автогонщики» досить часто ледве тримаються на ногах і насилу ворушать язиком. Усі вони отримують звільнення за підпискою про невиїзд, хоча більшість навіть не намагається допомогти потерпілим, ганебно втікаючи з місця аварії. Як правило, усі свідки, родичі потерпілих і самі потерпілі (якщо вижили) зазнають усебічного тиску (погрози, шантаж, хабарі) з вимогою відмовитися від судового позову. Не лише винуватці та їхні адвокати, а й самі слідчі досить часто переконують їх переглянути попередні покази або просто «забути» окремі подробиці.

Ще одна характерна риса усіх цих пригод – майже всі вони чомусь відбуваються у південно-східних областях України, міцно схоплених реґіоналами, а також, із цілком очевидних причин, у Києві, де концентрація усіляких VIP-ів та їхніх чад фатально зашкалює. Єдина відома мені пригода з мажорами, яка трапилась на заході України, стосується намагання трьох молодиків вирішити дорожню суперечку з іншими автомобілістами за допомогою травматичного та газового пістолетів. Прикметно, однак, що й тут головним героєм був син депутата-реґіонала Володимира Личука.

Уся ця золота молодь не гірш од своїх батьків знає, що в цій країні діє неписане, а проте непорушне ще з совєтських часів правило: «Не тот прав, кто прав, а тот прав, у кого больше прав». І вони, звісно, знають, у кого тих прав «больше», а в кого – нема зовсім. Власне, вони з батьками, їхніми друзями та патронами і є приватними власниками так званих «прав», «законів» та країни загалом. Вони захопили її, як чужинська армія, і можуть тепер мародерствувати досхочу.

Міліція уникає, як правило, конфронтації з цими господарями країни. (Бідолаха з Луганська, котрий наважився зупинити розпаношілого Ландика, є радше винятком: ніхто з його колеґ, та й він сам, скоріш за все, не наважиться повторити власного відважного чи просто наївного вчинку. Це не Америка, де поліцай не лише може, а й мусить ужити зброю проти будь-якого нападника, хоч би той був сто разів депутатом). Для України куди характернішою є ситуація, в якій міліціянти ніяк не наважаться вгамувати розперезаного мажора, чий монолог є своєрідним символом віри сьогоднішньої, а ще більше – завтрашньої української (перепрошую, укрáинской) «еліти»: «Я – Владимир Кривко, бля..ь! Отойдите с моей дороги, бл…ь! Я торчу, отдыхаю как я хочу. Я хочу, бл..ь, нюхаю кокаин, хочу колюсь, хочу пью, хочу еду на машине, хочу е…у, хочу стреляю. Я Владимир Кривко! – Есть вопросы?».

Подібний монолог сміло міг би викарбувати на своєму бентлі-контінентал (230 тис. євро) і депутат Луганської міської ради Роман Ландик – син того самого депутата Верховної Ради Володимира Ландика, чий охоронець настільки майстерно й парламентарно «в’їбав» даїшника, що посяде тепер, вірогідно, у наступній ВР місце незабутнього Дмітрія Саламатіна. Роман теж готується до Верховної Ради («Я практично впевнений, що стану депутатом парламенту через чотири роки», – потішив він опозиціонерів). І певно тому, для тренінґу, розім’яв трохи кулаки на дівчині у нічному клубі, котра геть як той батьків даїшник не врубилася вчасно, з ким має справу і не погодилася побавитися з майбутнім нардепом у запропонованому ним іншому місці.

Кулачна розминка, може, й не мала б для юного Ландика побічних наслідків – як не мала подібна пригода жодних наслідків для його батька, – коли б не потрапила на відеокамеру, а відтак і до Інтернету. Влада, хоч ніби й у дошку «своя», мусила якось зареаґувати. Бійця таки віддали під суд і навіть засудили до трьох років ув’язнення, щоправда, умовно, – дарма що боєць провини своєї не визнав, а навпаки – постійно погрожував і своїй жертві, і журналістам поквитатися у належний час належним чином. У нормальній країні самих таких погроз цілком вистачило б на додаткових три роки і то аж ніяк не умовних. Тим часом у нашій країні Роман Ландик дістане, скоріш за все, амністію до «дня нєзалєжнасті», а через п’ять років, як і обіцяв, стане депутатом Верховної Ради, аби вдосконалювати там кулачну майстерність – до міністерського рівня.

Якщо хтось вважає цю перспективу занадто гротескною, хай ознайомиться з оригінальними, себто невідретушованими біографіями більшості наших сьогоднішніх політичних та бізнесових «еліт», включно з президентом, аби зрозуміти, чия це насправді країна і хто має в ній найкращі перспективи для кар’єрного та всякого іншого зростання.

Поблажливість суддів до цих персонажів має просте пояснення. Усі вони належать до тої самої «номенклатурної» касти, що й їхні козирні клієнти і козирні патрони. Всі вони мають певні акції й певний дохід у товаристві з обмеженою відповідальністю та офшорними відгалуженнями під назвою «Государство Укрàина», яке захопили по-рейдерськи і тепер дограбовують усе, що не встигли дограбувати попередники. А тому, коли хтось себе тішить думкою, що наступне покоління суддів (депутатів, міністрів, прокурорів, міліцейських та інших начальників) буде кращим від нинішнього, я раджу уважніш приглянутися до так званих мажорів: ось саме таким воно й буде.

Можна, звісно, собі уявляти, що головою Верховного Суду стане колись який-небудь випускник Гарварду або Стенфорду – зі справжнім, а не ківаловським дипломом, і з англосаксонським, а не українським розумінням верховенства права. Не думаю, однак, що такого випускника хто-небудь близько підпустить до нашої судової системи, і не сподіваюся, що він сам захоче у цю пахучу речовину занурюватися. Куди вірогідніше, що суддею стане який-небудь Діма Чернушенко чи хтось дуже схожий на нього – з подібним світоглядом, життєвими інтересами та уявленнями про правову державу.

У 19 років Дмитро Чернушенко став депутатом Одеської міськради від блоку Наталі Вітренко – чи то з любові до прогресивного соціалізму, чи з ненависті до буржуазних націоналістів (українських, звісно), а чи просто з намови досвідченого батька, заступника голови Одеського обласного апеляційного суду. Після перемоги Віктора Януковича досвідчений батько очолив Апеляційний суд у Києві, а син розпрощався з прогресивним соціалізмом і полюбив олігархічний капіталізм у мафіозній версії відомого реґіону. Молодий правник теж перебрався до Києва, де влаштувався (без жодної батькової допомоги, звісно) консультантом антикорупційного (sic) комітету Верховної Ради.

Прославився антикорупціонер минулого липня, влаштувавши з подругою скандал (дехто вважає – бійку) в одному з одеських нічних клубів. Там йому не сподобалася загальна для всіх відвідувачів вимога пройти електронну рамку металодетектора. Замість податись до іншого закладу, молодий, але гордий юрист висловив працівникам клубу все, що про них думає, а тоді ще й заїхав одному з них, найдокучливішому, у вухо. Коли прибула міліція, він висловився належно й про них, з характерною для юристів багатоповерховою лексикою. Подруга, теж юрист зі столиці, показала не гірше од Діминого володіння правовою термінологією: «Мне пофиг, что вы журналисты, – заявила вона клятим папарацці. – Вам это дорого обойдется!»

Як зізнався журналістам один із міліціянтів, попросивши завбачливо не розголошувати його прізвища, вони не мають на цих мажорів жодної управи: «Посвідчення судді в неї справжнє – з Дніпровського райсуду Києва. А хлопець показав посвідчення працівника комітету боротьби з корупцією Верховної Ради. Затримати й притягти їх до відповідальності ми не можемо – матимемо потім купу неприємностей. Єдиний варіант – зафіксувати інцидент, склавши протокол. Дрібне хуліґанство. У найкращому разі, заплатять адмінштраф… Діти суддів, чиновників, депутатів поводять себе в Аркадії як останні хами. Плюють навіть на міліцію. Можуть побити будь-кого – їх усе одно відпустять».

Про наслідки цієї сваволі і беззаконня ми ледь не щодня довідуємося з газет: «Міліціонер відбувся 225 гривнями штрафу за збиту на переході матір з дитиною»; «За місяць суди виправдали трьох мажорів, через яких у ДТП загинули люди»; «Виправдали суддю з Куп’янська, який на джипі вбив двох людей»; «На Донбасі суддю, який cп’яну збив на смерть дівчину, визнали непідсудним»; «Суддя з Луганська, який убив на пішохідному переході жінку з хлопчиком, стане у Києві суддею Вищого цивільно-кримінального суду»; «Депутат Валківської міськради Харківської області під час дискотеки побив 17-річну дівчину» (історія загалом подібна до ландиківської, з тою лише різницею, що батько валківського героя, голова місцевої райради, не став захищати бійця, ані не погрожував занадто допитливим журналістам: «Я не буду приховувати, він випиває, – сказав утомлено. – Ми пробуємо його лікувати, але поки що нічого не допомагає. Йому вже 26 років, тому відповідати за його дії я більше не можу»).

Найскандальніша в цій колекції мажорських пригод – історія такого собі Сергія Демішкана, котрий п’ять років тому із двома друзяками викрав одного незгідливого бізнесмeна. Кілька днів київські робін-гуди його катували, після чого прив’язали до спини батарею парового опалення і кинули з мосту в дніпровський канал, примовляючи весело: «Привет Жаку Кусто!»

Лише наймолодший учасник банди, такий собі Олександр Кудрін, був засуджений за зумисне вбивство – до семи років ув’язнення, – приблизно як Юлія Тимошенко за чаювання з Путіном. Щоправда – без заборони займатися після відбуття терміну суспільно-політичною діяльністю. Так що Кудрін іще цілком має шанс через кілька років потрапити до парламентській фракції Партії реґіонів – разом із Романом Ландиком та іншими згаданими тут персонажами. А там, диви, й очолити яку-небудь податкову адміністрацію або міністерство комунального господарства – з огляду на його любов до батарей парового опалення.

Двоє інших головорізів отримали м’якші терміни, оскільки найнезалежніший український суд визнав їх непричетними до зумисного вбивства (вочевидь, Кудрін сам зумів перекинути батарею із бізнесменом через перила мосту). В кожнім разі, як пояснив журналістам суддя Баришівського районного суду Володимир Єременко: «Ніхто не мав наміру його вбивати. Вони лиш хотіли відвести його до нотаріуса. З їхнього боку це було ненавмисне вбивство».

Таким чином другий герой цієї історії Сергій Левченко отримав лише п’ять років – за скромну участь у викраденні людини та нерозсудливе приховування злочину, ну, а ватажок робін-гудів Сергій Демішкан уже наприкінці 2010 року опинився на волі. Всесвітньовідома непідкупність українських судів, безумовно, відіграла тут вирішальну роль, хоча, певно, й моральна підтримка для сина з боку Володимира Демішкана – керівника Укравтодору і близького кореша теперішнього президента – була у цій ситуації не зайвою.

Докладнішу біографію цього персонажа мав би описати Маріо П’юзо чи принаймні Тадеуш Доленґа-Мостович. Ми ж тут обмежимося лише нагадуванням, що пан Демішкан-старший числиться серед співзасновників (разом із двома міністрами палива й енергетики, теперішнім і колишнім, – Юрієм Бойком та Сергієм Тулубом) такого собі Товариства мисливців і рибалок «Кедр», почесним патроном якого є головний мисливець країни Віктор Янукович. Про творчий потенціал цих простих українських (перепрошую, укрáинских) мисливців можна судити хоча б із недавнього повідомлення про отримання їхнім «Кедром» дев’яти тисяч гектарів заповідних земель у Криму.

Віддаючи, однак, належне президентові України, зазначимо, що його сини не б’ють власноруч даїшників, не лупцюють по ресторанах дівчат і не прив’язують (принаймні поки що) радіаторів до спини політичним чи бізнесовим суперникам. Молодший, щоправда, нарвався торік у нетверезому стані на журналістів, котрі записали на камери його специфічну ходу і ще специфічнішу лексику. Та все ж він нікого не відгамселив і навіть не засудив, хоча й погрожував – після того, як відеозапис його проходу по вулиці потрапив до Інтернету.

Попри відчутну спокусу піти стопами дрібніших мажорів рівня Романа Ландика, Сергія Демішкана чи якого-небудь Володимира Кривка, Віктор Янукович-молодший, схоже, готується все ж до серйознішої бізнесово-державницької кар’єри у дусі старшого брата Олександра. Той, як стверджує «Українська правда», не лише депутатствує від душі, а й успішно здає в оренду власному батькові від імені тіньової фірмочки «Танталіт» резиденцію у Міжгір’ї – з мармуровими унітазами, вертольотами та іншою всячиною, – за наші із вами гроші.

До миколаївської історії ніхто з цих мажорів, ані їхніх батьків не має стосунку.

Принаймні, безпосереднього.

Західна аналітична група

More in Влада, Події, Політика, Записки
Прибічники українського дубляжу пікетували Кабмін

Біля будівлі Кабінету міністрів сьогодні відбулася акція на захист дубляжу українською мовою

Close