Останні новини

Роман Чайка: Золотий ключик щастя

Три години у центрі міста артисти безкоштовно веселили миколаївців, а ті на численні заклики допомогти Олександрі пожертвували аж…110 гривень.

Опитування цьогоріч вкотре показало, що українці відчувають себе майже найнещаснішими створіннями на континенті. Очевидно, що бути щасливим є відчуттям дуже суб’єктивним та нераціональним. У народі кажуть: тішиться, як дурний цвьочком. То ж одному до повного щастя вистачає лише цього гвіздка, а іншому і десять мільйонів баксів не дають насолодитися буттям. Коли грошей бракує на елементарні потреби – усі, крім йогів-аскетів, почуватимуться нещасними. Це для нас аксіома. Ну а вже коли коштів більше – тут у кожного по-різному. Одні у радостях – другі в турботах. Десь такими є стереотипні пояснення пересічного громадянина, який той рейтинг перегляне.

Але як пояснити те, що значно бідніші у матеріальному плані, а часом ще й соціально більш незахищені люди з африканських та латино-американських країн чуються непропорційно щасливішими та життєрадісніше за нас? Чи означає це лише їх звичку й готовність жити у лайні та злиднях? А може вони просто масово “глупіші” за нас?

Та власне, що ні, ні і ще раз ні. Та й гроші не все пояснюють. Хоча люди з країн Скандинавії та Бенілюксу мають водночас найвищий “індекс щастя” і найвищий відсоток людей без матеріальних проблем (понад 80 %), усе ж це не лінійна закономірність. Бо у цьому рейтингу над багатьма “багатими” країнами гордо височіють менш успішні, а подекуди й “бідні” країни третього світу. Формула “не в грошах щастя”, а … в їх кількості – так жартують у нас. Півтора сотні держав і народів у цьому дослідженні. Але як по-різному матеріальні потреби і чуттєвий світ розкидані на світовій мапі.

Українці за замірами Інституту Землі за останні два роки опустилися із 74 позиції вже на 91. І веселішими й щасливішими над нами височіють Узбекистан, Казахстан, Румунія і навіть Гондурас. Про тяжке життя великої кількості узбеків, казахів чи румун у нас добре знають. То чому ж вони за нас вітальніші, вільніші, радісніші?

Соціологи та психологи пояснюють критерії щастя. Їх трактати про вдячність, оптимізм, про радість від власних успіхів, про добрі справи, почуття гумору пояснюють, але не переконують, що саме тому узбеки чи гондурасці щасливіші за українців. Хтось шукатиме відмінності на ментальному рівні, хтось у розламі християнства та мусульманства, або буддизму та протестанських традицій. Ще сотні інших чинників. Напевно вартує скласти складну комп’ютерну програму, у яку можна було б вносити сотні різних параметрів. Але й такий прорахунок наблизиться до статистики, але не вкаже причин.

Український режисер Андрій Крітенко, який живе й працює в Німеччині, днями завітав до Києва. І спробував відповісти на моє запитання, чому німці, які виробляють усі ці наддорогі “мерседеси-майбахи-порше” дивуються, що бідні українці їх масово купують і взагалі потопають у розкоші. Заможні німці так не живуть, каже Андрій, навіть в автомобільному Штутгарті. То ж чому?! “Та може у них повітря інше, вода інша, мама у них інша, їжа інша, школа не така…”. Андрій ще з десяток “іншостей” загинав на пальцях. Ці холодні й раціональні німці, а такими вони є у наших стереотипних уявленнях, виявляються людьми сповненими живих емоцій, солідарністю, співчуттям. Вони співпереживають одні одним. Можливо це і є той ключик до індивідуального відчуття щастя серед десятків мільйонів інших людей.

У Миколаєві, який зажив світової “слави” через звіряче спалення Оксани Макар, 7 квітня небайдужі активісти організували трьогодинний концерт. Концерт солідарності та допомоги для ще однієї жертви – 18-річної Олександри Попової, яка вже місяць перебуває в реанімації після жорстокого побиття. Медики бідкалися, що коштів на лікування дівчини бракує.

Три години у центрі міста артисти безкоштовно веселили миколаївців, а ті на численні заклики допомогти Олександрі пожертвували аж…110 гривень. Сьогодні в Олександри день народження, але вона свої 19-ліття не святкує – вона в комі. А з нею в комі перебувають мільйони нещасливих, черствих співгромадян.

Крітенко правий: “вода інша, повітря інше, мама інша…”. Люди, які не вміють співчувати – не можуть любити. А такі істоти завжди будуть нещасними, навіть у власному німецькому Майбаху.

ТСН

1 Comment on "Роман Чайка: Золотий ключик щастя"

  1. НЕ ХОЧУ БУТИ ЧИЇМСЬ ДУРНЕМ | 13-04-2012 20:43 at 20:43 |

    До щастя ключиків нема. Нема ані мощених доріг з вказівками “підеш до ліва, то буде так, а підеш до права , то буде сяк!” Пан Роман Чайка торкнувся дуже важливої теми – людського відчуття до біди “ближнього”, а точніше когось нам зовсім невідомого. Як гідна людина – ту саму гідність він бачить у кожному і очевидно, як і повинна небайдужа людина зробити – закликати інших не бути байдужим, коли треба допомогти не тільки словом, алей ділом. У даному випадку скласти грошову пожертву для лікування бідолашної дівчини Олександри з Миколаєва. Шляхетно, по-християнськи, так як повинно бути у людському суспільстві. Чому вийшло зовсім по-іншому?
    Автор згадує нині вже покійну Оксану Макар. Проводить паралель біди. Нехай дійсно Бог боронить і заступить кожного від того трагічного кінця.Вона перейшла земне пекло перш, ніж покинути цей грішний світ. Мабуть, нема людини, яка б не здригнулася від усього жаху, що з нею трапилося від рук нелюдів. Тому люди жертвували, що було їх у силах. Однак, у дуже короткому часі різні джерела почали подавати інформацію про особистість потерпілої, поведінку та сумнівне знайомство з бандитами. А згодом ще й про те як її мама розпорядилася пожертвами. Чи усе це була колотнеча жовтої преси, чи була й там доля правди? Якраз це бентежить людину і зупиняє зробити правильний крок гуманності і співчуття. Найгірше, що інколи інформаційні лінки правди і неправди так вигідно і підручно поряд, що власне й додає непевності на рішучий крок. Особиста настанова – з вирозуміння ставлюся до чиєїсь біди. Довелося у житті пережити різне, але поряд з тим НЕ ХОЧУ БУТИ ЧИЇМСЬ ДУРНЕМ. Не хочу, щоб хтось цинічно зловживав саме довір’ям, бо навіть дуже важко запрацьований гріш – лише гріш. Гірко розчаровуватися, бо тим самими зводиться на нівець вияв милосердя і добра до ближнього. Кажуть за покійників або говорять добре, або взагалі не говорять. Як бути у випадку Ксенії Сергєєвни Макар? Вона знала своїх убивців. Знайомство з такими рано чи пізно закінчилося б так, як закінчилося Але Бог їм усім суддя. Запитання залишається – яким тоді людям допомагати? Як знати, що допомагаєш добрій, гідній людині? Найгірше для жертвенної людини – відчути зневагу її цінностей, бо після того, як правда вийде на світ Божий чи захочеш навіть подивитися у чийсь бік?
    Дуже шкода молодої Олександри. Нехай Бог тримає її під своєю опікою.

Comments are closed.

More in Події, Суспільство, Записки
Всеукраїнське прибирання! “Зроби Україну Чистою! 2012”

У суботу, 28 квітня 2012 року, об 11:00 десятки тисяч людей вийдуть у засмічені сквери і парки українських міст, аби...

Close