Останні новини

Юрій Андрухович: Не розминутися

“У нас вдома не пекли пасок – мама не вміла, батькові було ніколи. Тягар Пасхи був для мене нестерпний, особливо тому, що в сім’ях усіх моїх друзів Великдень святкували так, ніби вони увесь рік жили лише заради того, щоб його відсвяткувати. Уже за місяць до нього я починала страшенно хвилюватися. Носити паску до школи, а також запрошувати на чай із паскою було обов’язково. Так я вигадала собі тітку Женю, яка нібито жила в селі і до якої я нібито їздила й до церкви на сповідь, і за пасками. Пекти доводилося самій. Батьки мене страшенно сварили, що я переводжу харчі. Тісто часто не вдавалося. Звісно, я звалювала все це на тітку. Але друзі, які здогадувалися, що всі ці великодні ласощі є моїх рук творінням, хвалили. Батько казав: “Підеш у кулінарний технікум”.

“Перед Пасхою я ніколи не ходив до сповіді. Боявся. Всі мої однокласники ходили – й особливо дівчата. А я ні, мені здавалося, що у мене забагато гріхів. До того ж таких, які не прощають. Такі вони страшні, що в мене сміливості не стане розповідати про них отцеві. Я молився інколи до вікна. Так у мене з’являлося більше шансів, що почують. Бог же на небі”.

“Бог живе у писанці. Бабуся вчила, що треба спочатку вколоти його голкою, випустити через дірочку яйце. А тоді вже можна малювати. Ними, на відміну від крашанок, не можна було грати в навбитки, вони були для Бога. А ще просто для краси”.

“Наш кіт їв великодні крашанки прямо зі шкаралупою. Мама казала: “Це добре – так з нього повиходять усі чорти”. Я потаємно й собі намагався не лишати від свяченого яйця нічогісінько. Бо протягом року частенько чув на свою адресу “чортова дитина”.

“А ми з подругою пішли на всенощну вперше в житті у десять років. Одягнули все найновіше, нові лаковані туфлі. Найбільше нам ішлося саме про них. Ми вірили: якщо панотець покропить наші туфлі свяченою водою, то вони довго носитимуться. Так і сталося – він покропив. Але туфлі розлізлися вже за два тижні. Пам’ятаєте, які жахливі товари завозили в Україну в 90-х? Ну, от. Але той випадок страшенно похитнув нашу віру в Бога. Доходжувати весну довелось у старих сандалях”.

“У нас Пасха два рази на рік була. Бувають, щоправда, й такі роки, коли у католиків і в нас одночасно. Але здебільшого двічі на рік. Ми ходили до костелу, тому спочатку святкували польську, а відтак українську. Я більше любив другу. З села привозили домашню ковбасу і печені свинячі вуха. Вуха були божественні”.

Так пригадують свої святкування Великодня теперішні, вже дорослі діти 1990-х. Я люблю ті роки і влаштовую їм усілякі опитування – що вони про них пам’ятають. Прислухаючись до таких спогадів, я дивуюся тому, наскільки наївним і світлим уявляють вони собі сьогодні той час.

У той час можна було вже відкрито ходити до церкви, відкрито приносити паски до школи. Ба, навіть у самій школі на уроках образотворчого мистецтва дітей почали навчати писанкарству. Маленькі люди, з тих, які були зачаті ще в совку при атеїзмі, отримали свободу відкрито вірити в дива і в Бога. Вони з найраніших дитячих років засвоювали біблійну історію, Новий Заповіт із Євангелієм, усі найголовніші молитви. Такі вже не сплутають Різдво з Великоднем. От якби ще їм залишили вибір – вірити чи не вірити! Але в нас вибору не залишають ніколи.

У моєму дитинстві нам його теж не залишали.

Коли я вчився у школі, все релігійне заборонялося, нам навіть іноді влаштовували на Пасху якісь недільні змагання – наприклад, із піонерболу. Або збір металобрухту чи макулатури. Змушували до так званої “суспільно корисної діяльності”. Щоб діти не вдома сиділи коло свяченого, а у школі – на виду у вірнопідданих і сильно заляканих завучів та вчителів. Та й до церкви було ризиковано підходити – там уже чергували загони комсомольців-дружинників, могли “взяти на олівець”.

Один наш класний хуліган – з тих, які всього цього не боялися, бо батько служив високим чином у міліції, на виховній годині з атеїстичного виховання підняв руку, коли вихователька спитала, хто з нас вірить у Бога. Більше ніхто не підняв. Тільки він – бо таким чином він хуліганив.

А вихователька й каже: “Але ж космонавти літають у Космос і чомусь ніякого Бога там не бачать. От Юрій Гагарін літав (був саме День космонавтики, як і цього року в календарі поруч із Великоднем) – і чомусь не бачив. Як ти можеш це пояснити?”. Проте хуліган не розгубися й парирував: “Значить, вони розминулися”. Ми всі так і пирснули сміхом, бо він же цього й хотів – щоб ми посміялись, а вихователька щоби позлилася.

Насправді щойно тепер я розумію всю неусвідомлену геніальність його відповіді. Якщо Бог є, то Він усе одно настільки більший за нас, що нам Його не осягнути. Якщо ж бога немає, то все одно краще думати, ніби він є. Ну, хоч би про всяк випадок.

Чи в Космосі він, а чи в яйці – яка різниця? Головне, щоб ми не розминулися.

ТСН

More in Події, Суспільство, Записки, Культура
«Євро-2012»: прості українці підготували відповідь «готельній мафії»

Громадські організації з Донецька, Харкова, Львова та Києва створили ініціативу «Ласкаво просимо! Welcome to Ukraine».

Close