Останні новини

Зорі над Краснодоном

Стою на високій кам’яній гриві, які утворюються в місцях виходів порід на Донецькому Кряжі. Я у Луганській області, неподалік міста Краснодону. Тут починається найбільший в Україні, та й, власне у Європі, шмат степу. На перший погляд навіть нагадує Монголію. Проте те це у нас, на крайньому південному сході України.

Наді мною купол зоряного неба, якого ніколи вже не побачиш в Києві. Тут же, посеред «монгольських» пагорбів, неба таке як і було завжди. Північ. Вдалині, десь внизу – вогні Краснодону, одного з індустріальних міст, яке дивним чином межує з одною з найбільш диких ділянок української природи.

Дме прохолодний квітневий вітер. В руках – похідна кружка з гарячим чаєм. Я дійшов до гриви і піднявся без ліхтарика, навіть не боячись розхлюпати чай. Тут – степ і перечепитись нема за що. Вітер ворушить під ногами цвіт степового мигдалю і торішні остюки ковили, яка заколоситься свіжими погонами лише за кілька тижнів. Все це наштовхує на якесь моторошне відчуття, що ти загубився в дичині. Ти втік з міста. Ти знаходишся на вершині Донецького кряжу – сліду масштабного природного катаклізму в давнині. Колись це були гори (та й досі перепади температури нагадують про те, що ти в горах), та багато тисяч років тому потужні природні катаклізми згладили гірські форми кряжу, зробивши його хвилястими пагорбами на монгольський манер, з глибокими балками та виходами скель. Саме близькість кристалічних порід до поверхні землі стала причиною розвитку тут найбільшого центру гірничо-видобувної промисловості в нашій країні. Донецький кряж перейменували в Донецький вугільний басейн, Донбас. Вугільна промисловість швидко понівечила краєвиди відчутної частини кряжу. Біля шахт виросли поселення та комбінати, які розширяючись, поєднались в величезні агломерації, над містами виросли високі терикони. Ділянки що не використовувались засадили лісом, якому тут, в центрі степової зони, зовсім не місце. Тепер багато де ліси вигорають і всихають. Таким звикли уявляти Донбас більшість тих, хто ніколи тут не був. Але техноіндустріальні пейзажі займають лише частину природи Луганщини. Решта і досі лишається незайманою, або ж в минулому використовувалась під випас величезних конезаводів тоді Ворошиловградської області.

Значні простори в області зайняті степами, крейдяними відслоненнями і власне, дивовижним ландшафтом Кряжу. Особисто мене ніщо так не захоплює з усіх ландшафтів в адміністративних межах України. Донецький кряж є однією з найбільших за площею цілісних ділянок природи в Україні. Більше лише Карпатські гори і гірський Крим. За кілька кілометрів від мене – Краснодон, але якщо повернутись до нього спиною, то дикий степовий ландшафт простягається широким пасом вглиб Кряжу щонайменше на вісімдесят кілометрів.

Тут на кожному кроці зростають чи не десятки рідкісних рослин. Йдучи навпомацки до вершини гриви, щоб поглянути на Краснодон з самої верхівки, я мабуть зім’яв не один кущик рідкісних гіацинтиків Палласа, чебрецю Маршалла, степового мигдалю, карликових півників, сон-трави, кількох видів ковил. І інакше бути не може, бо ці рослини, занесені до Червоної книги України, складають переважаючу більшість всіх рослин які тут зростають. Щоразу, вириваючись з Києва на Донецький Кряж, дивуюсь, чому так мало людей їдуть сюди, чого навколо мене нема десятків наметів інших людей, чий подих захоплюється коли бачиш, як квітує степ? Чому ніхто не здогадується, що нема кращого місця для того, щоб відзначити весну. Тут все навколо – весна. Від квітів до вітру!

Раптом крізь шурхіт ковилових остюків чую дивні звуки. Схоже на дирчання звичайного трактора. І ще щось. Це скреготіння ковшу об породу. Вдалині потай від зайвих очей добувають вугілля. В освоєних частинах Луганщини і Донеччини, незаконний видобуток вугілля ведуть в копанках, як їх тут називають – «дірках». Копанка – це невеличка непомітна самовільно зроблена шахта, в якій один або кілька чоловік видобувають вугілля. Проте тут, посередині Кряжу, де нікого немає і ніхто не бачить, вугілля видобувають відкритим способом, тобто буквально виривають глибоку яму, грузять вугілля на вантажівки ковшем і полишають все як є, коли жила вичерпається. Спершу роблять довгі неглибокі траншеї, шукаючи розміщені біля поверхні вугільні пласти. А коли знайдуть, вузька траншея переростає в котлован промислового масштабу.

Такими копанками тут перерите все навколо. Їх десятки і десятки. Зараз, опівночі, коли навіть місяць опустився за обрій, мені цього не видно, хоча й чути як працюють ті, хто копає і уночі. Проте піднімись я сюди зранку, картина буде зовсім інша. Весь навколишній пейзаж понівечений, немов який титан креслив величезною палицею на землі якісь схеми. І чим далі, копанки просуваються вглиб Кряжу.

Рано зранку на обрії вимальовується рухомий об’єкт. Пагорбами жваво мчить високопрохідний Ніссан. Авто проїжджає по ґрунтових дорогах, що проходять повз копанки, вірогідно з’ясовує чи безпечно починати незаконний видобуток. Трохи пригальмовує навпроти нашого табору. Придивляється. Намети і велике чорне авто неподалік копанок мабуть є дійсно форсмажорним моментом ранкового об’їзду. Ми мирно допиваємо чай і складаємо речі. Ніссан набирає швидкість і зникає в хвилястому рельєфі.

Згодом до копанки приходять четверо. Йти сюди від міста досить довго, проте робітники дістались місця пішки. Забачивши нас лякаються і зупиняються на місці. Присідають і переговорюються, не знаючи як повестись в такій ситуації. Ми роздивляємось їх у бінокль даючи зрозуміти, що візуальний контакт взаємний. Копачі відразу роблять вигляд, що вони тут, в годині жвавої ходи від міста, опинились випадково. Сідають на купу вивернутої з копанки породи і закурюють. І так аж поки ми не їдемо геть.

Пригадую, як кожного разу, ми обережно знімаємо разом з ґрунтом цілісний шмат дернини з місця, де плануємо розвести багаття і коли покидаємо стоянку, вставляємо дернину на місце, щоб лишити все як було. В сухі дні степові трави можуть і не помітити, що трохи глибше їх коріння тепер додалось трохи золи.

Але ж як поряд з цим жахаюче виглядають незаконні кар’єри! Між іншим самовільне видобування вугілля і тим більше в такий спосіб, є справою підсудною і можуть закінчитись відчутною кримінальною відповідальністю. Час від часу одну-дві копанки закривають, але сотні їх лишаються. Найгірше те, що після розробки кар’єру, ніхто не повертає територію в попередній стан. Справа ж не у вугіллі а в тому, що природа перестає бути природою.

Не розумію, чому я можу організуватись приїхати сюди, на ці пагорби і гриви з самого Києва, подолавши 950 кілометрів, і побачити всі ці копанки, подивитись на копачів, які перелякано думають як їм поводитись на очах у невідомих спостерігачів… чому я можу приїхати сюди і побачити все це, а прокурори, міліція, СБУ, екоінспектори і ще бозна хто, не можуть роздивитись цього всього, хоча їм для цьгого вистачить просто взяти бінокль і подивитись вдалечінь з вікна власної квартири в їхньому Краснодоні?

Мені здається, що першим кроком, який ми всі маємо зробити, щоб зберегти дику природу Донбасу має стати проста річ – просто почати туди їздити. Якби кожен копач знав, що вийшовши в степ до своєї триклятої копанки, він попаде на очі купи туристів, і чого доброго – в об’єктиви фотоапаратів, боялись би. А зараз боятись нічого. Хоч весь кряж перетвори на найбільший в світі кар’єр – ніхто не побачить, бо крім копачів тут нікого нема.
Отож, поки не все відквітло, збирайте рюкзаки і гада на Донецький Кряж!


Олексій Василюк, Національний екологічний центр України

Фото І.Балашов, М.Кривохижа, О.Василюк

джерело: http://pryroda.in.ua/step/zori-nad-krasnodonom/

More in Новини, Довкілля
Щодо рейдерської атаки на журнал “ВСЕСВІТ”

Але рейдери не зупиняються і вже надіслали сфабрикований документ, що вони - власники приміщення, яким можуть розпоряджатися.

Close