Останні новини

6 травня 1984 року в тюремній лікарні помер Олекса Тихий

З приводу перепоховання о.Тихого 1989 рік

Микола Руденко

http://nasha-druzhkovka.ru/6-travnya-1984-roku-v-tyuremnij-likarni-pomer-oleksa-tixij/
Ось нарешті й Олекса Тихий повернувся в Україну. Повернувся не для того, щоб поцілувати стареньку матір, яка проводжала його в ненависну тюрму, а для того, щоб лягти в ту ж саму землю, в якій лежить вона. Повернувся не в Дружківку, звідки його взяли чекісти, а в старовинний Київ. Його батьківщиною нині стала вся Україна.

Усі ми, хто був арештований за участь у Гельсінській Групі, боролися за українську мову. І все ж вона, мова народу нашого, не знає завзятішого оборонця, ніж Олекса Тихий. Практично в нього не було іншого криміналу, аніж його безкомпромісні статті й листи на захист української мови. Він посилав їх до совєтських газет, до вищих учбових закладів і міністерств. У них ішлося тільки про одне — про те, що в донецьких селах, де люди розмовляли й розмовляють українською мовою, влада всюди закриває українські школи. Тихий, педагог і філософ, сприймав це державне свавілля як свою особисту трагедію. І водночас трагедію українського народу.

Дозвольте нагадати слова, які я сказав про Тихого майже чотирнадцять років тому — тоді, коли ми сиділи поруч на лаві підсудних перед бездушними яничарами, котрих держава Брежнєва — Щербицького уповноважила бути нашими суддями. Це було в Дружківці, на батьківщині Тихого. Ось що я тоді мовив про нього в своєму останньому слові:

«Для оцінки суспільства — прогресивне воно чи регресивне — існує тільки одне мірило: свобода слова, свобода інформації. Інших критеріїв немає, бо ж не про мурашник мова, працю якого також високо шануємо, — мова про людське суспільство. А людське суспільство — це Слово. Або, як сказав Олекса Тихий, який сидить поруч мене: «Мова народу — народ!» Це знаменні слова, святі слова.

…Тихий — філософ не тільки згідно з дипломом Московського університету. Тихий» — філософ усім своїм єством».

Коли я казав це про Олексу, я думав не тільки про його останній арешт, але й про перший. Подумайте, люди добрі: в році 1957, коли сталінських політв’язнів реабілітували сотнями тисяч, а тих, хто спромігся вижити, випускали із в’язниць, — Олексу Тихого засудили до семи років концтаборів. І він це покарання відбув повністю. За що ж до нього така лютість з боку московської держави — уже не сталінської, а хрущовської? За те ж саме, що й лютість держави брежнєвської: за любов до української мови, за послідовні намагання оборонити її від загибелі. А разом з тим оборонити від загибелі українську націю. Як бачите, в Кремлі може все докорінно мінятися, окрім одного: русифікаторської політики стосовно України.

Я вважаю Тихого філософом за покликанням не лише тому, що він значно раніше від мене побачив цю недобру якість Кремля, а ще й тому, що Тихий зумів поставитися по-філософському до життя і смерті. Він цілком свідомо прирік себе на мученицьку смерть в ім’я порятунку української нації Він знав, що загине, іще тоді, коли стояв перед брутальним брежнєвським судом. І саме тому, що українська нація має таких полум’яних героїв, — вона безсмертна.

Газета «Свобода» (США),

ч. 226, ЗО листопада 1989

Учитель Тихий

Євген Сверстюк

Євген Сверстюк

Ім’я Олекси Тихого давно тривожило мою уяву, ще коли я в лагері почув про глухий суд над ним і Миколою Руденком у Донецьку в 1977 р.

З моєї заарештованої поеми «Дзвони» зберігся в пам’яті такий фрагмент:

І коли стало всюди тихо,

І люди всі маленькі

Принишкли, як миші руденькі,

Виходить учитель Тихий,

Виходить поет Руденко

І твердо, без гаму і грому,

Без надії на оборону,

Спокійно наперед ступає.

Так йшов його предок на палю.

Наші етапи в Пермській області розминулися в часі. Але ми проходили одними дорогами. У нас були ті самі наглядачі, і ми освоювали ті самі штрафні ізолятори.

Однак коли я читаю про життя Олекси Тихого, то мої етапи, карцери і протистояння блякнуть, хоча вони назавжди сидять десь у підсвідомій пам’яті. Олекса Тихий — мученик, який фатально переходить від катівні до катівні, і при тому ніколи не прагне уникнути карань. Воістину, як пише Стус:

І не кулься від нагая,

І не крийся руками…

Це дратувало і лютило конвоїрів, звичних до гри, що передбачає якийсь самозахист. А тут єдиний захист — незворушний стоїцизм якоїсь іншої людини, що не улягає впливові обставини.

Я гадаю, такий тип стоїцизму виробився в українця з донецького котла, який перемелює характери і долі з грубою методичністю молоха. І ось трапився твердий діямант, на якому молох заскрипів і загарчав.

Тихий — це явище глибоко повчальне на всі часи. Це свого роду притча на вірність собі. Мені розповідав чи Григорій Гребенюк, чи Данило Шумук, як вони удвох йшли в літню спеку степовою дорогою, розважаючи про нашу безпросвітність, мудро керовану партією, та й сіли переполуднувати.

— От добре, що тут поблизу і лан колгоспних помідорів, а то й води нема.

— Ні, — сказав Олекса, — то не моє.

— Та ти що, жартуєш? То ходім до сторожа, попросимо.

— Ні, — твердо відказав Тихий. І в тій твердості була твердість закону. Він не боронив приятелеві, але сам не взяв.

Подумати тільки: він один — проти мільйонів, звичних до того, що «гуртове — чортове».

Таким непоступливим він був і щодо української мови: маю право! Усі кривляться? І хай кривляться, вони ж — «усі, як один». Його максималізм був станом душі. І на ту душу він покладав обов’язки. Роздумуючи про можливі форми опору державній політиці і суспільній інерції, він ставить перед людиною мінімальні вимоги, але такі, яких вона повинна неухильно дотримуватися: неучасть в русифікації, збереження мови і традиції, відмова від військової служби за межами України, ведення здорового способу життя. Але ж кожна з цих вимог передбачає протистояння одиниці — масі!

«Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СССР».

За спробу послідовно дотримуватися Конституції СССР заплатило життям дуже багато людей, починаючи від автора Конституції Н. Бухарина. Це знав Олекса Тихий. Але він також знав, що закони ніколи не будуть діяти, якщо свідомо і суворо самі люди не будуть їх дотримуватися. А люди просто хочуть жити так, щоб легше, хочуть жити, «як усі». І саме влада підтримує масу, потурає «усім», зате дуже підозріло ставиться до тих, хто самостійно навіщось вивчає закони. Адже майже в кожного при обшуках вилучали книжечку «Конституція СССР», особливо з підкресленнями.

Максималістом був Олекса Тихий і як педагог. Він вважав, що вчитель повинен бути в змозі викладати усі предмети за програмою середньої школи. Вимога в принципі розумна, але спробуй поставити її перед педагогічним колективом, як усі висловлять обурення таким «ворогом середнього вчителя».

Сам він був людиною сильною, обдарованою і зовсім не здатною до конформізму. Незважаючи на позитивну і конструктивну спрямованість його особистості, місця такому в системі радянської освіти не було. Уся його енергія спалювалась у протистоянні з офіційним фальшем, беззаконням і малокультурністю.

Дехто ставить питання: чи варто було на це тратити життя?

Дивлячись яке життя. Адже багато людей витратили своє життя на пристосування і не залишили по собі сліду. Вони були співучасниками колективного маскараду вірно-підданості, активістами кон’юнктурних починань, знаряддям обману, прикладом догідливості і слухняності і, звичайно, телятами, які двох маток ссуть. Вони насміхалися з закону, висміювали віру і принципи і зрікалися рідної мови, яка заважає кар’єрі.

Для таких Олекса Тихий — незрозумілий дивак. Але ж усі люди високої віри, усі мученики за правду і захисники скривджених і знедолених, усі вчителі порядності і шляхетності, правдолюби і безсребреники були диваками. І чомусь саме їхні імена історія зберігає на насіння.

А успішні пристосуванці безслідно «вертаються до свого пороху».

Кажуть, на своєму останньому побаченні з дружиною і сином Володимиром 1984 року знесилений і усміхнений Олекса Тихий згадував на прощання Нагірну проповідь Христову.

Власне, з тієї високої Проповіді і виросли чисті серцем, кроткі, милостиві, не мстиві, але непоступливі в принципах, голодні і спраглі правди, тавровані за їхню любов і віру, трудівники і подвижники, які творили християнську Європу. Культура Європи поклала в основу будови Закон і право людини на землі, дарованій їй Богом. Закон, що гарантує Божий дар свобідньої волі, свободи вибору за велінням сумління і серця.

Той чоловік належав до породи людей, що гинуть в неволі, гинуть в муках, знівечені і скривджені, з тугою до світу іншого. Але не втрачають обличчя і гідності.

Газета «Наша віра», № 12 (224). — 2006. — Грудень

Цей вимпел, розроблений товариством О.Тихого, було виготовлено за допомогою відділу по справам культури, молоді, сім‘ї, спорту та туризму виконкомом Дружківської міської ради

Материал размещен на сайте 1 мая, 2012, в рубрике Наша история. Опубликован в газете”№18 1 мая 2012г”

More in Новини, Дати
“От безвыходности добиться правды” гражданин объявил голодовку

С 26.04.2012 г. Руденко Сергей Яковлевич (диагноз сахарный диабет инсулинозависимый) от безвыходности добиться правды объявил голодовку до решения тяжбы по...

Close