Останні новини

Холодний Яр Приміюсся

Минулорічний літературний процес України ознаменувався знаковим твором — романом Василя Шкляра «Чорний Ворон»! Значний суспільний резонанс він здобув через те, що в ньому автор змалював героїчні сторінки боротьби нашого народу з московсько-більшовицькими наїзниками в 1920-22-х роках на теренах сучасної Черкащини, і через те, що не удостоївся схвалення чинним Президентом звання лауреата високої Шевченківської премії.
Роман Шкляра на сьогодні є викличним за змістом художній твір, який розбурхує осине гніздо теперішньої антиукраїнської політики, бо нова влада почала табулювати теми Голодомору й УПА. А якщо говорити про ці теми в ракурсі Донбасу, то вона, крім власної заборони, видасть вердикт, що такого на Донбасі не тільки не було, а й не могло бути. Між іншим, це не так.
Мені, як авторові цього допису, свого часу пощастило переглянути кримінальні справи, передані в Державний архів Луганської області. Це так звані справи про «куркульсько-петлюрівські та контрреволюційні елементи» тодішньої Донецької губернії.
Уважне вивчення пожовклих документів дало цілісну й об’ємну картину спротиву репресивним заходам більшовицької влади сільського населення Донбасу в 20-х роках минулого століття. Майже в кожному районі новоствореної губернії діяли повстанські партизанські загони, керовані учасниками національно-визвольних змагань нашого народу в часи Української революції, та звичайними селянами, яким допекла новоспечена влада.
За спогадами мешканців велелюдної слободи Новопавлівки, що нині входить до складу м. Міусинська Краснолуцької міської ради та за офіційними документами Державного Політичного управління Української СРР, в приміських лісах байрачного типу в 1919-1921 р.р. діяв партизанський загін під орудою Корсуна (за чекістською традицією імен «ворогів народу» називати було не прийнято), який досить ефективно діяв проти самозваних більшовицьких господарів донбаської землі.
Повстанський загін Корсуна місцем свого перебування облав Леонтійові Байраки—предковічний густий ліс, відомий ще з часів існування Кальміуської паланки Нової Січі Запорозької, що зеленою оазою вирізнявся серед голого степу. Місце було глухе й дике. Недарма тутешня мала річечка, правий доплав Міусу—тоді одержала назву— Глуха. Десь тут, на її ошатних берехах січовики заснували свій зимівник—Леонтійові Байраки, котрі, як гласять давні літописи 1711 року зруйнували турки, бо якраз недалечко від цього місця проходив кордон Московської держави з Осьманською імперією. Ходило безліч легенд про цей край, про мужніх і сміливих людей козацького кореня, які не побоялись свого часу покинути рідні обжиті місця й вирушити в пошуках кращої долі у невідомі «миюси»—так звали незвіданий, але привабливий степовий край довкруж р. Міусу.
У певний період сюди вирушили й предки тих новопавлівців, про яких буде вестися подальша розповідь. Їхні козацькі прізвища говорять самі за себе: Бджоленко, Білогруд, Великорід, Гоголь, Дадика, Дибля, Жовнір, Заховай, Захожай, Козуб, Корсун, Краснобай, Кукуяшний, Лисий, Пахоля, Порохня, Пахоля, Скоробогатий, Суховерхий,Хильченко, Ховрах,Чорноглаз.
Отже, у справі Р-478, опис 2 сп.2, що знаходиться у сховищі Державного архіву Луганської області фігурують призвища чотирьох повстанців: Дадики, Кукуяшного, Корсуна й Хильченка.
Якщо заглибитися в історію виникнення й постання слободи Новопавлівки, то слід зазначити, що вона виникла як невеличкий хутірець з функціями зимівника ще в 30-х роках ХVIII століття і була заснована черкасами — так московіти йменували українців майже ціле ХVIII сторіччя.Поселення стояло на перетині великих торгових шляхів з Бахмута на Дін, а тому його мешканцям не один раз доводилось відбивати напади як не татар-ногайців, то степових грабіжників-харцизяк. Від тих часів і по сьогодні в новопавлівців залишився історичний «рудимент»:запалювати вогнища на правому, підвищенному березі р. Міусу. Спочатку це був сигнал небезпеки навколишнім нечисленним сусідам, який згодом перетворився на символ воскреслого Христа. Тепер такі вогнища запалюють лише у Великодню ніч, як тільки-но в церкві заспівають «Христос воскрес!»
Для кожної освіченої людини не є секретом, що навколишнє природне середовище, яке ми називаємо ще довкіллям, формує характер і вдачу людини.Суворий, степовий клімат з тривалими багатосніжними зимами й тріскучими морозами, з пекучим літнім сонцем, безперечно, вплинули на становлення новопавлівців як мешканців Степу, в результаті чого в них сформувався гордий і незалежний характер, який завжди бунтувався і піднімався хвилею гніву проти свавілля, гніту й й несправедливості. Так було в перші роки існування Новопавлівки як слободи, що бере початок від 1769 року, коли майорові Івану Штеричу на лівому березі Міусу нижче гирла балки Довгої царизмом була надана земля для переселення сюди так званих новоросів—сербів, які, рятуючись від турецького гніту прийшли в донецькі степи разом із своїми військовими чинами і утворили так звану Слов’яносербію. Показово, що місцеве населення, яке вже давно жило тут, ніхто не звернув уваги: такою була політика російських можновладців.
Через кілька років норвороси були розігнані. Ї місце зайняли розкольники, яких переведено Новоросійським губернським правлінням на річку Вільхувату біля Булавиного колодязя. 1774 року сюди знову були поселені декілька малоросійських сімей, надісланих старшиною кінно-козачого полку Ростовської фортеці Св. Димитрія Іваном Васильєвим, волохом за походженням. Після введення в 1769 року кріпосного права на Дону й вони, й ті, хто раніше тут замешкав, були перетворені на кріпаків. Селяни утоворили дві громади: Василівку(з привезених поміщиком Васильєвим людей) і Семенівку (першопоселенців). Обидві громади весь час ворогували між собою, мали окремі цвинтарі і навіть місця в Вознесенській церкві. Саме останні, першопоселенні, що з діда-прадіда передавали перекази про своє козацьке походження,були впертими й непокірними.
Як свідчать протоколи допитів учасників потужного антифеодального повстання 1820 року, що охопили собою увесь Приміуський край, головними підбурювачами цього виступу в Новопавлівці стали не хто інші, як нащадки першопоселенців: Білогруд, Водолазко, Корсун, Кукуяшний, Суховерхий та інші. Згадане повстання тривало півтора літні місяці й зазнало поразки. Проте вільнолюбивий дух і прагнення свободи не вмерли в серцях і душах новопавлівців. При сприятливих обставинах вони не раз піднімалися проти потомків того ж Васильєва, а також нових гнобителів — Маркових і Редичкіних.
Розклад супротивних сил під час більшовицького жовтневого перевороту в 1917 році й під час братовбивчої війни, викликаної все тими ж більшовиками, явно був не на їх користь.
За соціальним розшаруванням того часу новопавлівці розподілялися так: із 6366 осіб населення чоловічої статі налічувалося 3368 осіб, жіночої—2998 осіб. Запасних солдат— 142 людей, відставних—21, солдатських синів та доньок—299. Чотири з половиною тисяч населення займалися рільництвом, а решта ходили на довколишні вугільні копальні. Особливо багато було новопавлівців на Новонадеждинському руднику в селі Боково-Платовому. Саме звідси й почали проникати революційн іідеї у хліборобське середовище Новопавлівки. Активними із пропагандистів виступав більшовик Боково-Хрустальського регіону Микита Переверзєв. Та все ж селяни, навчені гірким досвідом 1905 року й подіями лютневої революції, не дуже довіряли їм.
Ті, хто був за Совєцьку владу на чолі з більшовиками,створили собі бойовий загін, підтримуваний головою ради Михайлицем Степаном(явно не новопавлівцем, а присланим у село з рудників), а ті, хто проти—собі. Останній очолював Корсун, заступником був Кукуяшний. Більшість новопавлівців не розуміли більшовицької пропаганди про всесвітню революцію на чолі з пролетаріатом. Слово «пролетар неписьменна маса селян тлумачила від дієслова «пролітати». Вони так і твердили, що нова влада хоче, щоб «ролетіли у горно всесвітньої революції їхні,зароблені тяжкою працею статки, найголовнішим з яких була земля. Тому вони охоче йшли в загін Корсуна, а не більшовицький, за який розпиналися брати Дадики Охрім та Павло. До того ж Корсун був з розряду колишніх вояків царської армії, котрий досконало володів воєнним мистецтвом.
Обидва загони не мали серйозних бойових сутичок до тих пір, доки радянська влада зросла в силі і потало питання:або «за», або «проти» неї. Ось чому загін Корсуна місцем свого перебування обрав Леонтійові Байраки, що темною завісою бовваніли за невисоким приміським кряжем верстов за три від Новопавлівки. Це було наприкінці 1919 року.
Знаючи, що на нього чекає зима, загін повиривав землянки в недоступних чагарниках лісу поблизу струмків, утеплив їх та припас провіант. Деякі повстанці навідувались до власних домівок і приносили звідти харчі. Більшість мешканців Новопавлівки співчувала повстанцям і допомагала їм продуктами, одягом і зброєю. Була й своя розвідка, про яку в чекістських донесеннях сказано: «У селі багато співчуваючих Корсуневі таємн их агентів, які доповідають йому про заходи совєцької влади на місцях»…Мережа таємних агентів діяла не лише в Новопавлівці, а й у сусідніх з нею селах: Веселому, Грабовому, Княжнівці й Сніжному. З настанням весни дії загону активізувалися і знову розпочалася жорстока боротьба. Інакше й не могло бути: жива історія є річчю, вельми далекою від сентиментів, і свідчить,що справді глибинні революційні зсуви в житті нації, суспільства відбуваються не через ідеалістичне братання «усіх з усіма», а як результат доволі жорсткого зіткнення інтересів.
Місцевим чонівцям будь-якою ціною було наказано обезглавити загін, а потім—знищити або заарештувати залежно від поведінки кожного повстанця. Більшовицькі верховоди поспішали розправитися із загоном ще й тому, що на 1921 рік було заплановано будівництво Штерівської ДРЕС і вони боялися різних провокацій з боку новопавлівських повстанців. Майбутня електростанція мала будуватися вище Новопавлівки, а рудники Криндачівського району повинні будуть забезпечувати її штибом.
Довго полювали чекісти за корсунівцями, але ті, завдяки підтримці земляків, були невловимими. Та одного разу сталося те, що повинно було статися: загін потрапив у засідку. ЇЇ організував військовий комісар Дмитро Митрофанов, великорос, що прибув сюди боротися з «хахлацкою контрою», та член новопавлівського «комдезу»(комітету боротьби проти «дезертирства») Михайличенко. Цей теж був чужаком.
Під час сутички чекістам удалось вбити Корсуна. Кукуяшний, бачачи безвихідь ситуації,—вороги напирали й напирали,—і не бажаючи потрапити в чекістські лабети, застрелився. Двом повстанцям пощастило прорвати оточення й утекти. Ними були Дадика й Хильченко. Інших повстанців узяли в полон і піддали жорстоким тортурам.
Пам’ять про відважних повстанців довго ще жила в свідомості новопавлівців, аж поки не надійшли 30-ті роки і репресії з нечуваною силою знову прокотилися по всій країні, не оминаючи й українського Донбасу.
У тому ж Краснолуцькому районі, до якого адміністративно входила й Новопавлівка, за доповідною запискою голови ДПУ УСРР С. Реденса генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіору від 22 листопада 1932 року «Про заходи з проведення операції проти куркульсько-петлюрівських та контрреволюційних елементів» діяло повстанське угрупування із числа колишніх петлюрівців, учасників політичних банд. Керівник-колишній «політбандит» Сурженко, брат агента Української Народної Республіки.
Встановлені факти розповсюдження учасниками угрупування петлюрівських листівок закордонного походження. Є дані про зв’язки угрупування за кордоном. Підлягають ліквідації 7 осіб, з них — 4 куркулі.
Досі документально не встановлено особи Суржка та конкретне місце діяльності його повстанського угрупування, проте,що він ніс у собі певну небезпеку для влади Совєтів, безперечно.
В 1933-му році органами Державного Політичного управління (ДПУ,або ГПУ по-російському) були сфабриковані справи про контрреволюційні осередки в системі тресту «Донбасантрацит», а також у Боківському та Шварцевському рудоуправліннях. За їхніми «даними»із 102 шахт у 80-ти були контрреволюці йні осередки, в повстанських загонах яких налічувалось до 180 осіб.
Серед вихідців з Новопавлівки таких було 12 осіб. І зовсім невипадково тут фігурують прізвища, відомі ще з повстання 1919-1920 р.р. —одне Хільченка і два Кукуяшних. Завдяки чекістському документові (Держархів СБУ, смправа 61, аркуш 7) ми тепер знаємо ім.’я та по-батькові Хильченка—Василь Родіонович. Безсумнівно, що це та особа, якій вдалось прорвати вороже оточення й залишитися живим, адже зазначена справа характеризує його, як такого, що був у «банді» Корсуна. Прощати, а тим паче забувати минулі «гріхи» своїх громадян совєцька влада не вміла й завжди шукала підходящого моменту, щоб розправитися з з ними. Складалася надзвичайна ситуація в історії людства: проголошена народною владою партія більшовиків на чолі з Леніним, а пізніше під керівництвом Сталіна розпочала криваву війну із своїм народом.
Василь Родіонович Хильченко, з селян-середняків, народився в 1901-му році, кріпильник шахти №160 м. Красного Луча, репресований двічі. Постановою Судової «трійки» при Колегії ДПУ УСРР від 20 лютого 1934 року висланий на три роки за межі України. «Трійкою» Управління Народного Комісаріата Внутрішніх Справ по Донецькій області 11 жовтня 1937 року засуджений до страти. Страчений 3 березня 1938-го року. Реабілітований відповідно у 1961-му та 1989-му році.
За даними книги Реабілітовані історією.Луганська область, т.2 Кукуяшний Андрій Петрович 1874 р.н. Судовою «трійкою» при Колегії ДПУ УСРР 20-го лютого 1934-го року був висланий за межі України умовно. Реабілітований в 1961-му році.
Другий Кукуяшний—Олексій Маркович 1881-го р.н., робітник шахти № 151. Репресований двічі. Судовою «трійкою» при Колегії ДПУ УСРР 20 лютого 1934-го року засуджений до 3-х років позбавлення волі. «Трійкою» УНКВС по Луганській області 17 вересня 1938-го року до розстрілу. Вирок виконано 27-го вересня 1938-го року. Реабілітований відповідно у 1961 та 1990-х роках.
Теоретично можна припустити, що Кукуяшні могли бути членами повстанського загону Корсуна. Першому в року його діяльності було 46 років, другому—39. Цього припущення могло б і не бути, якби в оперативних документах чекістів 20-х років були зазначені імена та по-батькові повстанців.
«Багато води спливло в стрімкому Міусі від тих гарячих подій. «Розумники», а точніше—безбатченки стерли з мапи землі історичну назву «слобода Новопавлівка», яка колись, в 40-х роках ХІХ століття, була центром Міуського сисного начальства, злили її з селищем енергетиків Штердрес і придумали недолугу назву (чи не на кшталт ленінського Мінусинська?!) — місто Міусинськ. На сьогодні нічого міського в цьому гібриді немає, а є занепад, як колишньої слободи, так і селища— типова картина, характерна для сучасної України. Не підпирає тут гордо небо чудової архітектури Вознесенський храм—пам’ятка козацького барокко кінця ХVIII століття. Живою залишилась людська пам’ять. І цього достатньо, щоб діяння предків не були забуті.
Іван Захарченко, краєзнавець
На світлинах: 1. Околиці Новопавлівки (початок ХХ століття)

Прес-служба ГІ ” Права Справа”

Read previous post:
кдвр8
ГУЛАГ: злет та падіння тюрми народів (відео лекції)

2 травня в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» відбулась публічна лекція наукового співробітника музею Ігоря Дерев’яного на тему «ГУЛАГ: злет...

Close