Останні новини

Мультикультурність в Україні: добре чи погано?

У Європейському Союзі точаться дискусії, стосовно уведення, так званої «блакитної карти», подібної до «зеленої карти» США. Завдяки даній «карті» у ЄС і, зокрема, в Німеччину, зможуть прибувати мігранти з інших країн високої кваліфікації.

Оскільки, питання міграції для багатьох країн ЄС є гострими, то самі дискусії і дебати в парламентах є теж не простими. Нещодавно, представник німецьких християнських демократів Райнгорд Ґріндель, заявив: «Ми винагороджуватимемо за вивчення німецької мови. Хто скаже “так” нашій державі, хто сам турбуватиметься про інтеграцію, той також швидше зможе одержати нетимчасовий дозвіл на перебування. Це розумна інтеграційна політика».

 Довший час, у країнах Європи побутувала думка, що, немає значення як мігранти житимуть у суспільствах до яких прибули: створюючи свої власні культурні міні суспільства, зі своїм способом життя чи інтегруватимуться в обране суспільство. Адже демократія дозволяє, і те, і те.

 Декілька років тому, у Франції, де відбулися погроми на етнічному ґрунті, схожа поведінка мігрантів з північної Африки у Німеччині, примушує керівників даних країн говорити про хибність політики мультикультурності і повернення до політики інтеграції мігрантів у суспільства. Це означає, що мігранти, у першу чергу, мають вивчати мову країни проживання, знатися на її історії, звичаях, традиціях тощо.

Чи є подібні проблеми в Україні? Власне, саме Україна і є найпоказовішим прикладом хибності мультикультурного співіснування. Україна є молодою за визначенням країною, але історія українського народу, нації, етносу є дуже давньою. На даний момент, ми українці маємо свою державу визнану усіма країнами світу, свою державну – національну українську мову, територію і кордони, усі відповідні державні структури, усе те що потрібно вільній країні для її функціонування.

На перший погляд усе добре і правильно, – Україна – країна українців, громадян України. Це з одного боку, з іншого, – Україна багатонаціональна держава, у ній проживає більше ста національностей. Українці протягом усієї своєї історії, завжди ставилися до тих хто живе поряд як до самих себе. Здається, що і представники інших національностей, мають ставитися до українців відповідно з повагою і визнавати атрибути нашої спільної держави. Тобто, зі заходу на схід, з півночі на південь країни, потрібно користуватися як у держаному управлінні, так і в суспільному житті державною українською мовою, ЗМІ українською і тд. … Чи це так?

Проблема полягає в тому, що одна із національних меншин – російська, яка є досить чисельною – декілька мільйонів осіб, використовуючи своє колись привілейоване становище, нав’язує українцям свою російську мову, свою російську культуру, ментальність, маніпулює і перекручує історію, старається агітувати і  втягувати, через свої організації, нашу країну в непритаманні українському менталітету різні там митні чи євро-азійські союзи тощо.

Російська мультикультурна національна меншина в Україні, намагається русифікувати телевізійний простір, друковані засоби інформації, які приблизно дев’яносто відсотків виходять російською. Школи з українською мовою навчання закриваються міністром російської культури. Зрештою, українська державна мова ігнорується і представниками як центральної, так і місцевої влади східних і південних регіонів України. А це означає, що, теперішня влада є сформована, здебільшого, з представників мультикультурного російського етносу. Не є секретом, що, відкрито, сусідньою російською державою підтримується як ідейно так і матеріально російське, антиукраїнське.

Оскільки дороги назад в українців не існує – як будувати свою власну державу, саме, приклад поведінки в Україні російської мультикультурної меншини, підтверджує можливість серйозних, уже закладених, конфліктів на національній, етнічній основі. Тому, беручи приклад з Європейського Союзу, який почав робити акцент на даній проблемі, українська держава, після зміни влади російської меншини на представників української нації, повинна подбати про безболісне інтегрування російської меншини в українське суспільство.

 У свою чергу, країни Європейського Союзу, мають звернути увагу на проблему мультикультурності в Україні. З історії стародавнього світу знаємо, що арабська імперія, мала свої володіння на півдні сучасної Франції, і може статися так, що алжирці, які живуть у Франції, вимагатимуть другої державної арабської. До того ж наполягатимуть, що Париж є колискою алжирської держави і таке ін.. Саме в Парижі російською пропагандою видаються журнали, де на одній сторінці, з одного боку фотографія Московського Кремля, з другого Собор Софії Київської, і це подається як Росія. Будь-який французький історик знає, що Київська Софія – не Росія, як і в цілому Україна – не Росія. І що подібна пропаганда, ні до чого хорошого не приводить, а створює уяву про росіян, як хворих людей імперськими амбіціями.

Європейці мають знати, що теперішні внутрішні економічні і гуманітарні проблеми в Україні, криза, яка є майже постійною, – наслідки антиукраїнської діяльності, протистояння українській культурі великою мультикультурною російською групою. Якби такого протистояння не було, то українська держава була би у Європейському Союзі і однією з найрозвиненіших країн Європи і Світу. Саме, антиукраїнська позиція мультикультурної російської меншини, за підтримки російських спецслужб та пропаганди, гальмує цей процес.

Європейцям потрібно задуматися над словами американського дослідника Голодомору-геноциду 1932-33 років, пана Джеймса Мейса, американця індіанського походження, ставши українцем за духом у середині дев’яностих говорив: «З моїх предків знімали скальпи, знищували, мов скажених собак, бо була потрібна їхня земля. А вас, українців, хіба не знищували безглуздими війнами, штучними Голодоморами, примусовими переселеннями, політичними репресіями?.. Коли зникне українська культура, українська мова, то останніх носіїв її, зодягнувши в шаровари і вишиванки, заженуть, як індіанців, у резервації, і будуть показувати туристам. А з держави Україна залишиться хіба що географічна назва. Та ще назви найбільших річок і озер – у такий спосіб кинуть приреченим на вимирання аборигенам кістку з панського столу». Таке європейцям, може і не загрожує, але, для прикладу потрібно знати.

Те що, у Європейському Союзі думають над наданням «блакитної карти» для мігрантів, щоб ті мали можливість легше знайти роботу і притулок, добре. Але, очевидно, що, потрібно подбати і про програми інтеграції мігрантів у європейські суспільства. Це не означає, що мігранти повинні асимілюватися, а лише з відповідальністю ставитися до землі, країни, народу, до яких прибули. Зберігаючи свою національну ідентичність, мігранти, національні меншини, етноси, біженці, мають не нав’язувати своє тим до кого прибули, а дотримуватись законів країни перебування. Бо може відбутися так як в Україні, – українці, у свій час, повірили сусідам росіянам, що ми, начебто, братні народи, а в результаті, російський етнос, вирішив зрусифікувати українців та знищити українську державу.

В українців, протягом багатьох століть виробився імунітет до знищення, вони знають, що рано чи пізно, українською в Україні говоритимуть усі, українська держава міцнітиме і стане частиною Європейського Союзу з відповідним рівнем життя. А проблеми мультикультурності російської меншини будуть подолані.

 Юрій Сидоренко  

More in Влада, Новини, Політика, Суспільство, Протест
Калітвенцев Дмитро Дмитрович, голова НПГ шахти М.П.Баракова, знаходиться у важкому стані. (оновлено)

Зробіть, будь ласка, що можете, задля його життя, яке він сповна віддає людям.

Close