Останні новини

ПЕТРО ВИННИЧУК, член Росохацької юнацької патріотичної підпільної організації, помер 30 травня 2012 року

Народився Петро Миколайович Винничук 16 серпня 1954 року в с. Росохач Чортківського р-ну Тернопільської обл. в селянській родини. Батько брав участь у національно-визвольному русі. За відсутністю доказів був звинувачений у «саботажі», бо відмовився йти в школу ФЗН (фабрично-заводське навчання) і ув’язнений у 1949-53 рр.

1970 р. Петро закінчив 8 класів Росохацької школи. Батько розповідав йому про героїчну боротьбу Української Повстанської Армії за незалежність. Читав і обговорював з друзями літературу патріотичного спрямування. Юнаки були обурені знищенням пам’ятних хрестів у селі, зруйнуванням церкви та могили січових стрільців. Арешти української інтелігенції 1972 р. підштовхнули їх до створення підпільної молодіжної організації, яка поставила своїм завданням боротися за незалежність.

5 листопада 1972 р. в лісі на галявині, де раніше зупинялися партизани УПА, в урочистій обстановці – зі свічками, вклякнувши на коліна перед хрестом і образом Матері Божої, – Петро Винничук, Володимир Мармус, Володимир Сеньків і Петро Вітів склали присягу на вірність Україні. Текст присяги написав В.Мармус. Юнаки зобов’язалися вважати боротьбу за незалежність найвищим своїм обов’язком. Того ж дня П.Винничук разом з В.Сеньківим та В.Мармусом зірвав два червоні прапори, які були встановлені в селі до Жовтневих свят.

Згодом до організації були прийняті Микола Мармус, Микола Слободян, Андрій Кравець, Микола Лисий та Степан Сапеляк.

Організація вирішила запротестувати проти арештів української інтелігенції. Обрали дату 55-ї річниці проголошення Української Народної Республіки ІV Універсалом Центральної Ради та 54-ї річниці Злуки УНР і ЗУНР. Петро взяв активну участь у підготовці та здійсненні цієї головної акції організації. Зокрема, він придбав шпалеру на листівки, а ввечері 21 січня 1973 року брав участь у встановленні в м. Чорткові 4 українських національних прапорів та вивішуванні 19 листівок, які закінчувалися гаслами: “Свободу українським патріотам!”, “Ганьба політиці русифікації!”, “Хай живе зростаючий український патріотизм!”, вимогами свободи друку, мітингів і зібрань.

Арешти розпочалися в лютому. Винничук заарештований 11 квітня. Упродовж 10 діб заперечував причетність до справи, але, припертий доказами та погрозами слідчого запроторити до психіатричної лікарні, мусив їх підтвердити. Засуджений разом з шістьма іншими членами організації на закритому засіданні Тернопільського обласного суду 24 вересня 1973 року за ст. 64 КК УРСР («участь в антирадянській організації») та 62 ч. 1 («антирадянська агітація і пропаганда») до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 р. заслання. Символічно, що під час оголошення вироку в залі раптом погасло світло – присуд, як і присягу, прийняли при свічках, які тримали охоронці.

Карався в таборі суворого режиму ЖХ-385/19, пос. Лєсной Теньгушовського р-ну, Мордовія, разом з М.Слободяном. Працював на пилорамі разом з повстанцем Миколою Кончаківським, спілкувався з вояками УПА Дмитром Синяком, Іваном Мироном, Михайлом Жураківським, Романом Семенюком, з о. Денисом Лукашевичем, які сприймали молоде покоління як продовжувачів справи свого життя. Був у колі молодих політв’язнів різних національностей.

Восени 1975 р. етапований до табору ВС-389/37, пос. Половинка Чусовського р-ну, Пермська обл., Урал, де були зібрані майже всі його посправники. Брав участь в акціях протесту, в підготовці інформації про події в зоні для передачі її на волю. У зв’язку з вилученням пам’ятної листівки (козак, намальований В.Мармусом) з підписами друзів 5 квітня 1977 року відмовився виходити з зони – його кілька годин тримали в наручниках і винесли на етап живосилом. За це у Свердловську був кинутий у карцер.

30 квітня 1977 р. прибув на заслання в сел. Білий Яр Томської обл., звідти направлений у с. Полудьоновка. Разом із засланцем Андрієм Кравцем відремонтували покинуту хату, де стали жити. Працювали на фермі.

У серпні 1977 у Винничука виявилося тяжке зараження крові – це був наслідок примусового щеплення перед етапом. Урятувала його від загибелі Людмила Смишляєва, з якою згодом одружився. Його неодноразово викликали кагебісти за листування з іншими засланцями, зокрема, з В.Чорноволом.

У кінці березня 1980 р. Винничук повернувся у с. Росохач. Узяв шлюб у церкві. Мали з Людмилою синів Миколу 1978 р.н. та Івана 1981. Працював у колгоспі, виїздив на сезонні роботи в Чернігівську та інші області, щоб заробити на хату.

У кінці 80-х – на початку 90-х рр. брав активну участь у русі за незалежність. Член-засновник Чортківського «Меморіалу», член Української Гельсінкської Спілки, Української Республіканської партії, потім Республіканської Християнської партії.

Реабілітований відповідно до Закону УРСР від 17.04.1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

Указом Президента від 18.08.2006 Петро Винничук, як і всі його побратими, нагороджений орденом „За мужність” І ступеня. Їхні імена закарбовані на пам΄ятній таблиці, відкритій на приміщенні Чортківського педучилища 26 січня 2012 року.

 

Бібліоґрафія:

Доповідна записка ЦК КП України Центральному Комітету КПРС про діяльність націоналістичних груп у Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській областях України. 27 вересня 1973 р. // Національні відносини в Україні ХХ ст.. – К.: Наукова думка. 1994. – С. 418-420.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 142.

Володимир Мармус. Прапори над містом // Тернистий шлях (Тернопіль). – 1998, № 3 (323). – 9 січня; Те ж. // Молодь України. – 1998, № 7 (17638). – 22 січня.

Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Видавництво ім. О.Теліги. – 1998. – С. 208.

Андрій Вацик. Ціною власної свободи. // Тернопільська газета. – 1999, № 4 (160). – 21 січня.

Архів ХПГ: Інтерв’ю П.Винничука та його батька М.Винничука 2 та 3 квітня 2000 р.: http://archive.khpg.org/index.php?id=1121121997

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 36 – 66 та ін.

Мармус Володимир. Доля обрала нас: Спогади, документи, статті. – Тернопіль: Принтерінформ, 2004. – С. 76, 92, 94-96, 108, 114, 129-179.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина 2. – 2006. – 517–1020 с.; Частина 3. – 2011. – 1021–1380 с. (П.Винничук: с. 96-98, http://archive.khpg.org/index.php?id=1120661188 ).

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – 804 с., 56 іл. (П.Винничук: с. 108).

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 30.05.2012. 

1 Comment on "ПЕТРО ВИННИЧУК, член Росохацької юнацької патріотичної підпільної організації, помер 30 травня 2012 року"

  1. Овсієнко Василь | 31-05-2012 14:37 at 14:37 |

    Отак. Петро Винничук виборював незалежність України від Москви, а мусив їздити на заробітки до тієї ж Москви і там загинув від серцевого нападу. Бо незалежна держава Україна не шанує своїх героїв. Бо на чолі цієї держави – вороги незалежності. Нащадки російських окупантів. Що не міністр – то на -ов або -єв, а багато хто і родом з Росії! Наприклад, прем*єр хАзаров – “парєнь із Калуґі!”. Гінеколог із Красноярського краю Богатирьова. Мент із Петропавська-Камчатського Могильов. Москаль Саламатін. Росіянин Клюєв очолює національну безпеку України. Молдаванин Тигіпко. Тільки Діма Табачнік – “корєнной кієвлянін” з Подолу…

Comments are closed.

More in Новини, Події
Парламент може змінити закон про вибори під час виборчої кампанії – КВУ

...

Close