Юрій Андрухович: Містер Супертремп

Поки по всій країні б’ють морди сітілайтам із зображенням пані Королевської, в Тернополі побили вікна. Ні, не у помешканні, а в новенькій пивниці ще одного політика – місцевого.

Тепер якась повальна мода пішла: кожен депутат чи принаймні кандидат у депутати мусить мати свій бар або паб, де б виступали наживо музичні групи.

Мабуть, інакшим чином завоювати прихильність виборця чи хоч би сколотити бюджет на вибори просто нереально. І таких закладів, де б у музиці й пиві кохалися наші мери та їхня братва – безліч.

Якось уже й пити пиво останнім часом не модно, і ходити в паби теж. Але коли наші політики встигали за модою і настроями публіки? Вони ж увесь час про щось своє думають – люди на власній хвилі.

От що й справді дивно – це яка музика звучить у таких установах. Які-небудь Філ Коллінз, Девід Ковердейл, “Квін” або ж як максимум – “ВіЕйчВан класік” чи “Ентер м’юзік”.

І все це таким ненав’язливим фоном, щоб не заважати відвідувачам втикати у футбол і механічно поїдати свій джанк-фуд. Картоплю фрі, наприклад, наминати під стару музику. А між тим виявляється, що й фон інколи здатний пробитися на провідні позиції.

Ви знаєте, що я не дивлюся телевізор. Та на цей раз усілякі мої знайомі так мене зусібіч дістали, що я мусив подивитися, що ж показує про телевізор Ютуб.

А показує він шматок телевійного шоу з виступом Олександра Онофрійчука, талановитого хлопця з Вінниці. “Ти подивись лишень, – переконували деякі знайомі, – це справжній український Роджер Годжсон, наш національний Містер Супертремп!”.

Пізніше на Ютубі я прочитав, що прихильники називають цього Сашка і українським Джоном Ленноном, і українським Фредді Меркьюрі.

Словом, наш стандартний звичай порівнювати своє з їхнім. У старих анекдотах про Спілку письменників (і такі були) розповідалося, наприклад, про українську письменницьку делегацію, що з офіційним дружнім візитом вирушила до Узбекистану. “Дружба народів – дружба літератур” це тоді називалося.

Й от у ташкентській письменницькій резиденції голова узбецької спілки знайомить українських гостей із вишикуваними узбецькими колеґами. “Ось це, – каже він, – наш узбецький Достоєвський. А оце – наш узбецький Лев Толстой”. Ну, і так далі. Головне – вдало порівняти.

Якось навіть мер Івано-Франківська сказав мені, що йому наш виступ із “Карбідо” нагадав старі добрі часи “Діп Перпл”. І я досі думаю, погано це чи не так уже й погано.

Ну, тобто “Діп Перпл” таки хороший гурт, але ж “Карбідо” зовсім інше. Та й я не Ян Ґілан, слава Богу. Бо довелося би постійно на днях народження у Медвєдєва співати, а там і водка, і ведмеді, й матрьошки. Хоч повторю без жартів – Ґілан, звичайно, класний.

Отже, я те відео з Ютубу таки подивився. “Супертремп” я люблю, звісно, як і всі порядні люди мого віку. Однозначно більше, ніж “Діп Перпл”: усе таки проґресив-рок, щось цікавіше й багатше. Я маю у своїй колекції платівку “Сніданок в Америці” і в принципі цього мені й достатньо. Ну, може, якби ще зайшов до якогось пивняка, то теж приємно було б їх почути.

Яке ж було моє здивування, коли я дізнався, що в нашій країні такий великий відсоток народу любить та ще й досі слухає таку от старезну музику. І вимагає при цьому не фонової, а гучної її присутності.

Ностальжі, але не совкове, а таке світле і правильне. Та й молодий хлопець, який співає гіти “Рейнбов” і “Супертремпа”, говорить при цьому, (невже?! – у це важко повірити!) українською мовою! Ще й ціла армія його, так само юних і вже дорослих прихильників, погодьтеся, зворушує не менше: “Саша, Канада с табой!”, “Саша, за тєбя Англія!”.

Наші заробітчани швидко активізувались і застовпили коменти. Якби я прочитав лиш їх, то подумав би, що йдеться про новітнього Віктора Морозова. Але ж хіба Морозових може бути двоє?

Та й Сашко і справді бомбезно співає. Я навіть і не знаю, чи не шкода віддавати такий голос телевізору та клубам? Може, все ще обійдеться?

Розповідають, що не зважаючи на шалену підтримку глядачів (“Мурка”, виявляється, не так уже й рулить), до кінця шоу він не дійшов. Може, на щастя? Тобто в нього залишається якесь альтернативне майбутнє.

Бо, як на мене, в Україні майбутнє має лиш альтернативна сцена. Про це не здогадуються продюсери з Росії, але ми з вами це знаємо.

І всі ці фани, що й досі радіють присутності Роджера Годжсона, Ніла Янґа і Яна Ґілана в їхньому житті – може, вони врешті захочуть і нову українську музику слухати?

А тоді, дивись – і наші політики (ні, не ці, не сьогоднішні) почнуть потрошку розуміти, якої країни політиками вони є.

ТСН

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут