Юрій Андрухович: Свободная страна чи невільна країна?

Усі ми добре розуміємо значення слова “азаровщина” в його підприємницькому сенсі – щось на зразок “Души і відбирай!”. Але є, виявляється, й філологічний сенс цього ж таки слова.

Згідно з розповідями київських знайомих, за роки свого переможного прем’єрства Микола Янович змінив уже шостого (коли не сьомого) вчителя української мови. Тобто вони втікають від нього, вчителі.

Припускаю, що всі вони – фахівці надзвичайно високого класу. Не зважаючи на це, всі їхні зусилля, а також довголітньо випробувані практики пішли намарне – пацієнт навчанню не піддається.

Тож вони, вчителі Миколи Яновича, один за одним безсило опускають руки і, давши розписку про публічне нерозголошення свого проваленого завдання, звільняються.

Тому філологічний вимір поняття “азаровщина” – це запущена, на межі з розумовою відсталістю, нездатність представників теперішньої української влади опанувати свою службову (вона ж – державна) мову.

Тобто всі без винятку приголомшливі “успіхи” наших сьогоднішніх державних керманичів можна пояснити передусім їхнім жалюгідно низеньким IQ, що, зокрема, виявляє себе в мовній олігофренії.

Тепер – моя особиста історія, цілком показова на цьому, з дозволу сказати, тлі. Уже довший час мені додому дзвонять. При цьому вибирають зазвичай ранковий час, десь між восьмою й дев’ятою. Це щоразу інша людина, яка називає себе – увага! – представником колекторської служби.

Свого часу певний чоловік узяв банківські кредити і подав мене з моїм домашнім телефонним номером як контактну особу. Тепер вони його розшукують, надзвонюючи мені. Я вже десятки разів відповів їм, що не маю поняття, де його нині шукати. Вони начебто задовільняються моєю відповіддю, але через день-два дзвонять знову, вже іншим голосом.

Минулого разу голос був жіночий і сердитий. Суворий був цей голос, дуже суворий. Причому вже навіть не колекторський, а судово-виконавчий. Ну, тобто “судебно-исполнительный”. І він суворо запитав, чи я Такий-то Такий-то. Я відповів, що ні. “Но вы знаете этого человека?” – наступала мадам. Тоді я вирішив і собі застосувати силу закону. “Перепрошую, ви на цю хвилину при виконанні службових обов’язків?” – запитав я. Сувора жінка відповіла ствердно. “Чи можете ви в такому разі розмовляти зі мною державною мовою?” – забагнув я.

Далі наш діалог звучав приблизно так.

Вона: “Я понимаю украинский, можете на нем отвечать”.

Я (дуже повільно, виразно артикулюючи кожен склад): “Ви не зрозуміли. Я хочу, щоб ви зверталися до мене державною мовою”.

Вона: “У меня не получилось изучить украинский, не сложилось, понимаете? Я обращаюсь к вам на том языке, на котором мне удобно”.

Я: “Ви представниця державної структури при виконанні службових обов’язків?”.

Вона: “Да”.

Я: “Будьте ласкаві виконувати свої обов’язки в повному обсязі”.

Вона: “Что?”.

Я: “У ваші службові обов’язки входить володіння державною мовою”.

Вона: “Ничего подобного. Вы будете отвечать на мои вопросы?”.

Я: “Не буду, поки ви не звернетеся до мене державною мовою”.

Вона: “Я не обязана. Я живу в свободной стране, где каждый пользуется тем языком, который ему удобнее”.

Я (ледь не падаючи зі стільця від словосполучення “в свободной стране”): “Speak English please”.

Вона: “Чтооо?”.

Я: “Wollen wir Deutsch sprechen?”.

Вона: “Прекратите!”. Я: “Чому б вам для початку не вивчити державну мову, а вже потім дзвонити?”.

Вона (вкрай роздратовано, ледь не крізь зуби): “Я уже вам сказала – потому что я в свободной стране!”.

Я: “А що таке по-вашому вільна країна?”.

Вона: “Вы будете отвечать на мои вопросы?”.

Я: “Не буду”. Вона: “Почему?”.

Я: “Тому що я хотів би жити у вільній країні”. Кидаючи слухавку, вона пригрозила: “С вами еще будут говорить по-другому!”. “Тобто по-українському?” – устиг я вставити.Але не думаю, що вона сильно прикололася від цього жарту.

Її “по-другому” мало якесь інше, цілком лиховісне значення. Чого я, на жаль, уже не встиг – це поцікавитися, чи вона не з Донецька і як давно отримала посаду в Києві.

З того часу ніхто з них мені більше не дзвонив, хоч я усвідомлюю й те, що це може знову трапитися будь-якої хвилини.

За два з гаком роки перебування при владі блискучої команди справжніх профе…, пардон, проффесіоналів ми вже якось навіть звиклися з бандитськими методами діяльності всіх цих, даруйте на слові, правоохоронних (а радше – каральних) органів.

Але що мене справді вразило, ставши таким собі одкровенням – це гордість, із якою вона вимовляла оте своє “в свободной стране”. Тобто для “них” вона стала “свободною” саме тоді, коли “вони” цю саму свободу забрали в усіх інших – у нас.

І я вже як бачу: одного прекрасного дня ми усунемо цей режим, а “вони” відразу ж завиють і заниють: “Вот при Януковиче мы жили в свободной стране!”. І ця їхня свобода полягала, зокрема, в тому, що не треба було знати українську. От яка то була свобода!

А взагалі-то, якщо влада у певній країні послідовно і свідомо іґнорує державну мову цієї країни, то це означає, що вона, влада, швидше за все окупаційна. Інших варіантів просто немає.

ТСН

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

2 Comments on "Юрій Андрухович: Свободная страна чи невільна країна?"

  1. снайпер | 16-05-2012 15:59 at 15:59 |

    ТАК ЇХ, ЮРЦЮ! ШКВАР ДІЄСЛОВОМ, ЩОБ глаголи ЇМ У ПЕЛЬЦІ КІЛКОМ СТАЛИ

  2. Олекса | 16-05-2012 21:20 at 21:20 |

    Я б ще додав – “Українці не зобов”язані знати мову московську”. “А взагалі-то, якщо…”. Не якщо. А взагалі-то, країна Україна окупована. Окупована Московською імперією.

Comments are closed.