Останні новини

«Страна рабов, страна господ»

«Ты, Рассея моя… Рас… сея…
Азиатская сторона!»

C. ЄСЕНІН

«…хуже мы всех прочих —
вот что мы должны всегда
говорить о себе»

М. ГОГОЛЬ

«С НАМИ БОГ». СЛОВ’ЯНСЬКІ СУДЕТИ

У статті «Мовне законодавство від Партії регіонів як засіб продажу України» Сергій Грабовський слушно ставить питання про новий мовний закон як про засіб «територіальної та мовно-національної фрагментації країни» або — як програма-максимум — засіб «розколу і ліквідації соборної Української держави»1.

В цьому немає жодного сумніву. І не тільки виходячи зі змісту закону. Справа в тому, що підготовка до цього ведеться вже тривалий час. Прихід ПР до влади зумовив переорганізацію антиукраїнських рухів у країні. А це, у свою чергу, стало можливим у результаті зміни стратегії фінансування цих рухів із боку Кремля. Раніше Кремль щедро сипав грошима серед різномасштабних екстремістів і провокаторів, далі вони чубилися між собою за першість у черзі за подачками з Москви, а згодом виявлялося, що вони — або місцева мафія, або в кращому випадку — банальні крадії. З осені 2010 року фізіономія явища, яке російські політологи називають «КРЕМЛЯДЬ», змінилася: кошти з Москви отримують лише організації, що можуть презентувати конкретний результат своєї праці. Осердям цієї діяльності є ВКСОРС — «Всеукраинский Координационный Совет организаций российских соотечественников», куди входять 116 організацій (на вересень 2011 р.), розкиданих по всій території України. Головою ВКСОРС є В. Колесніченко, який також очолює «Правозащитное движение «Русскоязычная Украина» (ПДРУ). Є питання?

В Інтернеті можна ознайомитися зі списком цих структур (самих львівських організацій — десять)2. На засіданні ВКСОРС у вересні 2011 року було прийняте рішення — почитайте уважно! — «считать поддержку указанного законопроекта вынужденной мерой, промежуточным шагом для достижения главной цели — придания русскому языку статуса государственного». Взагалі незрозуміло, що в Україні роблять українці, позаяк «мы коренной, государствообразующий этнос украинского государства. Украину мы создавали 20 лет назад. Украина — это не результат национально-освободительной борьбы…» — цей пункт, мабуть, увійде в підручники історії з наступного року.

Плани на майбутнє: після прийняття закону «в половине регионов Украины мы сможем выстроить вертикаль — детские дошкольные учреждения, школы, высшие учебные заведения. (…) Мы можем предположить, что «рулетка крутнулась» и политическая ситуация в стране изменилась. В данном случае я и себя обезопасил. В политическом смысле меня можно устранять-не устранять — ситуация не изменится. Сеть уже работает».

І, нарешті, журналісти наївно запитували, чому президент мовчить із цього приводу. Автор законопроекту доповів: «Последний разговор с Президентом Януковичем у меня был примерно 1,5 месяца назад… (тобто в середині квітня ц.р., судячи з дати інтерв’ю: 28.05.2012. — О.П.). Он говорил о том, что надо поставить точку в принятии законопроекта(…). Сказал, что давайте собирать экспертов и выходить на вопрос голосования»3.

Стратегія використання російської мови як основного механізму розвалу української державності постає в усій своїй неприхованій очевидності на офіційних сайтах цих організацій: ВКСОР, «Русский век», «Русские на Украине». Там є прецікаві наукові відкриття: на цьому останньому сайті, наприклад, у рубриці «Народы России на Украине» фігурують татари4. Дивно, що ще не українці. На першій сторінці домінує масивна чоловіча спина з надписом: «Мы русские! С нами Бог!». Слова Суворова. На пряжках солдатів Вермахту теж було написано: «Gott mit Uns».

Кілька цитат із заклику «За Русский язык!»: «На нём говорили Ермак и Платов, писал свои универсалы Богдан Хмельницкий, называя в них казачество Народом Русским. (…) Пришло время запретить унижение народа Украины. Нам наплевать на партии. Мы имеем право думать и говорить, учиться и работать по-русски. (…) Русские на Руси — дома. Русский язык на Руси — родной.

Мы выйдем 5 июня к Верховной Раде (…) не в поддержку Партии Регионов — позор ей. Не потому, что нам нравится конкретный законопроект, — он слаб.

Мы выйдем, чтобы защитить нашу честь и наш Русский язык от глумливого стада бандерлогов.

Кто не придет — тот не русский. (…)

Атаман Верного казачества Алексей Селиванов»5.

Хто знає специфічну лексику політичних провокацій, розуміє, що формула «народ Украины» проти «глумливого стада бандерлогов» — це оголошення в Україні громадянської війни.

І ця громадянська війна буде керована з того «Генштабу», який нинішня влада з її мікроскопічним IQ навіть не уявляє. З «Генштабу», який від цієї влади не залишить навіть вологого місця. Не випадково кожен такий «атаман» відверто признається у зневазі до влади, яка, одначе, ним же й користається, щоб виконати волю Кремля. Стрімко прогресуюча паранойя.

Сказати б, ніхто не попередив. Попереджали. Про це чітко написав минулого року на шпальтах «Українського Тижня» Андрій Дуда, політолог КМА, у статті «Ігри «патріотів»», Сергій Грабовський у статті «Куди хочуть завести Україну «соотечественники»?», де йдеться про паралелізм ситуацій: судетський синдром — Мюнхенська угода — окупація Чехії…

Але статті треба прочитати. Подумати. А тут у кожного свої забавки. Росіяни бавляться в козаків. Українці — в махновців.

Тільки за першими стоять «башні» московського Кремля. А за другими — кав’ярня «Остання барикада».

Одним словом, «якогось ранку прокинемося в іншій державі. Бо проспали свою». «Записки українського самашедшого».

Ігор Лосєв у статті «Нова «валуєвщина»» (День, 1.06.2012) слушно підкреслив, що зобов’язання перетворити російську мову на державну було частиною передвиборчої програми ПР. І сьогодні ніхто не може сказати, що цього не знав.

Тому ті, хто допустив прихід до влади цих радянських привидів, буде проклятий в історії України. Колишній президент, вся його некоролівська рать, інтелектуальні бомжі на ймення Противсіхи — всі вони склали пречудову компанію колективному «Грядущему Хаму», за Мєрєжковським.

«ПОЛІТИЧНА БУЛІМІЯ» РОСІЇ

Однак питання складніше. Мова — невралгічний пункт життя суспільства, дзеркало його духовного буття, культурного й освітнього рівня, психологічних і психічних станів.

У цьому сенсі мова, яка потребує захисту, — не лише українська. А й російська. Той, хто по-справжньому не любить російської мови, міг би тільки порадіти: російська мова офіційно перетворюється на мову окупаційну, на мову політичних шулерів, совкових невігласів і проплаченого люмпена. Захист російської мови з боку політиків такого низького рівня — це глум над російською культурою.

Цей проект спрямований проти мови як чинника культури, як морального регулятора життя в суспільстві. Як і в радянські часи, мова перетворюється на інструмент пропаганди, індоктринації, маніпулятивних смислів. І результат цього явища один: російська мова ризикує знову стати інструментом дебілізації суспільства.

Недостатньо «выстроить вертикаль», укорінюючи російську мову в шкільну й вищу освіту, у всі сфери життєдіяльності. Необхідно запитати: носієм яких культурних і ціннісних смислів буде ця мова, яку літературу презентуватиме, як відображатиме ідентичність країни — і якої країни? Чи просто безіменного, безрозмірного, безнадійного совка, якого давно перегнали всі без винятку східноєвропейські сусіди, що рушили в бік Європи?

Трагедія сьогоднішньої Росії та сусідніх із нею народів полягає в невивершеності її власної ідентичності. І якщо Україна розділена всього лише між двома ідентичностями — потенційно європейською та совково-люмпенською, Росія борсається в щільній павутині архаїчних міфів про саму себе, із яких жодного не було реалізовано до кінця.

Росія постала як результат невпинної «політичної булімії», за словами Нормана Дейвіса. У періоди територіальної експансії Росія хаотично заковтувала народи, етноси, їхні землі, культурні традиції й саму душу. Локальні традиції викорінювали. Насаджували російську бюрократію, російську церкву, російську армію. Народи і/чи суспільні категорії, які мали вищий рівень культури, не піддавалися тотальній русифікації. Натомість що нижчим був культурний поріг людини, то легше вона приймала русифікацію, вбачаючи в цьому гарантію соціального просування. Тобто в російську мову вливалися маси неосвіченого населення, яке російську мову не знало (або знало погано) і користалося нею лише в кон’юнктурний та інструментальний спосіб.

У результаті Росія динамічно розширювалася, постійно змінюючи конфігурацію і свої орієнтири у світі, сприймала саму себе і сприймалася ззовні як країна без кордонів. Американська дослідниця Ева Томпсон бачить Росію ХІХ ст. як співіснування різних ідентичностей, що виключають одна одну. Щодо Європи Росія поставала як утілення слов’янськості, щодо слов’ян — як утілення російськості, щодо Кавказу й Азії — як утілення європейськості, будучи при цьому принципово антиєвропейськи налаштованою державою. Неможливість об’єднати це в цілісну культурну парадигму призвело до незнаного на європейських теренах всебічного цензурування культури, утискання її в лещата риторичних ідеологем.

Тому російській ідентичності властиві дві основні структурні риси, які вирізняють її від ідентичності європейської. Перша риса — це замкненість, ексклюзивність. Європейська культура відкрита до світу, це культура інклюзивна, діалогуюча, спрагла нових змістів, що дає їй змогу постійно модернізуватися. Російський культурний простір має в собі невиліковний парадокс: що ширшою ставала Російська імперія з географічного погляду, то вужчою — тобто цензурованішою — робилася в ідеологічному плані. Що універсальнішою у своїх поняттях про світ презентувала себе російська культура — від бачення рятівної ролі Росії для всього світу у Достоєвського й інших авторів до концепції «мировой революции», то специфічнішим, замкненішим ставало самовідчуття російськості як такої. Катастрофою для Росії стало ХХ століття — як і сама Росія стала однією з катастроф цього століття. Параноїдальна сталінська цензура відірвала російську культуру — і, відповідно, культури втягнених у російську орбіту народів — від Європи, від її гуманітарного спадку. Європейська й загалом західна гуманітаристика ХХ ст. — це основний модернізаційний мотор демократичного світу, інтелектуальний спадок, із якого проростає багатогранний конструктивний модерн.

Добровільна відірваність, самоізоляція Росії від цивілізованого світу має драматичні наслідки не лише у відсталості економіки, технології, соціальних стандартів тощо. НА СЬОГОДНІ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ НАПИСАНО 0,1% НАУКОВОЇ ПРОДУКЦІЇ СВІТУ.

КАРИКАТУРА З САЙТА ZLATKOVSKIY.RU

Друга риса — це постійне перестворення ідентичності як процес, де культура посідає підпорядковане, «службове» місце щодо ідеології. Постійно відбувається руйнація невикінченого «старого» задля побудови невизначеного «нового». Основною катастрофою став знову ж таки комунізм: «старе» було по-вандальськи замінено «новим» — без жодних критеріїв якості і смислу. Потім, коли СРСР розпався, Росія почала відтворювати свої канони — але, власне, канони в множині. Сьогоднішня Росія реконструює себе в радянському варіанті з імперським наповненням, тобто намагається поєднати дві взаємовиключні ідентичності, два взаємно неприйнятні канони. І ці дві ідентичності взаємовиключні не лише в історичному діахронічному плані (імперська система плюс радянська), а й у синхронному геокультурному плані: Росія як «Русский мир» і Росія як Євразія знищують одна одну.

Некероване (чи погано кероване) нагромадження ідентичностей призводить до неминучого їхнього спрощення, до заміни несумісних ідентичностей абстрактною риторикою іманентної «величі» Росії, яка реально розбивається об драматичні суспільні реалії. Тому і «Русский мир», і Євразія стають екстенсивними концепціями. Намагання ідеологічно інкорпорувати в них якомога ширші маси населення як у своїй країні, так і за її межами обертається підміною якості — кількістю.

Тож у культурі панує цілковитий аксіологічний хаос, моральна дезорієнтація. Адже цінності формуються залежно від почуття історичної належності. Росія як «і Європа, і Азія» в небезпечних пропорціях змішує гірші риси обох цивілізацій. Тому так легко підмінити конкретні культурні змісти ідентичності гучними, але порожніми гаслами.

«СМИРИСЬ, КАВКАЗ: ИДЕТ МЕДВЕДЕВ!» РОСІЙСЬКИЙ КАНОН ЯК ІДЕОЛОГІЧНА ФІКЦІЯ

Комунікативна функція мови в суспільстві підпорядкована функції мови як носія цінностей. Тому утвердження мови в суспільстві та специфіка її функціонування визначаються насамперед літературним каноном. Те, з якими книжками ми виростаємо і вступаємо в доросле життя, вчимося, працюємо, виховуємо дітей, є визначальним для загального рівня культури суспільства.

Існує багатопланове розуміння західного канону. В ньому можуть додаватися чи відніматися окремі імена ближчих до нас у часі авторів, але підвалини західної культури будуть одні й ті самі: Гомер, антична література, святий Августин, Данте, Еразм, Сервантес, Шекспір, Ѓьоте, Вольтер, Руссо… І нікому не спаде на думку протиставляти одну культуру іншій, давати преференції одній мові супроти іншої. Європейська культура — це простір, що твориться багатьма націями.

Ідентитарний хаос Росії відкрив чорні ніші й в літературному каноні, в яких загніздилася найгірша частина російського націоналізму та його адептів в інших культурах. Припустимо, вивчення російської літератури йде широким фронтом в Україні. Але ЯКОЇ ЛІТЕРАТУРИ?

Жодна інша культура світу не зазнала такого впливу власних ідеологічних диктатів і такого пресингу цензури, як культура російська. Це культура, яка завжди все забороняла, навіть у себе, що вже там казати про сусідів, де вона просто різала по живому. Російська література в радянській школі викладалася згідно з інтерпретативною схемою тоталітарного режиму. Тож радянський школяр виходив зі школи зі знанням російської літератури як доктрини. Один з професорів Московського університету казав нам, першокурсникам: «На экзамене не вздумайте мне сказать, что пушкинские строчки «Октябрь уж наступил» предвещали Октябрьскую революцию».

Але, за логікою радянського канону, не тільки Пушкін, а й решта письменників були «предвестниками революции». Це прищеплювало нелюбов до літератури, відчуття її непотрібності, фальші. Всі дозволені письменники ХІХ ст. мали функцію «революционеров-демократов», гоголівські Остап і Андрій були «истинными русскими характерами», які давали прочухана, Наташу школярі ще витримували, про Достоєвського пам’ятали, що він вийшов із «Шинели» Гоголя, «сны Веры Павловны» викликали гомеричний регіт, Муму була об’єктом анекдотів, Павка Корчагін вкупі з горьковським «буревестником», який «гордо реял», — об’єктом дружної зненависті, від Фадєєва канудило, на гладковському «Цементі» засинали.

З навчальної програми радянських школяра і студента були повністю виключені Чаадаєв, російська дореволюційна філософія, «Серебряный век», модерністська й емігрантська література, Пастернак і Цвєтаєва, Ахматова і Мандельштам, Булгаков, Замятін, Платонов, Набоков, Солженіцин, Шаламов… Йшлося про вилучення інтелектуальних змістів, про збіднення російської літератури, а що вже казати про всуціль тоді заборонену літературу українську!

Але чи школяр незалежної України може здобутися на системне освоєння реального корпусу російської літератури, якщо в самій Росії почалася реконструкція того ж таки тоталітарного мислення? Елітарні академічні ніші існують, але є також шовіністичний маскульт. І, звичайно, поза межею досяжності цього школяра перебувають альтернативні інтерпретаційні схеми — європейські та американські. Не можна ж вимагати від викладацького складу української школи, доведеного власними політиками до напівголодного існування, знання іноземних мов, підвищення кваліфікації тощо. Це не професор німецького ліцею з місячною зарплатою чотири тисячі євро. Тож школяр незалежної України, буде чи не буде прийнятий законопроект № 9073, і сьогодні виходить зі школи з твердим переконанням, що російська література (як, зрештою, і українська) — це «не круто».

А питань насправді багато. Отже, чи буде в програмі української школи Чаадаєв з його твердженням, що Росія — «прореха в истории человечества», за яке став першим у Росії в’язнем психушки задовго до «виправних» радянських божевілень. Пушкін так і залишиться «солнцем русской поэзии», чи все ж таки погляд на нього стане артикульованішим? До розробки цього погляду необхідно запросити українських політиків. Наприклад, під час урочистостей, присвячених Дню російської мови на Донеччині, голова Донецької облради, член ПР, запитав: «Хіба не охоплює тремтіння, коли читаєш «Кавказького бранця» нашого великого поета Олександра Сергійовича Пушкіна?»6 І справді, як не затремтіти при рядках: «И воспою тот славный час, / Когда, почуя бой кровавый, / На негодующий Кавказ / Подъялся наш орел двуглавый». Або ж: «Но се — Восток подъемлет вой!.. / Поникни снежною главой, / Смирись, Кавказ: идет Ермолов!»

Пророчі рядки. 2008 року можна було вже перефразувати великого поета: «Смирись, Кавказ: идет Медведев!»

А що вже польська тема! Вчитиме український школяр антипольські вірші Жуковського і Тютчева? А як викладати відлученого від російської церкви Толстого? А практично вилученого з обігу в Росії Салтикова-Щедріна? У школі варто глибше прочитати «Бесов» Достоєвського, а також «Легенду про великого інквізитора». Нічого не нагадує? Як бути з Герценом, який ще у своєму підлітковому віці писав: «Я чувствовал, что я не с той стороны, с которой картечь и победы, тюрьмы и цепи»? А з декабристами? За радянським каноном, вони наближали революцію 1917 року. А за сьогоднішнім — монархісти закликають вдруге їх повісити через чужі Росії волелюбні ідеї.

А що робити з усією російською філософією кінця ХІХ — початку ХХ ст.? Треба слухати фальшиву риторику Кіріла чи читати Бєрдяєва, який попереджав, що одержавлене православ’я зруйнує Росію? Або Георгія Фєдотова з його культом свободи та передбаченням, що неувага Росії до національного питання обернеться розпадом імперії? Або В. Соловйова, який боявся, що «Росія Ксеркса» переможе «Росію Христа»? Чи знову перекреслимо цю сторінку російської культури — саме ту сторінку, де російська література є частиною критичного європейського мислення?

Або ж згадаймо Блока. Про що його «Скіфи»? Про те, що Росія загрожує Європі знищенням. Про те, що Росія монгольська. Про її зненависть до Європи.

А що скажуть підручники про долю Цвєтаєвої? Якими словами опишуть драму Ахматової? Як пояснять умови, в яких помер Пастернак? Чому це він «пропал, как зверь в загоне»? А може, краще натомість вивчати роман російського письменника Міхаіла Єлізарова — родом з Івано-Франківська і студента Харківського університету, лауреата літературної премії «Русский Букер», — який в романі «Pasternak» (2003) зображає поета як демона, що отруює — позаяк єврей — свідомість російської інтелігенції? Його доля при радянській владі: «Жил поэт Пастернак — писал стихи, немножко зарвался, его чуть-чуть припугнули, он так испугался, что умер». А ось «Как закалялась сталь» для Єлізарова — «магическая книга». А загалом — «Чем больше танков и ракет, тем больше на Западе респект Достоевскому». Харків для письменника — «бандеровская беспредельщина», а вся Україна — «отстойник, помойка». «…Европа — это такой гнусный сифилитик, который знает, что болен, но всем даёт пить из своей чашки». І водночас «сегодня на всем нашем пространстве порой вылезает чёрная, пассионарная «хтонь». Люди совершают невообразимые по жестокости поступки», «вся жизнь — «мочилово»». І ось у такому раю «в России нужна огромная работа, чтобы все стали русскими»7.

Іншими словами, Росія переживає тяжку кризу своєї ідентичності, а відтак і кризу самоосмислення свого літературного спадку. Тому чи в російському, чи в українському просторі значно легше узаконити російську мову фільмів про чекістів і наркотичних підворітень, ніж мову високої інтелектуальної культури.

«ГРЯДУЩИЙ ХАМ». ДЕІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ

На сьогодні ж Росія опинилася в пастці, яку сама й створила. Знищивши за роки радянської влади не лише національні еліти, а й еліту російську, вона породила свій власний люмпенський політичний клас, який має розгалуження в країнах, що досі не вийшли з російської орбіти. Тому зараз в Україні постали на захист російської мови політичні сили, які уособлюють найганебніший варіант радянської традиції: поєднання агресивності й невігластва, цілковитої байдужості до культури з цинічним вмінням нею маніпулювати. Люмпени від політики, які на свій захист піднімають так само люмпенську вулицю.

Але саме в цьому і катастрофа. Тут аргументи не діють. Діє лише брутальна сила і архаїчні ментальні стереотипи, згідно з якими російська мова повинна витіснити з життя інші мови. Тим самим в теоретичному плані російська мова перетворюється не просто на неєвропейську, а на антиєвропейську, оскільки в Європі не лише кожна мова, а й кожен діалект розглядається як цінність, захищається законодавчо, інституційно і фінансово, але ніколи — за рахунок державної мови.

Цей законопроект — операція з відродження langue sovietique — «радянської мови» як мови влади, що стає владою мови, за висловом французьких лінгвістів. Неживої мови доктрини, відірваної від своїх автентичних джерел. Андрій Окара колись цікаво підняв це питання в статті «Запах мертвого слова» — про неможливість творення великої літератури російською мовою в Україні, про штучність і збіднілість цієї мови, про її епігонство стосовно російської літератури8. Вже не кажучи про питання: і справді за допомогою російських нафтодоларів куватимуться вірні «Русскому миру» кадри у ситуації, де школи на периферії не мають опалення і туалетів, де вчителі замикаються у вчительській і пиячать, доки діти курять наркоту? Хіба лишається вивчати поетесу Ахметову, українського поета Чехова, Гулака-Артьомовського та улюбленого поета президента Б. Білаша. Пам’ятаєте: «Если стану я нардепом, Обеспечу свой народ…»?

Зрештою, про які обговорення законопроекту йдеться? Звичні тусовки у Шустера чи Кисельова — в той час як потрібні були б фахівці соціолінгвісти, філософи, психологи? До речі, і українські й російські. У глобалізованому світі білінгвізм є поширеним явищем, але воно вивчається за допомогою, зокрема, й модерних технологій, оскільки білінгвізм змінює структуру мозку. А як щодо мутацій, які переживає сьогодні російська мова? Наприклад, російський соціолінгвіст Максім Кронѓауз, автор книжки «Русский язык на грани нервного срыва» (2009), стверджує, що російське суспільство розколоте на чотири «діалекти» російської мови: «гламурный, бранно-бандитский, иностранно-заимствованный и интернетовский»9. «Бранно-бандитская» російська мова давно вже панує в Україні, починаючи із владних коридорів. Може, призначимо її літературною нормою? Чи вже одразу краще хай буде літературною нормою такий нині поширений «йазыг падонкафф»?

Мова в сьогоднішньому світі — надзвичайно складна і рухома реальність, якій належить вирішальна роль у встановленні моральних параметрів буття, в екзистенційній орієнтації людини. Нині динаміка технологічного розвитку значно випередила гуманітарну сферу, в якій не діє принцип накопичення і поступального розвитку. Тому в демократичному світі кращі уми працюють над реформою освіти, над реорганізацією гуманітарних дисциплін у технократичному просторі, над модернізованими системами понять, які дозволять знайти нові культурні й суспільні баланси в добу глобалізації. Йдеться про нові покоління, обличчя й ментальність яких змінюється з кожним наступним технологічним відкриттям, зміни пришвидшуються, світ міняється безповоротно…

А посеред Києва танцюють старенькі бабці з блаженними посмішками і татуйовані амбали розмахують плакатами «Я говорю по-русски». Як це сумно і принизливо — для незалежної України, але ж таки і для Росії, яка дбає не про те, щоб наукової продукції у світі російською мовою стало хоча б 0,2%, а про те, щоб найменш освічена частина пострадянського суспільства утвердила своє право назвати свою феню і свій мат «великим и могучим русским языком». Радянська деградація породила деградацію пострадянську. Історія — вкотре — пішла по колу.

А розумніші онуки цих бабць уже звіялись за кордон. І скрізь по Європі везуть із собою отриманий на цих теренах рівень освіти. Нещодавно я була свідком, як мої колеги-русисти мало не знепритомніли від російськомовної студентки з України. Вона твердо заявила, що української не знає і знати не хоче. Але прагне написати диплом із перекладу в компаративному руслі. Об’єкт перекладу вибрала дуже вдало: рецепт українського борщу в книжці «Русская кухня». І не зрозуміла, чому їй порадили піти вчитися в кулінарне училище…

1906 року Дмітрій Мєрєжковський у статті «Грядущий Хам» писав: «…бойтесь — рабства и худшего из всех рабств — мещанства и худшего из всех мещанств — хамства, ибо воцарившийся раб и стал хам, а воцарившийся хам и есть черт — уже не старый, фантастический, а новый, реальный черт, действительно страшный, страшнее, чем его малюют, — грядущий Князь мира сего, Грядущий Хам. (…)

У этого Хама в России — три лица. Первое, настоящее — над нами, лицо самодержавия, мертвый позитивизм казенщины, китайская стена табели о рангах, отделяющая русский народ от русской интеллигенции и русской церкви. Второе лицо прошлое — рядом с нами, лицо православия, воздающего кесарю Божие, той церкви, о которой Достоевский сказал, что она «в параличе». (…) Мертвый позитивизм православной казенщины, служащий позитивизму казенщины самодержавной. Третье лицо будущее — под нами, лицо хамства, идущего снизу — хулиганства, босячества, черной сотни — самое страшное из всех трех лиц. Эти три начала духовного мещанства соединились против трех начал духовного благородства: против земли, народа — живой плоти, против церкви — живой души, против интеллигенции — живого духа России»10.

Цього Хама побачив Булгаков і зрозумів, що з Шарікова може вирости Антихрист. Сьогодні цей Шаріков-Антихрист повернувся в краї, де було знищено інтелектуальну еліту, духовних провідників, митців, стратегічно і патріотично мислячих політиків. Системна аморальність і всеохопна байдужість стала кліматом і України, і Росії, відбираючи майбутнє цих країн.

Тому весь цей шабаш навколо мови має значно складнішу генеалогію і може мати значно драматичніші соціокультурні наслідки, ніж здається навіть у найгіршому сценарії. Знову, як і в СРСР, запанували люмпенські поняття про культуру, знову невігластво стає запобіжником проти критичного мислення, знову брутальність підмінює собою всю систему стосунків всередині суспільства як простору подоланої етики.

«Грядущий Хам вже навіть не гряде. / Уже він сам в грядуще нас веде». Ліна Костенко, 1989 рік.

І ВСЕ Ж — ЕВЕНТУАЛЬНІ ПОЗИТИВИ

«Ударив чорний дзвін. І досить балачок».

Цивілізовані УКРАЇНЦІ остаточно переконаються, що свою мову і культуру, свою державу і своє майбутнє треба захищати щодня, щогодини, в будь-яку хвилину свого життя. Але форми цього захисту мають бути сучасні. А від опозиції необхідно вимагати звіт за все зроблене, сказане і задумане. Особливо ж — за незроблене і неподумане.

Цивілізовані РОСІЯНИ і РОСІЙСЬКОМОВНІ УКРАЇНЦІ зміцнять відчуття свого українського громадянства. Не випадково одним із перших зреагував на цей черговий «бєспрєдєл» донецький журналіст Денис Казанський, який ствердно сказав українській владі: «Я не нуждаюсь в вашей защите, потому что самое большое зло в Украине, от которого я хотел бы защититься, — это вы сами.

Борьбу с украинизацией в Донецке, где украинскую вывеску не сыщешь днем с огнем, а украинская речь звучит на улицах реже арабской, могут вести либо законченные кретины, либо безнадежные параноики. (…) Мы тут, в Донбассе, замычим хоть по-коровьи, только бы вы убрались из парламента и никогда больше о себе не напоминали»11.

Українці ж, нездатні думати, разом із росіянами, які відчувають себе частиною «Русского мира», перетворяться на совкову трясовину, яка й далі профануватиме російську державність і російську культуру — коштом російського бюджету.

Україна остаточно розділиться не на україномовну та російськомовну, а на потенційно європейську та безперспективно совкову. Перша розмовлятиме українською, російською, англійською та іншими мовами, а мова другої буде фєня, яку узаконить законопроект № 9073. І тим самим пришвидшить кінець безкордонного спадку імперії як «страны рабов, страны господ», якій немає і не може бути місця в складній інтелектуальній архітектурі сучасного світу.

1 http://tyzhden.uaColumns5051583.

2 http://www.ruvek.ru?module=articles&action=view &id=6143.

3 В. Колесниченко. На Украине разорвана вертикаль русского языка: http://vksors.org.ua articlesvadim-kolesnichenko-na-ukraine-razorvana-vertikal-russkogo-yazyka. 28 мая 2012 г.

4 http://www.rus.in.uapage107.html.

5 http://www.rus.in.uanews6331.html.

6 http://www.pravda.com.uanews20100665112622.

7 http://www.zavtra.rucgiveildatazavtra0772871.html.

8 http://blogs.pravda.com.uaauthorsokara47c2adf 2d8235.

9 http://www.kp.rudaily24075311896. Текст книжки М. Кронгауза: http:lib.rus.ecb157850.

10 http://az.lib.rummerezhkowskij_d_stext_0080.shtml

11 http://novosti.dn.uadetails180674

http://www.day.kiev.ua/229647

More in Записки
Школа вільних людей

Тому що власне для того існує освіта. Вона повинна лише допомогти людині дістатися до точки, у якій вона сама вже...

Close