Останні новини

За моральність чи за безсилля?

Олег Баган

Минає півроку, відколи була оприлюднена Декларація Ініціативної групи «Першого грудня», яку створили авторитетні люди – науковці й громадські діячі, зіпершись на Звернення трьох основних українських Церков: УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ. Головний акцент, який поставили учасники Групи, звучав як потреба моралізації українського суспільства, без чого воно й надалі скочуватиметься у прірву деградації. Позиція Церков цілком є зрозумілою: в усі часи, за будь-яких обставин християнська Церква повинна закликати зростати духовно, любити ближнього. Тому і це концептуальне Звернення з наміром примирити, ушляхетнити сучасну політику можна лише вітати. На перший погляд, і прагнення громадських діячів зробити моральнішим політичне життя треба б теж вітати, хоча при цьому вартує враховувати, на які тенденції ці заклики до моралізації в суспільстві можуть вплинути.

Ініціативна група «Першого грудня» у Декларації визначила такі принципи свого об’єднання із закликом провести подібні інформаційні та організаційні акції по всій Україні:

– примат свободи та людської гідності;

– верховенство права і справедливий суд;

– доброчинство та взаємодопомога в суспільстві;

– партнерство та кооперація в господарстві;

– пробудження відповідальності у владі та суспільстві;

– розвиток ефективної самоорганізації соціуму;

– особиста посвята і жертовність.

Як основні форми для реалізації цієї програми пропонуються такі шляхи:

«Відновити чесну, фахову та продуктивну розмову навколо життєво важливих проблем, давши волю творчій ініціативі людей;

– гарантувати в цій дискусії право голосу всіх сегментів суспільного життя, незалежно від регіональних, ідеологічних чи будь-яких інших відмінностей;

– сформувати критичну масу громадян, які здатні жити в свободі та правді, брати відповідальність за свої вчинки й утверджувати моральну політику та спільне благо».

У такий спосіб пропонується створити Національний круглий стіл, який би став «суспільним інститутом вираження суверенної волі громадянського суспільства».

Декларацію підписали В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Семен Глузман, Володимир Горбулін, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський.

Згодом, на початку квітня, у Києві відбувся такий Національний круглий стіл, на якому головні доповіді виголосили І.Дзюба, Є.Сверстюк, М.Маринович. (Цитуватимемо їх за публікацією в газеті «Нація і держава» від 12 квітня ц.р.).

На перший погляд, така ініціатива виглядає абсолютно правильною, потрібною і потребує усілякої підтримки. Адже нашому суспільству сьогодні особливо гостро потрібними є насамперед Духовність і Моральність. Ці дві великі істини, безумовно, гарантують піднесення будь-якому суспільству. Однак є один аспект, який ставить кілька запитань до цієї громадської ініціативи: озвучені ідеї звернені до політично активних людей (в означенні декларантів: до «інтелігенції та вільних людей» насамперед), тобто вони передбачають вплив на найактивнішу частину українського суспільства, на певну всенаціональну програму розвитку, і в такий спосіб формують певну ідейно-ціннісну тенденцію в соціумі, в його інтелектуальних орієнтаціях. І тут перед нами зринає кілька проблем:

1) якщо декларанти визнають, що духовності й моралі у нас катастрофічно мало, то вони цим стверджують, що українські Церкви, на прикрість, не мають спромоги забезпечити належний рівень духовності й моралі в суспільстві, але цього чомусь не аналізують, не беруть до уваги, що впливи християнських Церков мінімалізує якраз лібералізм з його скептицизмом, матеріалізмом та нігілізмом;

2) навіщось декларанти цілком випускають з уваги тему національної поразки українства (про це майже не йдеться й у виступах І.Дзюби, Є.Сверстюка і М.Мариновича) і ніяк не пояснюють її причини;

3) наскрізною ідеєю Декларації є всуціль ліберальні принципи і цілком немає хоч би принципів християнської демократії, чия ідеологія більше б пасувала до тактики підтримки Церков;

4) головним концептом Декларації, і особливо сильно це виявилося у розширених виступах її названих підписантів, є проповідництво, уповання на моральне переконання «злих і темних» людей, які чомусь не хочуть ставати духовними і добрими, але при цьому забувається, що таке ж проповідництво «епохи Ющенка» і в стилі Ющенка зовсім недавно зазнало повної поразки.

Важливою темою і Декларації, і виступів І.Дзюби, Є.Сверстюка і М.Мариновича є заклик пробудити й активізувати громадянське життя України. І цю ініціативу не можна не вітати. Відомо ж бо, що від рівня громадянської активності залежить успішність кожної нації і держави на майже всіх рівнях функціонування. Не можна не погодитися з такою тезою Є.Сверстюка: «Зараз основний захист – то позитивна альтернатива… Замість лаяти темряву – запалити свічку. Стеля опускається на оспалих. Вищий рівень треба системно культивувати і підіймати, інакше не буде альтернативи тотальній пересічності».

У сенсі загальної оцінки ситуації в Україні з Ініціативною групою «Першого грудня» цілком можна погодитися: безкультур’я, споживацтво, примітивізм, корисливість, хамство, цинізм заповнили наше суспільство. Проте, на наш погляд, декларанти чомусь випускають з уваги той факт, що одним із призвідників ситуації бездуховності й неморальності в Україні є якраз загальні ідеї, настрої, стратегії соціального й гуманітарного розвитку з принципами лібералізму. Тобто саме ліберальний тип споживацького мислення і критеріїв соціального розвитку, ліберальна розважальна маскультура, пропаганда морального релятивізму, зневага до традиції й національних принципів у дусі космополітичного лібералізму, проповідь псевдотолерантності аж до адаптації різних форм виродження та деструкції призвели до ситуації хаосу, ціннісної дезорієнтації та масового цинізму. Про це у Декларації й у виступах декларантів ми не знайшли ні слова. З цього виходить, що організатори Ініціативної групи «Першого грудня» самі є лібералами за світоглядом і вважають цілком нормальним широкий і переможний прихід ліберальних вартощів і самого стилю ліберального життя в Україну.

Так, І.Дзюба пояснює причини моральної деградації суспільства «деградацією соціальною, кричущою соціальною нерівністю і несправедливістю, соціальним безстидством більшої частини нашої самопроголошеної «еліти», реальною безправністю рядової людини». Це, справді, так, але чи не умови ліберального ринку, з його принципами цинічного прагматизму і невгамовної наживи породили цю ситуацію? Чи суспільство, дезорієнтоване теорією прав людини й абсолютної, безвідповідальної свободи особи перед нацією, перед Традицією, перед духовним поступом і вічними Авторитетами, як-от Церква, Держава, Нація (це все згідно з ідеями «священного» лібералізму), не само віддало політичну ініціативу бізнесові та олігархам, бо вони «розвивають і годують» країну? Чи не на власну ганьбу українське суспільство відмовилося виставляти до бізнесу критерії справжніх (а не придуманих самими ж олігархами) національних інтересів, переконане ліберальною пропагандою, що єдиним критерієм поступу є вільний ринок, бо саме в його умовах може отримувати надприбутки великий капітал і через це розвивати всю країну?

Такі риторичні питання ще можна ставити довго, і вони завжди будуть впиратися в одну проблему: в Україні нема (чи майже нема і вона маргіналізована) громадянської концептуальної критики лібералізму як ідеології, системи цінностей, широкої стратегії цивілізаційного розвитку. Всіх, хто відважується таку критику розпочати, відразу оголошують «ретроградами», «ксенофобами», «нативістами», «тупими націоналістами», «консерваторами старого штибу» (тобто безнадійно відсталими в атмосфері ХІХ ст.) і т.ін. Невипадково в Україні нема, окрім ВО «Свобода», чисельної і впливової неліберальної політичної партії, нема серйозних ідейно-аналітичних і культурних неліберальних середовищ на громадському рівні; усі масові партії, за винятком декларативних і декоративних комуністів, демонструють усі кольори-відтінки ліберальної ідеологічної веселки.

Перед українством зараз стоїть могутня ворожа стіна з гігантського відчуженого реально від соціального життя і від держави капіталу космополітичних олігархів, з агресивно налаштованої, переконаної в непотрібності української державності, добре структурованої політичної еліти кількох масових неукраїнських партій, з інформаційних та настроєвих суспільних потоків українофобії усіх видів: культурної, ідеологічної, побутової, ментальної, конфесійної, міжрегіональної, яку систематично і стратегічно підтримує впливова у нас Російська Федерація. Як розбити цю стіну, як трансформувати в українському соціумі велетенську масу проросійського і малоросійського пластів людності, як зробити тактику українських сил наступальною – про це ніяк не йдеться в аналітичних матеріалах наших декларантів. А проте це є, на наш погляд, головною насущною проблемою виживання українців як нації.

З багатьма тезами І.Дзюби, Є.Сверстюка, М.Мариновича можна цілком погодитися, загалом ці відомі публіцисти і діячі точно оцінюють катастрофічність ситуації в Україні постпомаранчевої доби. Це і болюче спостереження І.Дзюби про «проблему досі ще не створеного загальнонаціонального інформаційного та культурного простору, без чого нам загрожує «мирна» і вже остаточна втрата державної незалежності». І критична теза Є.Сверстюка про те, що треба «постійно очищатися від омертвілого псевдо-патріотичного баласту». І слушна думка М.Мариновича, що «суспільство має вважати недопустимою пропаганду міжрегіональної ворожнечі та використання цього інструмента в передвиборних перегонах. Обстоювання своїх регіональних особливостей не має призводити до приниження особливостей інших регіонів». Особливо актуальним є напучування Є.Сверстюка: «Не шукайте моральних авторитетів у Києві – творіть, плекайте, підтримуйте живі моральні приклади по всій Україні».

Усе це правильно, та чи не запізно… Бо, пригадується, усі троє аналітиків, на початку 1990-их, коли українське суспільство ще вирувало і надіялося, були чи не головними теоретиками заспокоєння цього суспільства, були головними застерігачами проти національної революції, яка тоді так і не сталася. Відтак скрушне Сверстюкове спостереження, що «Рух дискредитував себе, коли десь зникли особи, які рухають, ворушать оспалих, працюють у народі» звучить як ледь не іронія. Пригадується, саме таких осіб найбільше боялися й остерігалися наші великі аналітики, звинувачуючи їх у підбурюваннях до руїни, до конфліктів і т.ін. Згадаймо, як був демонізований саме тодішнім ліберальним середовищем радикальний депутат Степан Хмара і його однодумці. Іншими словами, ті, що приспали українське суспільство нібито прохристиянськими закликами до прощення, толерування ворога, до спокою, тепер дорікають цьому суспільству, що воно оспале і гниле. Моральна гнилизна завжди проявляється там, де нема твердої боротьби, де панують всетолерантність і всепрощення, загорнені у позлітки християнського проповідництва, насправді псевдохристиянської риторики.

Загальне враження, яке справляють Декларація Ініціативної групи «Першого грудня» і виступи відомих культурників, це відволікання уваги активної, думаючої частини українського суспільства від наступальної, принципової політичної боротьби, від націоналізму як ідеології героїчного чину, суворого традиціоналізму, динамічної етики. Спритно прикрившись авторитетом Церков, декларанти «морального поступу» ще раз прагнуть запропонувати українцям поборотися за тактикою та ідеями лібералізму, тепер замаскованого під «християнство». І це робиться з таким виглядом, ніби в Україні того лібералізму ще замало (насправді вона ним переповнена і він уже загрожує реально її духовним та національним основам своїм ціннісним релятивізмом і космополітизмом). З огляду на ті політичні та ідеологічні умови розвитку, в яких зараз опинилося українство, а саме – повне панування у суспільстві знахабнілої олігархії, тотальне профанаторство в системі державотворення, державозабезпечення, законотворчості й соціального розвитку, розгортання ідейно-інформаційних та громадських потоків російського шовінізму, наростання тоталітаристських практик і настроїв, – проповідь моралізаторства тут мало що допоможе. Ця проповідь насправді переростає у пропаганду безсилля, у самозаспокоєння, коли ворог і загрози чітко не визначені (замість них фігурують абстрактні поняття на зразок: «духовна деградація», «матеріалізм мислення» і т.ін.), коли програма боротьби і її принципи розмиті. Ще ні одне національне суспільство не визволилося і не збудувало міцну державу без пристрасті і вольових зусиль, без яскравих романтичних візій та організаційної дисципліни у боротьбі. Чуда не станеться: або українство остаточно визволиться шляхом завзяття і бойовитості, або воно знидіє у скигліннях і теревенях всепрощальності. Іншого не дано.

Ми не знаємо, чи всі підписанти Декларації Ініціативної групи «Першого грудня» є лібералами за переконаннями, але те, що вони потрапили в сіті ліберальницької риторики, – це точно. Ми не знаємо, чи насправді їх лякає наступальний, героїчний український націоналізм сучасності, але мимоволі вони опинилися в ситуації стимулювання саме ненаціоналістичних тенденцій у політиці – це очевидно. Нам невідомо, хто саме, які пласти українського суспільства відреагують на заклики декларантів до моральності у політиці, але що ними не будуть «групи підтримки» владної Партії регіонів – це певно. Таким чином, моральнішими, лояльнішими, м’якшими доведеться ставати проукраїнським середовищам, які і так програють і відступають на всіх напрямках української політики. Тож у цій ситуації сакральні поняття Моральність і Духовність обернуться для нас у чергову поразку і демонстрацію безсилля: так, як ніколи не зможуть сарни та олені перемогти вовків і гієн, стаючи щораз лагіднішими і добрішими.

Олег Баган

Науково-ідеологічний центр ім.Дмитра Донцова

Цей аналітичний матеріал був виголошений на засіданні Філософсько-політичного клубу ім.І.Франка (Львів) 31 травня 2012 р.

2 Comments on "За моральність чи за безсилля?"

  1. BRAVO!
    Bidnen’kyj site “Iniciatyvy 1 hrudnia”, vidkliuczennia mozhlyvosti komentuvaty jichni zvernennia, vidsutnist’ reakcii na lysty, yaki jim nadsylaut’ – vse ce dokazy toho, szo intelektual’no cia hrupa nespromozhna jty ne te szo poperedu, ale chocza by v nohu z vyklykamy czasu. A jichne moralizatorstvo vyhliadae vel’my neszyrym, osoblyvo z ust Huzara, yakyj bidkaet’sia pro korupciu i dyvovyzhno mrie “yak by to znajshlasia instytuciya, yaka by poczala vykoriniuvaty ciu chybu v sebe”(!) Vdumajtesia, nedavnij hlava UHKC ne vvazhae, szo same Cerkva zobov’yazana buty tieu samoi instytucieu, czesnou i bezkorysnou (chto ne znae pro moral’nu “yakist’ molodych sviaszennykiv? Pro nych anekdoty, yak pro milicioneriv rozkazuut’). Zhadajmo, yak Huzar nedavno nazvav bahatsvo darom Bozhym – diakuvav Firtashu za pozhertvu na UKU. Pro zaklyk holosuvaty za Tymoshenko navit’ hydko zhaduvaty – propahanda “menshoho zla” ustamy vladyky bula shokuuczou. A Marynovych, borec’ z Vertepom? ta szo hovoryty: iniciatyva zdulasia, i nikomu necikava – ne ti liudy tam, ne ti.Povnistiu spravedlyva dumka avtora pro te, szo ci pensionery prysypliaut’ ukrajinciv, ne nazyvaut’ holovnoi pryczyny teperishnio zanepadu: UKRAJINCI NE HOSPODARI NA SVOJIJ ZEMLI. Zvidysy nashi bidy, vse inshe – pochidne.

  2. Святослав Сурма | 03-07-2012 11:12 at 11:12 |

    В радянський час був поширений термін “буржуазний націоналізм”. Так позначалися всі вороги комуністичної системи. Тепер дзеркальна ситуація. Обґрунтовується термін “лібералізм”, який чіпляється всім, хто обраний ворогом. Такий спосіб мислення характерний тоталітарним угрупуванням початку століття. Для цієї ідеології є важлива боротьба із призначеним зовнішнім ворогом із сусідньої держави чи із одноплемінниками. Це можна підтвердити прикладом Росіян, які визначили українців та чеченців своїми ворогами і атакують на всіх фронтах, тримаючи суспільство у тонусі. Не дивно, що Свобода обрала такий же “атакувальний” світогляд, а відповідно, ті, хто має іншу думку повинні отримати ярлик та визнані ворогами України. Це намагається обґрунтувати пан Олег, не пропонуючи більше ніж констатацію неправильності думки інших, не розгортаючи аргументи тих, хто випрацював пропоноване своєю життєвою жертвою. Ініціатива 1 грудня, констатуючи слабкість суспільства, пропонує рецепти його оздоровлення через проведення боротьби, але із власною моральною гниллю. Пропонує об’єднуватися суспільству на високих моральних стандартах на спільних духовних ідеалах. Роз’єднаність суспільства через боротьбу із оголошеним зовнішнім ворогом творить малу касту очільників, яким залишається оголосити себе диктаторами, бо більшість не прийме насильства, як способу існування системи, запровадити репресії проти незгідних та всяке сприяння своїм співцям. Це ми проходили, сьогоднішнє повторення буде кумедним, хоча і не менш трагічним.

Comments are closed.

More in Політика, Суспільство
Посилення “стабільности”(с) як побічний симптом ведмежої хвороби

І не треба жодних інших доказів тому, що "регіональна" пацанська влада відчуває тваринний страх перед українським народом. Факт безспірний.

Close