40 років тому ми сиділи на зачуханому вокзалі в Тюмені і знічев’я наспівували українських пісень. Позаду була затяжна, майже чотириденна подорож задушливим поїздом. Попереду — дорога в аеропорт і переліт до Сурґута, де на нас чекали юрмища комарів і доволі марудна праця у студентському будзагоні.
Досі не знаю, навіщо мені те все здалося.
За дні подорожі ми спустошили всі запаси домашніх харчів і крамничної випивки, зіграли десяток партій у преферанс і переспівали всіх пісень, яких тільки знали.
Властиво, ми знали їх досить мало. Але в групі було кілька заводіїв, тож нам було досить лише підспівувати. Процес виявився азартним, гра затягувала, і невдовзі вже цілий вагон здригався від дружного “гей!” — чи то на згадку про червону калину, чи то про Сагайдачного з його тютюном і люлькою.
У Тюмені ми співали без гейкання, бо були надто втомлені, автобуси все не з’являлися, сутеніло, вокзал порожнів. Неподалік я помітив двох мужичків, що похитувалися. Один явно слухав наших пісень, другий смикав його за рукав і казав щось на зразок: “Гриш, пойдем, на электричку опоздаем”. Але Гріша лише відмахувався від докучливого напарника і врешті сказав: “Ну, как ты, Коль, не понимаешь?! Это же наши ребята! Это же наши песни!..” І на його щоках були сльози.
Цей мужичок, безумовно, ніколи не чув прізвища російськомовного київського поета Леоніда Кисельова, що помер 1968-го від лейкемії в 22-річному віці. І тим більше не читав його віршів. Але коли б Господь йому дав поетичний хист, він, припускаю, написав би щось подібне:
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке.
Mожливо, саме для цього мені й варто було туди поїхати.