Останні новини

Неромантична подорож до Атлантиди

  • «… коли прийшов час для небачених землетрусів і повеней, за одну жахливу добу … Атлантида зникла, поринувши в безодню…» (Платон, Тімей)

Розумію, що аналогії можуть бути недоречними, але збираючись у цю невеличку подорож, начитався різних романтичних оповідей про село Гусинці. Тому в голові й засіло, що це нібито «Українська Атлантида», хоч і маленька. Тим більше, що у відео, викладених на «Ю Тубі», різні хлопці та дівчата із захватом розповідали про закинуту напівзатоплену церкву, яку їм пощастило відвідати. Додавали фото цієї церкви та дзвіниці біля неї.

З того ж таки інтернету дізнався, що Гусинці – «колишнє, не існуюче село» (!) в Бориспільському районі Київської обл. Затоплене водами Канівського водосховища у 1971 році. Нині — урочище «Гусинці» на території Сошниківської сільської ради Бориспільського району Київської області.

“Не існуюче село” з своєю історією…

В царські часи Гусенці входили до складу Переяславського повіту Полтавської губернії. 1812 року поміщик Гусинський спорудив на пущі лівого берега Дніпра цегляний завод і в центрі села збудував ту саму церкву,  нібито, на спомин трагічної загибелі свого сина.

У першій половині XIX ст. з 1826 року село належало поміщиці, штаб-капітанші Іваненковій і навіть повідомлялося про бунт селян проти цієї поміщиці.

За даними 1859 року Гусинці значаться як село власницьке. У ньому 74 двори і 385 жителів. У 1863-му році село у княгині Васильчикової орендував київський купець 2-ї гільдії Григорій Степанович Слинько. З 1867 року село належало до Ковалинського волосного правління.

У роки війни село пробуло під окупацією з вересня 1941 до вересня 1943-го. Під час Київської визвольної операції восени 1943 року село Гусинці стало місцем дислокації 3-ої Гвардійської дивізії реактивної артилерії. У Гусинцях були поховані два Герої Радянського Союзу – Олексій Олександрович Карташов та Джуманіяз Худайбергенов. У зв’язку з побудовою та введенням у дію Канівського водосховища останки Героїв було перенесено у братську могилу села Головурова. Цікаво, а що пороблено з могилами простих селян?

У Гусинцях перед затопленням було приблизно 350 дворів, проживало більше тисячі мешканців. У селі колгоспу не було, замість нього – артіль. Вирощували лозу, а потім плели з неї кошики, верейки, стільці, столики, крісла, навіть дитячі колиски, які відправляли в Бориспіль, Київ, Миколаїв, Донецьк, Херсон.

Село, як і інші такі села,  виселяли в примусовому порядку.  Виплачували половину грошової компенсації, щоб люди десь знаходили собі нове житло. А другу половину – тільки тоді, коли люди власноруч руйнували свою хату, в якій жили батьки, діди й прадіди, спилювали посаджені ними дерева…

А тепер увага! У 1969 р., коли стало відомо, що село затоплять, голова місцевої сільської ради розпорядився відреставрувати церкву, за що отримав сувору догану обкому партії. А міг би й заплатити головою! Завдяки цьому церкві і вдалося встояти понад 40 років серед води.

І щодо церкви. Церква є і діє. Хоч паства й розбрелась хто куди. Розказують, що коли звертались за допомогою в її відновленні до Київського патріархату, то отримали відмову. А Московський патріархат погодився і через свого пастора – Кирила навіть наїхав на місцевих нуворишів. Так наїхав, що вони «відстьобнули» аж 1,5 млн. «зелених» на реставрацію. Яка успішно й проводиться. Крім того, поряд той же Московський патріархат розбудовує свій монастир.

Як у прислів’ї: «Віддам жону дяді, а сам піду до …».

Звичайно, аналогії тут з Платоновою Атлантидою нема…  Хоча у того ж Платона в «Тімею» є й інше:

  • «… Коли ж боги, творячи над Землею очищення, затопляють її водами, уціліти можуть волопаси й скотарі в горах, тим часом як мешканці ваших міст виявляються змитими потоками в море…» (Платон, Тімей)

Зараз, воюючи за кожний сквер чи дитячу площадку біля багатоповерхівок у Києві, нам важко уявити, як по вказівці комуністичної влади, не за Сталіна, а вже в наші часи були викинуті із своїх осель тисячі і тисячі українських селян. Чи не було це продовженням того безкінечного геноциду проти українського народу? Чи не продовжується він на нашій землі і зараз, але в інших формах?

Як часто буває, особисті відвідини місця викликали зовсім неромантичні почуття. Цьому чимало сприяв місцевий гід Олег Предаченко – бувший військовий, журналіст, історик. Надзвичайно ерудована й цікава людина. І пропливаючи поряд із ним над вулицями затопленого села Гусинці я до мурашок на шкірі відчув особисту трагедію тих людей, які в ньому жили.

Дивіться й, може, побачите те, чого не існує:

More in Відео, Довкілля, Записки, Наша історія
Олександр Северин: Привіт Гентінгтону

Пісня "Яблучко" переможно шириться (с)

Close