Останні новини

Краса і зброя

Якось серед запитань, що задавала юна журналістка тим, хто зібрався, аби вшанувати пам’ять загиблих під Крутами, я почула «А чи пішли б Ви на війну за Україну?».  Одразу ж на язик капає беззаперечне «так». Але якщо задуматись, якщо зазирнути за красиву завісу романтики і спробувати уявити, як було б насправді? Вічно сіре небо, біль від поранень, біль від втрат, біль від утоми. Постійний страх. Так, так. Адже всі бояться. Медалі за хоробрість отримують не ті, хто не знають цього відчуття, а ті, хто діють всупереч йому. Так от, чи пішли б? Неймовірно хочеться промовити упевнене «так». Але судити людину можна лише за те, що вже вчинено.

Війна – не жіноча справа. Боротися слід чоловікам. Подібні переконання глибоко в’їлись у душі людей. Але ж якщо розібратись, то ці люди порівнюють жінку за кермом з мавпою. І щодня жінки це твердження спростовують.

Борець не має статі. Він має силу, нескорене серце та ідею, заради якої ладен віддати все.

Катерина Зарицька, Одарка Гусяк, Олена Теліга, Галина Дидик, Ольга Басараб – це імена деяких з українських героїв. Чиюсь долю можна прослідкувати від початку до кінця, відомостей про інших збереглось занадто мало, як от стосовно Віри Бабенко чи Дарії Ребет. Більшість з них так і не побачили того, за що боролись, а хтось продовжував боротьбу і за часу незалежності, наприклад, Ярослава Стецько. Хтось гинув у тюремних камерах, хтось своєю смертю. Але все це не має значення, коли мова йде про повагу, про вшанування пам’яті та про подяку за виборену волю.

Жінка – берегиня, втілення ніжності та краси, світлий образ материнства та господиня у своєму домі. Але якщо її дім намагаються зруйнувати, руки, що діставали з печі духмяний яблучний пиріг, візьмуть зброю. І не полишать її доти, доки загроза не буде знищена. Роки тепла і щастя замінюють роки тюремного ув’язненення та воєн.

Катерина Зарицька провела за ґратами більше двадцяти років. Вперше її засудили до чотирьох з половиною років за причетність до вбивста міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Не оминула своєю участю вона і ліквідацію Я.Бачинського, донощика польської поліції, замах на підкомісара львівської тюрми Бригідки В.Коссодубзьського, на друкарню “Праця” у Львові (редакція публікувала провокаційні статті проти ОУН). За більш ранніх років будучи членом Пласту та «Юнацтва», у 30-х роках Катерина долучається до дівочої розвідки, що була в підпорядкуванні Крайової   Екзекутиви (КЕ) ОУН. А за кілька років і стався її перший арешт. Після звільнення вона не припинила громадської діяльності. Спочатку працювала в легальному українському товаристві “Січ”, та незабаром, за дорученням Дарії Ребет відновила  зв’язок із керівником Галицького Крайового проводу “Юнацтва” ОУН  “Моряком” і вже ним була призначена керівником курсів інструкторів-пропагандистів жіночої та юнацької мереж у м. Львові. На початку листопада 1943 року Катерину вводять до складу Галицького Крайового проводу ОУН і призначають референтом ОУН-УЧХ (Українського Червоного Хреста). Саме їй вдалось налагодити чітку систему розподілу обов’язків у цій організації. У другій половині 40-х років потрапляє у підпорядкування до головного провідника українських земель Романа Шухевича і стає його безпосередньою зв’язковою. Удруге і востаннє Катерину, відому як «Монету» арештовують 21 вересня 1947 року на залізничній станції у місті Ходорові. Її подальша доля сповнена подіями, що пов’язані з проведенням слідства, в’язницями, камерою-одиночкою, а пізніше – концтабором у Мордовії. Спочатку вона відбувала термін у Верхньоуральській тюрмі, Челябінської області, а згодом її було переведено у Володимирську тюрму, відому своїм жорстоким режимом. Не зважаючи на те, що відповідно до нового кримінального кодексу, що вийшов у 1961 році, 25-річний термін ув’язнення скасовувався, для деяких було зроблено виняток, зокрема і для Зарицької. Через 22 роки тюремного життя, 3 квітня 1969 р.  Катерину переведено до табору суворого режиму в Мордовській АРСР – село Лісне, пізніше село Барашево, де вона і відбувала останні роки ув’язнення.

На відміну від досить довгого і насиченого життя Зарицької, Вірі Бабенко було відведено замало часу. За своє коротке життя дівчина так і не встигла насолодитись лагідними чарами юності. Вона була зв’язковою повстанського штабу в Катеринославi. У своєму юному віці отримала завдання: пробратися через всю Україну, через два фронти, розшукати осідок уряду УНР (а він на той час перебував у Tapновi в Польщi) i доповісти про ситуацію в Україні.  Дівчина успішно впоралась із завданням, а повернувшись на рідну землю, стала жертвою зради і потрапила до рук агентів ЧК. Вірячи у силу свого народу, у велике майбутнє України, вона пройшла крізь допити і знущання, нікого не видавши. 7 вересня 1921 року Віру розстріляли. Їй було 18 років.

Заслуговує на увагу і діяльність Ольги Басараб. Ще у студентські роки під час однорічного торгівельного абітурієнтського курсу у Відні вона увійшла до Товариства українських студентів „Січ”. Після повернення додому поряд з основною роботою працювала у студентських організаціях та жіночих товариствах. А коли у 1913 році з’явилися перші відділи жінок при організації Українських Січових Стрільців, стала активною учасницею. Деякий час на запрошення уряду УНР працює секретаркою українського посольства у Фінляндії, але покидає цей пост, щоб стати на службу українській справі. Допомагає організовувати та відправляти відділи на фронт. Пізніше стала секретаркою філії „Союзу Українок” на місто Львів і членом кружка „Пластприят”. Але основна її робота зосереджувалась в УВО, доки 9 лютого 1924 року Ольгу не арештували. Від показань вона відмовилась, що і стало причиною жорстоких знущань над жінкою. За кілька днів вона померла.

Ще однією визначною представницею українського жіноцтва є Олена Степанів. Ця мужня жінка віднайшла себе в рядах січового стрілецтва. Під час битви під Болеховим Олена потрапила в полон. Після звільнення продовжувала брати активну участь у вiйськово-полiтичному життi Галичини. Як член головної вiйськової управи, а пiзнiше – Начальної команди УГА, у жовтнi 1918 р. вела таємні переговори з гетьманом Павлом Скоропадським, разом з iншими старшинами готувала Листопадовий Зрив, боролася за українську владу у Львовi i за його межами. Як четар УГА, пройшла бойовий шлях від Львова до Старокостянтинова. Займається науковою та педагогічною діяльністю. 20 грудня 1949 р. Олену Степанiв заарештували та призначили їй ув’язнення строком на 25 років. А після в’язниці жінка змушена була пройти мордовські табори, працюючи там на важких роботах. Смерть наздогнала Олену за сім років після звільнення.

Варто згадати і Галину Дідик. Націоналістичною діяльністю вона почала займатись ще під час навчання у вчительському семінарі, офіційним членом ОУН стала пізніше. Після приходу радянських військ на західноукраїнські землі Галину було арештовано органами Бережанського РО НКВС за зв’язок з  підпільною ОУН і активну націоналістичну пропаганду серед співробітників Бережанського рибсоюзу, але за відсутністю доказів її відпустили. Відома як «Молочарка» вона рік працювала обласним референтом УЧХ Тернопільського окружного проводу. Згодом Галина була направлена в особисте розпорядження Романа Шухевича і призначена зв’язковою головнокомандуючого УПА. Двічі нагороджувалась Срібним Хрестом Заслуги. Ця жінка також відчула на собі, що означає тюремне ув’язнення, проте її бойового духу це не зламало.

Відомим є ім’я Ярослави Стецько. Вже у вісімнадцятирічному віці вона вступила до ОУН. З початком війни Ярослава опинилась у партизанській групі. Та більшу частину свого життя провела в еміграції, зокрема у Мюнхені, разом із чоловіком. Але і там жінка не покидала активної громадською діяльності. Вона була членом центрального комітету антибільшовицького блоку народів, а у 1991 році її, навіть, було обрано керівником ОУН. На цій посаді вона пробула аж до листопада 2000 року. Того ж 1991 року Ярослава нарешті повернулась на рідну землю, щоб залитись тут назавжди. В 1992-му Організація українських націоналістів (революційна) створила Конгрес українських націоналістів. Головою КУНу Ярослава була до самої своєї смерті. Невтомна революціонерка включилася в політичну боротьбу на рідних теренах – у 1997 році жінка потрапила до Верховної Ради України. Вірне українське серце перестало битися 12 березня 2003 року.

Важка доля випала і Одарці Гусяк. Була зв’язковою у Романа Шухевича, виконувала доручення. А потім на неї чекав арешт. Довгі катування, страшенний біль… а вона терпіла. Все витерпіла, навіть, 25 років ув’язнення. Спочатку була Верхньо-Уральська тюрма, потім Володимірівська. Після звільнення, оскільки не було куди йти, пішла до Ктерини Зарицької. Разом з нею допомагали тим, хто лишився в ув’язненні. Коли наступили 90-ті роки організовувала осередки ОУН у Волочиську, Підволочиську, Тернополі, Хмельницькому. Сталала членом проводу КУН і головою Ліги Українських жінок. Велика жінка, нескорена.

Не можна оминути увагу і талановитого митця – художницю Аллу Горську. Вона була засновницею і душею Клубу Творчої Молоді. Належачи до групи “шестидесятникiв”, брала активну участь в українському правозахисному pyci. У зв’язку з масовим переслідуванням інтелігенції Аллу часто викликали як свідка. Жінка була митцем і за це зазнавала переслідуваня і утисків. 28 листопада 1970 року Алла Горська була вбита в будинку свекра у містi Васильковi бiля Києва. Слiдство дiйшло офiцiйного висновку, що Аллу вбив свекор (майже 70­лiтнiй дiдусь), у якого за piк перед тим померла дружина i в зв’язку з цим траплялися розлади психiки. Крім того свекор довгий час негативно ставився до Горської за те, що вона не придiляла достатньої уваги сім’ї. Пiсля вбивства невiстки, прийшовши до пам’ятi, свекор пішов на самогубство, зрозумiвши, що скоїв. Вiдповiдно, й справу було припинено у зв’язку зi смертю обивнуваченого. Проте розслiдування було неповним, воно суперечливе, велося з порушеннями слiдчих норм, тобто було сфабриковане. Числені запити народних депутатів, друзів та рідних Алли Горської, адресовані на ім’я генерального прокурора вже за часів незалежної України залишилися без відповіді. Сама ж справа Алли Горської, що знаходилася в архіві Служби безпеки України, вже на початку 90-их років була повністю знищена. Причини такої поспішності невідомі.

Справді великою людиною була прекрасна поетеса Олена Теліга. Саме вона створила «Спілку письменників».  Своєю творчістю, своїм палаючим талантом вона огортала Україну і цього не могли їй пробачити. Знаючи про небезпеку, що нависла над нею, жінка відмовилась тікати закордон, і цей вибір (свідомий вибір!) привів її до розстрілу у Бабиному Яру. Поруч з нею був і її чоловік, який під час арешту назвався письменником, щоб бути зі своєю дружиною до самого кінця.

Це далеко не всі жінки, яким Україна зобов’язана своїм сьогоденням. Про кожну з них можна писати книги, возвеличуючи їхню відданість та силу. На кожну можна (і треба!) рівнятись.

Кожна з них вела свою війну – війну за Україну. Писати чи говорити про їх безстрашність, про те, що у них не виникало сумнівів, не дуже доречно. Ми не можемо зазирнути їм у душі, але вони все відчували. Їм було боляче, коли об їхні нігті гасили цигарки, таким чином їх випалюючи, або коли їх били до ледь притомного стану. Я думаю, що вони знали страх, стискаючи зброю серед пострілів і тисяч смертей. Іноді вони не знали, що робити далі, а часом, може, губились у власних думках. За довгі роки тюремних ув’язнень могли виникати думки на кшталт «А чи справді воно того варте?». І їм теж хотілось хоч трошечки теплого спокійного щастя.

Ті, хто каже, що людське життя – найвища цінність, напевне, не зовсім праві. Ці жінки віддавали свої життя задля чогось важливішого, принаймні для них, – задля ідеї. Саме ця ідея і створила Україну.

Чи підете Ви на війну за Україну? Ці жінки не відповідали, вони ішли. Діяти за межами своїх можливостей можна, якщо є заради чого. Війна триває. Вона, можливо, вічна. Вона всередині. І поки в України є бійці, які вірять у неї, не має значення, що вони тримають у руках: державні символи, пензлик чи гвинтівку. Вона жива. Деякі питання не потребують відповідей. Ми вже на війні. Ми вже боремось за Україну.

Анастасія Затворницька

ГПО «Українська справа»

More in Суспільство, Наша історія, Статті
Сашко Добровольський (праворуч) і Юрко Доценко - відповідальний редактор загальнонаціональної газети "Україна Козацька", на шпальтах якої друкується Сашко.
Сашко Добровольський: ОУНівське підпілля на Донеччині

Людина, про яку хочеться розповісти, в будь-якій нормальній державі, окрім сучасної України, давно став би всеукраїнським героєм, не кажучи про...

Close