Останні новини

Тотальний контроль над будь-якими рухами і вольностями людей.

Сирий, аж вологим стає настрій, ранок. День обіцяє бути ясним. Їдемо вздовж знаменитого Харківського лісопарку разом із журналістами «Радіо Свобода» до виборців. На зустріч нам котить білий привид колись іменитого Харківського велогонщика, який застиг на бетонному постаменті. Він немовби хоче повернути своєму місту славу одного з велосипедних центрів Радянського Союзу. І не тільки. Машина так стрімко мчить, що здається це велосипедист, як біле привидіння, летить на фоні вологої стіни лісу до Харків’ян із якоюсь звісткою. У постаті гонщика, як і в образі його старенького велосипеда, радості немає.

Сьогодні у Вовчанську День міста. Свято розпочнеться у вечері і кандидат від влади обіцяв прикрасити його великим феєрверком. Центральна частина міста перетворена в суцільний базар. Видно, що всіх фермерів, дрібних бізнесменів зобов’язали вивезти сільгосппродукцію для Вовчанців. Ми йдемо разом із невеличкою групою підтримки вздовж нечисельних торгових місць, в які перетворені кузова автомобілів або великі ящики. Ще немає 8 години ранку а торгівля, яка ведеться з десяти стареньких автомобілів, вже закінчується. Люди купують мішками зерно, цукор і крупу. Всюди стоять черги як в старосвітські радянські часи. Найбільше – біля маленької дивовижної маленької машини з кубічним кузовом. Це олійниця. За один літер духмяної, аж задихаєшся від цього теплого, смачного запаху, просять 10 гривень. Люди купують одразу по 5-10 літрів. Але позаду, несподівано довгої черги, останні кричать: «Не відпускайте багато в одні руки!» Великі коропи, майже сніжно білі довжелезні амури, коричневі, із підведеними синню очима, товстолобик, просять по 12-14 гривень. Людям дорого. Вони йдуть туди де риба дешевша на гривні 2. Зі мною ходить двоє чи троє представників райдержадміністрації. Вітаюсь з усіма. Але люди заклопотані, чи-то торгівлею, чи-то ранніми сатрапами, розмовляють коротко і обережно. Журналістам кажуть, опускаючи очі додолу, що будуть голосувати за владного кандидата. Але більше ні про що говорити не хочуть.

Тотальний контроль над будь-якими рухами і вольностями людей.

Купую симпатичні воскові, в копіях потішних звіряток свічки, мед, три довгих полоски сала на довгий день роботи моєї команди, пиріжки з запашною печінкою, малесенькі шашлички на осинових шпичках.

Три палатки «Нашої України», Блоку Кличка і моя. Великої черги немає, але люди постійно підходять.

Величезний і багатий Вовчанський район, але ярмарок схожий на чергову «галочку» у черговому звіті. Нуль святковості. Біля райдержадміністрації, втомлюючи божевільними децибелами небо, з гучномовця безперервно вилітає весела музика. Українська.

Їдемо 2,5 години по наполовину знищеному вузькому тракту в село Другий Лиман, що в Дворічанському районі. Людей мало, але вони готувались і спекли для мене хліб. Запізнився. Одразу починаю спілкування по своїй програмі. Три болючі теми супроводжують мене сьогодні цілий день. Майбутній розпродаж землі, справедливого рішення про що здається не буде. Власники землі, які віддали її орендарям, фактично відчужені ними як від цього основного засобу її життя. За гектар землі отримують 400-500 гривень. При цьому якщо на ці гроші власник землі хоче отримати розрахунок в натурі, то орендар одразу піднімає вартість на сільгосппродукцію. При цьому жодних соціальних послуг для села він не надає. Клуби або закриті або напівзруйновані, школи як і дороги не ремонтуються, освітлення в місцях загального користування відсутнє. Вже зараз очевидно, що селяни не зможуть скористатися своєю власністю в майбутньому процесі втрати ними головного, історично належного багатства – землі. Якщо вони продадуть свої землі новим власникам, то в країні перестане існувати селянство як соціальне явище. Ці багатомільйонні маси людей в пошуках роботи розірвуть і без того нестійку урбанізацію і посилять кризу розвитку. Але ніхто над програмою відродження села у владі не думає. Виграти вибори будь-якою ціною, навіть якщо у владу з мажоритарних округів будуть проведені депутати, які звинувачуються у зв’язках з криміналітетом.

Друге. Суцільне безробіття на фоні монопольної надбудови над селом, районним центром партії влади. Вся без виключення державна адміністрація, все місцеве самоврядування, вчителі, медики, різноманітні посадовці, що живуть за рахунок бюджету, майже весь місцевий бізнес мають один партійний квиток. Під ними налякане, в глибокій депресії, в пошуках виходу із безвиході до краю зубожіле село. За цей час у ньому я не побачив жодної новобудови, не тільки нового автомобіля але й нового велосипеда. Правда люди кажуть, що вони отримали від кандидата від влади нові окуляри. Єдина проблема, якщо вони впадуть або ви їх витрете пальцями то у них уже нічого не видно. На скельцях дуже вразливий пластик, який не передбачений для практичного використання. Самою найбільш дошкульною проблемою для мене є жорстокий і зухвалий тиск партійного бізнесу на виборці. За їхніми заявами вчора, наприклад, у селі Жовтневому, де я щойно провів зустріч з виборцями їм без зайвих натяків сказали, що вони мають голосувати за кандидата від влади і не ходити на зустріч зі мною. Інакше їм надовго затримають розрахунки за паї. А це рівноцінно майже смерті. Дійсно в цьому селі, яке сьогодні святкує свій День, мене чекало четверо виборців. Я так голосно і емоційно виголошував свою промову, що зійшлось ще чоловік 15. Місцеві «смотрящі» тут же підштовхуючи в спину привів 4-ох, чотирнадцятилітніх хлопчаків-школярів в біло-голубих накидках із прапорами партії влади. Вони сказали моїй довіреній особі що вони учні місцевої школи і за роботу отримують гроші. Столи були накриті поліетиленовими, кольоровими клейонками. В повітрі не пахло святом. Відчувалась якась напруга. Підкотив на дорогому чорному Лексусі худорлявий, десь 60-ти річний, «смотрящий». Він обійшов усіх, заглянув в усі куточки а також щось порахував пальцем тут же припаркованій, досить великій вантажівці. Пильні журналісти зацікавились. Там були ящики з горілкою, мінеральною водою і сітром. Горілка була дорога – «Парламентська». Ящиків із нею було чимало. Всім журналістам повідомили, що о 15 годині чекають Дмитра Шенцева. Худесенькі школярі весь час крутили своїми тоненькими шийками, намагаючись зрозуміти, що відбувається. А може зголодніли?

І останнє. Катастрофічне зменшення ресурсів життя у селян. Знецінення результатів їхньої будь-якої праці, відсутність нормальної інфраструктури для підтримки життєдіяльності людей похилого віку, хворих, інвалідів. Вони змушені на рівні з молодими, активно боротись за своє виживання. Ніякої реальної медицини, ніякої серйозної діагностики, сучасних ліків, необхідних і обов’язкових програм протезування, ніякої підтримки породіллі в селі, ніяких бюджетних можливостей у сільських громад підтримувати життєздатність села і домогосподарств. Фермери не готові і не хочуть надавати будь-які соціальні послуги за невеликим виключенням. Наприклад в тому ж Жовтневому місцевий багатий фермер дає в дитячий садок м’ясо, а все решту закуповують батьки. Але дороги ремонтувати, як і їх освітлювати, не хоче, як і не підтримує школу, клуб.

У Вільшанах що недалеко по асфальтовій дорозі, яка непогано збереглася з минулого століття, мене одразу місцевий бібліотекар заводить у дві напівсирі кімнатки. Дванадцять тисяч посірілих від часу, добре обшарпаних книг як сиротинки у свитах на старовинних гравюрах вдивляються в мене сліпими очима геть затертих палітурок. Колись я в такій бібліотеці ще до 6 років прочитав свою першу книгу, її зміст я пам’ятаю до тепер. Бібліотекар, красива із дуже добрим обличчям жінка плаче: «Мені потрібен бодай би якийсь комп’ютер. Мені принесли цей мотлох (вона показує на руїни комп’ютерного дива початку 90-х років) і я не маю сили його викинути. Допоможіть. Я хочу давати дітям і дорослим знання без яких вони залишаться в минулому».

Мені втретє, за увесь час, надали місцевий клуб для зустрічі з виборцями. Ще йдучи від машини до нього мені показують на свіжо скошеній траві два, досить великого розміру, шприци із залишками якоїсь темно-коричневої речовини. Вони нещодавно викинуті. На високих потрісканих сходах на які вперті, колись величаві, а зараз геть полущені білі циліндри-колони. Мене зустрічає голубий ескорт із семи прихильників кандидата від влади із величезними синіми прапорами партії влади. На чолі – огрядна бабуся яка чимось дуже нагадує стару Триндичиху із кінофільму «Весілля в Малинівці». Вони якось не рішуче і зовсім не в такт обмахують прапорами залишки штукатурки на стінах дивом збереженого храму культури Вільшанців. Поки я намагаюся знайти способи відродити бібліотеку та вселити оптимізм у її господиню, матір чотирьох дітей що працює на пів мізерної ставки, голуба команда бойовим каре займає місця навпроти мене в досить непоганому залі. Навколо вишиванки, предмети старовинного побуту, копії картин українських художників із життя села. У зал влітає чоловік і українською мовою але досить чутливим східним акцентом одразу починає кричати: « А что ві зробілі тут?». І так далі. Довго. Біло-голуба команда голосно підтримує. У її предводителя, тої ж огрядної бабусі, голос виявився такий, що у мене під ногами дрібно тремтить підлога. Вона супер-боєць, славетний термінатор. Слова вилітають з такою швидкістю, що ти не встигаєш почути перше, як уже вилетіло останнє. Здається що вони стукають у стінку за мною, відбиваються від неї луною в закутках свідомості. Знову відчуваю, що емоції не є кращою зброєю політика. Нарешті, ми у двох із місцевим фермером Симоняном, стомившись, починаємо займатись кожен своєю справою. Він йде на вулицю чекати особистої зустрічі зі мною а я…, намагаюсь вивести із ладу погано зібрану контр-агітаційну машину кандидата від влади. Ще відносно молоді люди, з якоюсь відсутністю в очах, незвично дещо збуджені, іноді з не дуже чіткою дикцією, то кричать мені щось в обличчя, то різко кудись вибігають. Вертаються. Дві три хвилини спокою. Все починається по новому колу. Нарешті, з допомогою виборців ми знаходимо компроміс. Зустріч просто блискуча. Я розповідаю про свої стосунки з президентом, критикую свого опонента від влади. Роблю це тому, що важко бути нейтральним тривалий час до образливих провокацій. Попереджаю, що я хочу вести позитивну компанію. Але у відповідь на провокації буду давати персональні оцінки, спираючись на факти.

Повний чоловік від штабу партії влади все це байдуже документує портативною відеокамерою, яку не виключає майже до завершення зустрічі.

Нарешті наступає повне порозуміння із залом. У цей час біло-голуба команда на чолі зі своїм затихшим командиром швидко пірнають у затиснутий людьми вихід. На вулиці довго розмовляю із фермером Симоняном. Врешті – він не погана людина, отримав громадянство і присвятив себе енергійній праці на тисячах гектарах зорендованих у селян землі. Гордий, дуже емоційний, прямолінійний і рішучий він емоційно розмовляє зі мною. Я намагаюсь його зрозуміти. На завершення ми тиснемо, здається по дружньому один-одному руку. Взаєморозуміння і компроміс іноді може дозволити нам не відступати від принципів. Цьому заважає генетично успадкований, а ще більше набутий страх. Зараз, він чомусь, найбільший перед владою. Але він не є ні будівельним, ні зв’язуючим наше життя матеріалом. Він знищує благі і добрі наміри, руйнує надію і довіру, зупиняє будь-який прогрес. Страх, це генетична спадщина голодоморних українців і їх нащадків, з яких гідність і свободи вичавлювали леніни, сталіни і інші на пів і повні диктатори. Глобалізація здатна все це змінити. Але у Вільшанах немає сучасної бібліотеки, нормального комп’ютера, нормального Інтернету, нормальних доріг, нормальної пенсії і нормального життя.

Переді мною ледь освітлений бетонними висотками Харків. Знову буду проїжджати біля вічного білого привида велосипедиста який невтомно крутить педалі в невідомість.

Джерело

More in Влада, Події, Політика, Суспільство, Записки
Голова штабу кандидата від Партії регіонів Ігоря Лисова злякалась міліції?

...

Close