Останні новини

Бійки не буде

Остап Кучма, 

Центр дослідження суспільства

Інтенсивність політичних протестів та репресій в Україні не здатна перерости у силове протистояння.

Українські політики постійно намагаються перетворити вибори на політичну драму, хоча з достатньою долею впевненості можна говорити і про політичний цирк. Цьогорічні передвиборчі перегони у жодному разі не можна вважати винятком із правила. Країну тягли то вправо, то вліво, то вперед; то покращували; то зупиняли те покращення; знайшлися й ті, хто готовий надати правильного імпульсу та вектору розвитку енергійними штурханами. Така ситуація не могла не відбитися на загальній картині протестів. Хоча кількість протестів, пов’язаних із політичною боротьбою, у 2011-2012 рр. залишалася стабільною (25%), протягом останніх місяців цілком очікувано і водночас досить різко зросла кількість передвиборчих протестів (52 у серпні, 125 у вересні, і вже 264 у жовтні, тоді як до цього їхня кількість заледве дотягувала до 10). Зазвичай це були звичайні передвиборчі мітинги, хоча трапляються і оригінальні випадки – у Івано-Франківську небайдужа молодь спекла для Партії регіонів дулю з маком, у Вінниці розстрілювали депутатів із водяних пістолетів, а один із кандидатів у депутати пішки пройшов від Полтави до Києва і приніс до Адміністрації Президента продуктовий пакет для підкупу виборців.

Із наближенням 28 жовтня, кульмінаційної дати головної української вистави цього року, зростав також і рівень соціального напруження у суспільстві. Від самого початку року протестна хвиля набирала сили, а в липні вона, побивши кілька місячних рекордів протестної активності, досягнула свого піку – більше 400 протестних подій. Разом з тим наростала також кількість репресій.  У липні, так би мовити, «на гребені хвилі», намітилася цікава тенденція – почастішали випадки репресій проти громадських активістів, політиків та інших потенційних чи актуальних учасників протестних дій, які неможливо класифікувати як безпосередню відповідь на протестну акцію (наприклад, напади на агітаційні намети різних політичних сил чи затримання активістів, що роздають листівки). Для позначення цих подій ми ввели нову категорію – «інші репресії», і не прогадали. Якщо в липні такі випадки було поодинокими, то у серпні їхня кількість дорівнювала, а у вересні та жовтні перевершила кількість безпосередніх негативних реакцій влади на протести.

 Останні два передвиборчі місяці відзначилися також зміною характеру репресивних дій: різко почастішали спроби зриву акцій (54% випадків зафіксовано у вересні-жовтні) та зросла інтенсивність легких репресій (53% випадків за два місяці), в той час як кількість затримань активістів повільно збільшувалася із наближенням дати виборів (15% у вересні та 19% у жовтні), а випадки судових заборон та запобігання протестам міліцією були поодинокими. Загалом суди діяли активніше ніж зазвичай, тиск з боку правоохоронних органів не слабшав, проте легальний апарат примусу намагався бути максимально обережним і непомітним, аби зберегти для української влади залишки розмитого міжнародного іміджу. Репресії вийшли на вулицю, залишивши місце у бюрократичних будівлях за високою політикою, вдягненою у акуратно випрасуваний костюм, сліпучо білу сорочку та краватку у модну смужечку.

Водночас зріс непрямий тиск на безпосередніх та опосередкованих учасників передвиборчого процесу. Кількість репресій, що стосуються питань політичної боротьби, різко збільшувалася, починаючи із липня. Як уже повідомляв ЦДС у своєму прес-релізі, часто об’єктами таких дій стають не політичні партії чи кандидати у депутати по мажоритарним округам, а журналісти та громадські активісти – цікаво, що частка негативних реакцій на протести за участі партій в останні два місяці навіть зменшилася. Різке зростання частки «інших репресій» вказує не стільки на спробу державного апарату відреагувати на зростання соціального напруження, скільки на більш інтенсивне використання адміністративного ресурсу та брудних передвиборчих технологій.

Політичні гравці часто намагаються подати протистояння між собою, як боротьбу добра зі злом, втіленим у політичних опонентах. Поки Партія регіонів (єдина, що визнає свій владний статус) лякає своїх виборців поверненням «помаранчевої руїни», реальні чи уявні опоненти влади взяли її в облогу та погрожують її зупинити, побити та змінити все на користь себе. І навіть КПУ, яка ще вчора насолоджувалася статусом учасника правлячої коаліції у Верховній Раді, перед виборами заходилася різко критикувати олігархів – як то кажуть, якщо не ділом, то хоча б словом.

Якщо пропустити наш аналіз протестів крізь цей чорно-білий фільтр, то одразу спливає традиційне пояснення: в Україні планомірно і послідовно вибудовується авторитарний режим, якому потрібно всіляко протистояти (тобто голосувати за опозицію). Від такого надміру спрощеного тлумачення застерігає Михайло Лебедь, координатор руху «За мирний протест» – він вважає, що провладна Партія регіонів не є єдиною неподільною організацією, яка працює на впровадження «авторитарних» реформ: «Наразі не існує єдиного плану, за яким будуть згортатися фундаментальні права та свободи. Це порухи окремих груп, окремих чиновників Адміністрації Президента чи окремих депутатів».

Цей аргумент має під собою вагомі підстави. Свіжим прикладом є спроба прийняти скандальний Законопроект №2450 про мирні зібрання (проект якого, між іншим, був розроблений ще за часів уряду Тимошенко) – незважаючи на досить кволі протести, розгляд закону було відкладено. Тут же варто згадати більш масштабну за задумом (і водночас більш абсурдну) спробу посилення антитерористичних заходів, офіційно ініційовану Президентом і закріплену рішенням РНБО від 25 травня 2012 р. «Про заходи щодо посилення боротьби з тероризмом в Україні». Серед інших заходів, воно містило рекомендацію для Кабміну «підготувати і подати в установленому порядку на розгляд Президентові України Концепцію боротьби з тероризмом» та розробити проект закону про протидію екстремізму. Такий проект справді було розроблено, проте він виявився надто сирим і непродуманим. Чого варте уже саме визначення екстремізму, під яке підпадає, скажімо, поширений вигук «Банду геть!», або акція з роздачі презервативів під брендом Гаранта. Законопроект цілком заслужено зазнав нищівної критики та навіть не був включений до порядку денного (між іншим, це планували зробити 6 вересня, в один день із законом №2450). Урядова концепція боротьби із тероризмом, яка повинна була бути розроблена до 31 серпня, так і не була представлена – Кабмін обмежився розпорядженням №672-р «Про інформаційно-роз’яснювальні заходи у сфері боротьби з тероризмом». Іще один неоднозначний закон «Про Державну службу правопорядку», за яким повинна була бути створена Державна служба правопорядку, підпорядкована безпосередньо Президенту та наділена досить широкими повноваження, включно із «участю у забезпеченні захисту конституційного ладу від спроби його зміни або повалення, а також захисту державної влади від спроби її захоплення насильницьким шляхом, а також інших протиправних посягань», також був відправлений на доопрацювання 18 вересня. Пройшов, та й то поки-що у першому читанні, лише гомофобний закон №8711.

Ми можемо лише гадати, як вибори до Верховної Ради вплинуть на загальну картину протестів та репресій, проте певний висновок зробити можна вже сьогодні. Незважаючи на те, що підрахунок голосів за пропорційною системою пройшов спокійно, порушення у ході підрахунку голосів на деяких мажоритарних округах стають дедалі нахабнішими: всі, хто цікавиться перебігом процесу підрахунку голосів, уже чули про скандальні події, зокрема на Київщині (округ 94), на Черкащині (округ 197), на Вінниччині (округ 11). Про те, як ЦВК на своєму сайті буквально домалювала Віталію Травянці 5% голосів, знає вже вся країна – кадри із протестами проти несправедливого підрахунку бюлетенів та штурму Беркутом будівлі ОВК у Первомайську облетіли всі загальнонаціональні телеканали. Попри окремі випадки протестів (окрім Первомайська слід згадати також наметове містечко у Каневі), ЦДС не фіксує загальнонаціонального сплеску протестної активності. Так, сьогодні, 5 листопада, під стінами ЦВК протестувало трохи більше тисячі осіб. Людям справді немає потреби виходити на вулиці, адже вони вже висловили протест своїми голосами. Згідно з останніми результатами підрахунку голосів, КПУ і «Свобода» разом отримують близько 15% місць у новій Верховній Раді. Нагадаю, що ці партії є найбільш активно залученими до вуличних протестів, і за них віддають свої голоси ті виборці, які розчаровані у політичному status quo, але в той же час все ж покладають надії на парламентську політику. Тепер ці сили отримали (чи розширили) легальний майданчик для випуску протестного пару, що може ще більше знизити й без того невисокий градус «політичних» протестів, принаймні до часу наближення виборів президента у 2015 р. А поки влада не боїться нового «Майдану», то й вірогідність наростання хвилі негативних реакцій проти протестів на політичну тематику є невисокою.

М’який авторитарний режим, який протягом останніх двох років активно розбудовується на території нашої країни, виявився досить ефективним у плані нейтралізації передвиборчої напруги: ні порушення у ході парламентських перегонів, ні тиск на представників опозиції не спровокували такої хвилі протестів, яка б могла змусити владу до надмірного використання можливостей репресивного апарату. Лише одного разу у Первомайську влада «зірвалася», пішовши на відкрите протистояння, і програла – протоколи таки вдалося повернути на дільницю.

Зрештою, вибори вже майже закінчилися, а питання, що турбують громадян більше за мову чи розпіарені передвиборчі ігрища, залишилися. Слід очікувати, що «політичні» протистояння хоча б на деякий час нарешті залишаться у межах Ради. А от чи буде вивільнений простір вуличного протесту заповнюватися тими 42% потенційних виборців, які так і не змогли знайти достойних кандидатів для свого голосу, або тими, хто ще вчора голосував не стільки «за» когось, скільки «за» зміни, і як на це реагуватиме правляча еліта – питання зовсім не риторичне. Надії для оптимізму з’являються уже зараз – кілька тисяч маріупольців вийшли на мітинг «Стоп смог», аби висловити свій протест проти забруднення повітря підприємствами Ахметова. На відміну від питань політичного смаку, які вже понад 20 років ділять нашу країну навпіл, хіба знайдеться хтось, хто зможе щиро сказати, що вимоги людей дихати чистим повітрям є несправедливими? Вибори – це, звісно, важлива демократична процедура, але боротьба за краще майбутнє завжди починається з тих проблем, які здатні об’єднувати, а не роз’єднувати. Інакше варто би вже змиритися із тим, що іскри від зіткнень лобів «східняків» та «західняків» і далі підтримуватимуть затишне вогнище у розкішних камінах кількох українських сімей.

More in Влада, Громадські акції, Новини, Політика, Протест
УБОЗ та СБУ стежать за групою «патріотів» у соцмережах (ВІДЕО)

Адміністратори однієї з найбільших націоналістичних груп у соціальних мережах «Ми – патріоти України» поскаржилися ZIKу – їх викликають на неофіційні...

Close