Дзвінок на “102” закінчився абортом, або Наслідки громадянської активності

Виявляється, не завжди треба вірити в те, що повідомляють в миколаївській міліції. Власне, як далеко не всі представники правоохоронних органів притримуються законів у своїй діяльності, неухильно дотримуючись прав людини і виконуючи миколаївським генералом Валентином Парсенюком миліцейську програму “Людина – понад усе!”. У цьому у нас випадала можливість ще раз переконатись, хоч ми знаємо лише вершину айсбергу про всі катування в райвідділках, про незаконне застосування сили і тиску на підозрюваних, на свідків, а інколи і на ні в чому невинних людей.

Такі гучні справи, як смерть київського студента Ігоря Індило в Шевченківському райвідділку міліції, згвалтування чоловіка кийком в опорному пункті міліції в Донецьку, навпевно, нікого нічого не навчили – ні міліціонерів, ні їх керівників. Здається навіть, навпаки, тільки підсипали олії у вогонь завзяття людей в погонах.

Як розповідають активісти Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів, міліціонери стали навіть дякувати журналістам за те, що вони знайомлять суспільство з фактмами незаконного застосування сили в райвідділках, оскільки тепер, усі знають, що там відбувається. Співробітникам органів внутрішніх справ досить тільки покласти кийок на стіл перед людиною, як вона, охоплена острахом, вже готова підписати все що завгодно і зізнатись в усому, що скажуть.

Проте той випадок, про який піде мова нижче, напевне, виходить за будь-які межі. Вранці 2 вересня цього року 38-річний громадянин України, який працював сторожем в радіоцентрі в селищі Луч Миколаївської області, Борис Борисов приїхав до Миколаєва, аби як завжди, через банк надіслати частину своєї заробітної плати дружині в Івано-Франківську область, де вона живе з їхнім 5-річним сином. Так склалось, що жити їм доводиться в різних куточках України. Відправивши гроші, Борис пішов на автовокзал на маршрутку, щоб поїхати додому. За його словами, очікуючи автобус, він почув, як двоє чоловік східної національності доволі гучно обговорювали те, що “зараз тут все вибухне”. Почувши це, Борис згадав про нещодавнішні “дніпропетровські вибухи”, і вирішив проявити громадянську позицію, розповівши про почуте зі свого мобільного телефону оператору “102”. Тоді він ще не думав, що його стурбованість завершиться для нього втратою грошей, здоров’я і… дитини.

“Били частіше за все долонями одночасно з двох сторін по вухах”

Міліція, як розповідає Борис, приїхала через пару годин після його чотирьох дзвінків. Сам він вже не поїхав додому, оскільки вже “втрутився у справу” і сів в кав’ярні. По тому, як автовокзал оточили і дослідили на наявність вибухонебезпечних пристроїв, в міліції вже знайшли місцезнаходження заявника, зробивши чіткий висновок – до міліції телефонував “жартівник”.

Двоє співробітників одягнутих у штатське, заламавши його руки за спину, посадили в автомобіль і відвезли в Ленінський райвідділок міліції міста Миколаєва, де він пробув близько трьох годин.

– Завели в кабінет за руки. Була лайка, погрози. Лаялись на мене, що, мовляв, “ти нас в недільний день підірвав”. Я їм намагався пояснити, що я не жартівник, не психічно хворий, що просто стурбувався і хотів допомогти, адже телефонував я не з таксофону, а зі свого мобільного. Проте мене не слухали, тільки сильно лаялись. А потім стали навколо мене пів-місяцем і почали бити. Удари були в голову і тулуб. Били частіше за все долонями одночасно з двох сторін по вухах, – розповідав Борис про події в райвідділку.

Після цього один із співробітників міліції дістав старий кийок і презерватив, показав їх переляканому чоловікові, і став погрожувати тим, що зараз цим предметом його будуть ґвалтувати. Вимагали небагато – підписати зізнання, що Борисов навмисно зробив кілька неправдивих дзвінків про замінування автовокзалу. Його версія міліцію не влаштовувала.

– Після того я вже був готовий зробити все, що завгодно, – продовжив постраждалий, відмітивши, що його свідчення правоохоронники набрали самі на комп’ютері і дали йому на підпис.

Останні гроші стали речовим доказом.

На цьому знущання молодих хлопців в пагонах не завершились. Зателефонувати матері вони Борисову не дозволили, забравши телефон. Банківську картку і 753 грн, які лишились у нього із заробітної плати, співробітники Ленінського райвідділку також залишили у себе, заявивши, що це майно вони заарештувують. Самого Борисова, побитого і пригніченого, “кинули” в ізолятор тимчасового утримання на троє діб.

Може, я й перебільшив небезпеку, але я не знав усіх цих формальностей, як потрібно телефонувати в міліцію. Але й дівчина на лінії не стала мене розпитувати ні про що. Якби б запитала, як я про це (про можливість вибуху) дізнався, можливо, вони б не направляли стільки міліції, можливо, вона б зрозуміла, що немає такої небезпеки. У підсумку мене зробили повністю винним, – розповідає Борис вже в лікарні.

Його мати, Зоя Борисова, стала переживати вже в обід, коли зрозуміла, що сина довго немає – він ніколи не затримувався у місті на довго. Всі дзвінки на його телефон, який в цей момент був у міліціонерів, зрозуміло що скидувались. Зоя Сергіївна стала телефонувати своїй сестрі у місто, аби та телефонувала в усі лікарні та морги. Тітка Бориса відшукала його у райвідділку, повідомла про це матері, яка в свою чергу, виїхала в Миколаїв.

Слідчого від літньої жінки в райвідділку ховали, побачити свого сина Зоя Борисова змогла лише 5 вересня, коли його вже привезли у відділок ізолятора тимчасового утримання і відпустили під підписку про невиїзд.

– Слідчий мені сказав, що він (Борис), мовляв, зробив таке зізнання, і запитував, чи все гаразд з головою мого сина. Я відповіла, що гаразд, а він заявляє, що його потрібно відправити ще в лікарню на обстеження, чи він не божевільний, – розповіла Зоя Сергіївна.

Мама спочатку не повірила сину в те, що його побили в міліції і назавала розповіді фантастикою.

– Він казав, я, напевне, ляжу в лікарню. Я кажу, чого тобі лягати? А він відповідає: “Мене там відлупцювали, аби я зізнання написав”. Я кажу, та цього ж не може бути, це якась фантастика, у фільмах тільки показують, – поділилась Зоя Борисова.

Юридична безграматність як Бориса, так і його матері, відсутність грошей на адвоката зіграли не найкращу роль для них. Відразу по тому, що сталось, чоловік не подав заяву в прокуратуру і не знаяв побої. Приїхавши в село, хоч і відчуваючи нездужання і головні болі, він відправився на роботу.

Виконучий в той час обов’язки начальника охорони радіоцентру Олексій Щербань каже, що Борис, прийшовши на роботу, постійно скаржився на погане самопочуття та запаморочення голови. Але в лікарню він звернувся лише 15 вересня, оскільки, як пояснює, сам “мінер”, сподівався, що наслідки відвідування райвідділку пройдуть, а пропускати роботу не хотів – потрібні були гроші, адже в ці дні маму, Зою Сергіївну, скоротили з роботи.

– На роботі з ним жодних надзвичайних подій не ставалось. Скаржився на нездужання, що погано чує, що в середині щось болить. Коли запитали, що сталось, сказав, що затримали в міліції, здається побили, – розповів співробітник Бориса, додавши, що раніше він не був притягнутий до якихось відповідальностей, що Борис – не з тих людей, хто може жартувати із замінуванням, і що він не п’є, як всі – по святах, не зловживає.

 

Дружина з горя зробила аборт, слідчий погрожував в’язницею.

Коли мама Бориса дізналась про те, що його син в ізоляторі, вона відразу зателефонувала своїй невістці в Івано-Фраковську область – вона також переживала за чоловіка через те, що не могла з ним зв’язатись. Зоя Сергіївна повідомила їй про те, що на нього шиють справу і обіцяють від 2 до 5 років в’язниці. Дівчина була першому місяці вагітності, з Борисом вони хотіли другу дитину. Уявивши собі, що їй доведеться без чоловіка як без годувальника ростити двох дітей, вона зробила аборт, про який Борис дізнався, вийшовши з ізолятора.

Слідчий Ленінського райвідділку міліції Іван Білий, який взявся розкручувати відкриття карної справи, почав залякувати й так розгубленого охоронця радіоцентру тим, що “прокуратура хоче, аби ти отримав по-максимуму, готуйся до найгіршого”. Варто зауважити, що телефон, гроші, які слідчий після тортур над Борисом, забрав собі, він офіційно арештував за участі двох понятих тільки 19 жовтня. Банківську картку, SIM-картку Білий не арештував і повернув власнику, таким чином, просто утримавши їх у себе півтори місяці. В той же ж час, начальник Ленінського райвідділку міліції Олександр Гринчук у відповіді на інформаційний запит стверджував, що “провоохоронцями у затриманого не було арештовано і вилучено жодних особистих речей або іншого майна”.

Брехню, яку довелось правоохоронцям послуговуватись через розуміння незаконності своїх дій, можна зустріти не лише в цьому документі. В протолі затримання особи, яка підозрюється у скоєнні злочину від 2-ого вересня, говориться, що Борису слідчий роз’яснив положення Конвенції про захист прав і свобод людини 1950 (!) року, статті Конституції і КПК. Проте затриманий запевняє, що нічого окрім суцільної лайки і навіюванням ударами по голові того, що він вчинив злочин за статтею 259 КК Україні, в кабінеті на другому поверсі равідділку міліцонери йому не роз’яснили.

У цьому ж протоколі стверджується, що слідчий повідомив про затримання Бориса його матір, проте, для того, аби з’ясувати, де він, тітці затриманого довелось телефонувати в усі лікарні, морги та райвідділки міста Миколаїв.

Сьогодні карну справу готують до суду, на всіх протоколах, які дає Борису на підпис слідчий Білий, підозрюваний, вже поспілкувавшись з журналістами та юристами, пише, що категорично не погоджується з висунутими йому обвинуваченням, оскільки свідчення у нього були вибиті незаконно із застосуванням фізичної сили. Скарга в прокуратуру на дії міліції вже розглядається, проте Борис не вірить, що вона якось може йому допомогти. Звернення в партії за юридичною допомогою результату не дали – там всі стурбовані виборами. Борису ще в лікарні радили відомого миколаївського адвоката Володимира Тимошина, мовляв, допомогав Саші Поповій. Але й там його проігнорували.

– Без грошей вони не працюють, – засмутився житель селища Луч.

Дзвінок в міліцію, нехай необгрунтований, коштував Борису Борисову дуже дорого: з миколаївської лікарні швидкої медичної допомоги, де він пробув майже місяць на лікуванні, його виписали з діагнозом забиття головного мозку І степені, перелому частини черепу, гострого двухстороннього посттравматичного кохлеоневриту – на обидва вуха у 38-річного чоловіка від одночасних ударів долонями знизився слух. У виписці так і написано: “Побитий працівниками міліції Ленінського райвідділку міліції”. Але, напевно, головна втрата для нього в усій цій історії – це втрата дитини. Адже слідчий Іван Білий міг дати Борису законну можливість зателефонувати матері і, можливо, його дружина не стала б робити квапливих дій.

Попереду у Бориса суд, на який у нього лишилась остання надія. Чим завершиться для нього дзвінок, а для співробітників Ленінського райвідділку – побиттям затриманого, скаже лише Феміда. І поки слідчий чекає премію за “успішно розкритий” злочин, 38-річний сторож із селища Луч Жовтневого району Миколаївської області, кожного разу, коли їде в Миколаїв в райвідділ за викликом слідчого, проклинає країну, в якій він живе і той день, коли вирішив проявити громадянську активність.

Андрій Лохматов