«Можна сховатися від кулі чи снаряду. А від голоду не сховаєшся нікуди…»

Так сказав 75-річний житель Супрунівки Олександр Гадяка, котрий пережив жах 33-го, на мітингу-реквіємі з нагоди 70-річчя Голодомору біля пам’ятника невинно убієнним односельцям. Він був зовсім малою дитиною в ті лихі часи: «Я вижив тільки тому, що селяни підтримували один одного: той дасть картоплину, той дасть яйце…», – розповідав присутнім на урочистостях, в т.ч. й школярам, очевидець голоду. О.Гадяка роздав дітям печиво й цукерки, щоб вони пом’янули земляків, померлих від штучного голоду на найродючіших у світі чорноземах.

Супрунівський сільський голова Володимир Богатир у своїй промові сказав: «Багато трагедій пережив наш народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Непосильний план хлібозаготівель, оголошений Україні у жовтні 1932 року соратником Сталіна Молотовим був помстою українському селянству. Сталін вирішив голодом упокорити українців, котрі не сприймали принесену в Україну на багнетах радянську владу й за три роки (1929-1932) підняли понад 1500 повстань проти примусової колективізації.

Україну було переведно на блокадне становище. Продзагони проводили подвірні обшуки, забираючи не лише зерно й борошно, а й будь-які запаси їжі — суха­рі, картоплю, буряки, сало, соління, фруктову сушку то­що. Конфіска­ція подавалася як кара за «куркульський саботаж» хлі­бозаготівель. Де­які села, які не виконували плану хлібоздачі, заносилися на так звану «чорну дошку». Це означало, що село щільно оточувалося військами, селяни не могли з нього вийти і населення вимирало. А щоб перешкодити самочинним втечам величезної маси голодуючих за межі України, на її кордонах бу­ли розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випад­ки людоїдства і трупоїдства. А через «Торгсини» (магазини торгівлі з іноземцями) з населення було викачано 90 тонн коштовностей і золота. Сталін оповив голодуючих завісою мовчання, заборонив будь-яку до­помогу їм з боку міжнародної або радянської громадсь­кості. Від голоду в Україні померло від 4 до 7 мільйонів чоловік, а втрати українців у частині ненароджених становлять понад 6 мільйонів людей».

Супрунівський сільський голова Володимир Богатир

Володимир Богатир зауважив, що на мітингу біля недавно спорудженого пам’ятника жертвам найжахливішого злочину тоталітаризму повинно б бути не кілька десятків людей, а хоча б тисяча з тих семи тисяч, що проживають на території сільради. Бо хто не знає й не враховує уроків минулого, той ніколи не збудує гідного майбутнього. І якщо займатимемо хатоскрайницьку позицію, то незабаром матимемо новітній тоталітаризм.

Новообраний народний депутат по 145-му виборчому округу свободівець Юрій Бублик знає про Великий Голод з розповідей своєї бабусі. Спочатку вона, згадуючи про 1932-33 роки, казала про недорід, а коли Юрко підріс, розповіла всю страхітливу правду. Як «буксири» (так у народі називали продзагонівців) щупами шукали зерно й борошно у хатах та коморах, як виливали чавун з борщем чи розбивали глечик з молоком, як їли дітей,  як ще живих людей забирали на трупарські підводи («щоб завтра не їхати на цвинтар»). Сім’ю Юркового прадіда «розкуркулили», бо він мав коня й корову. Вже готували до відправки на Соловки, але надійшов якийсь циркуляр, що тих, хто не мав наймитів, не відправляти в трудові табори, а лише виганяти з хат. Більшовики їх вигнали, а потім змилостивилися й залишили півхати, а в іншій половині облаштували колгоспну комору – зсипали соняшник. То родина врятувалася тільки завдяки тому, що прадід соняшничиною продірявив глиняну стіну й ночами через її порожнину вони потроху цідили насіння й смажили. До ранку лушпиння прикопували, щоб, не дай бог,  не побачило колгоспне начальство чи комсомольські й партійні активісти.

Народний депутат свободівець Юрій Бублик

Учасники мітингу хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять загиблих у 1932-33 роках. Юрій Бублик разом з братом Олександром Бубликом, депутатом Полтавської районної ради від ВО «Свобода», поклали квіти до пам’ятника.

У Ковалівці, де сільським головою донедавна був Юрій Васильович, є невеликий пам’ятний знак жертвам геноциду на сільському кладовищі. Тож він запевнив, що докладе максимум зусиль, аби наступного року у центральній частині села був споруджений гарний пам’ятник невинно убієнним голодом односельцям.

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут