«Очима культури». Блоґ № 8. Боротьба за Шевченка.

Факт, що моє загальне обговорення рецепції Тараса Шевченка в українській культурі закінчується на 1980х роках в еміґрації, зумовлений насамперед часовими обмеженнями моїх телесюжетів. На щастя, мені просто не вистачило б часу, щоби адекватно обговорити головні позитивні зрушення в українському Шевченкознавстві незалежної України.

Оце «на щастя» поки що стосується (на жаль) майже винятково академічного літературознавста, бо в українському суспільстві в цілому ставлення до нашого національного поета залишається таки здебільшого штамповим, бездумно закостенілим та нетворчим. З одного боку, це неонародницьке безкритичне поклонництво перед «іконою» Шевченка-кобзаря і «національного пророка». Воно рідко підкріплене глибшим знанням і розумінням його поезії, а спирається на наборі стандартних цитат і на вельми загальникових інформаціях про життя Шевченка і його творчість.

З другого боку, це не менш доґматичне і самообмежене заперечення Шевченка і його культу. Це, в самій суті безкультурні, по-пропаґандистьки однобічні спроби десакралізації цієї «ікони» на зразок писань Олеся Бузини. Та й, звісно, існує ще третій (напевне, найбільший) конґломерат українського суспільства, який не має щодо Шевченка власної думки і ставиться до цього й інших питань власної ідентичності пасивно і байдуже.

Однак потрібно сподіватися, що ця ситуація поступово мінятиметься під впливом праці серйозних дослідників Шевченкової спадщини. Найвідомішим інтерпретатором і пропагатором Шевченка в сучасній Україні, таки напевне, залишається Іван Дзюба. Із його книги «У всякого своя доля» (1989) так і почалася нова (нарешті звільнена від лещат соцреалістичної доґми) стадія Шевченкознавства в Україні. З того часу, Дзюба надрукував цілу низку книжок на цю тему, включно з 700-сторінковим обширним «опусом» «Тарас Шевченко: Життя і творчість» (2008), в якому він підсумував більшість своїх роздумів про життя і спадщину нашого національного поета, з особливою точністю описавши історичне тло, на якому виникла та розгорнулася його творчість. (Рецензію Роксани Харчук можна знайти на «Літакценті»: «Тарас Шевченко: найновіша рецепція»).

Правда, деякі твори Дзюби про Шевченка (насамперед тексти кінця 1980-х і 1990-х рр.) балансують на межі між літературознавством і публіцистикою. Їх цікаво читати пересічному, зацікавленому у власній культурі читачеві, та далеко не всі свої погляди і твердження автор може по-справжньому переконливо підкріпити науковим апаратом. Іноді вони залишаються його особистими поглядами: цікавими, але не надто чітко обґрунтованими.

Першою із більш строго академічних публікації про Шевченка в Україні було, мабуть, дослідження Оксани Забужко «Шевченків міф України» (1997), та майже одночасно: «Проблеми індивідуальної міфології: міфотворчість Шевченка» Тетяни Мейзерської. Опісля з’явилося таки чимало (настільки багато, що й тепер мені не вистачило б часу на їх обговорення) вартих уваги досліджень, таких як, наприклад, «Доля — Los — Судьба: Шевченко та українські і польські романтики» (2003) Євгена Нахліка. Я особисто сподіваюся, що ця нагромаджена інтелектуальна енерґія поволі, але несхибно впливатиме спершу на інтелектуалів, інтелігенцію, вчителів, а згодом і на інші сфери суспільства у поступовому глибокому процесі колективного самопізнання і нового самовизначення…

Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 8. Боротьба за Шевченка.

Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися тут: на моїй сторінці на сайті КОНТАКТу.

Дякую за Вашу увагу! Щиро, Марко Роберт Стех

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

1 Comment on "«Очима культури». Блоґ № 8. Боротьба за Шевченка."

  1. Роман | 18-03-2013 07:15 at 07:15 |

    Если националисты с фашистами фотографировались на фоне Шевченко, значит для них он был свой. Даже такие “националисты” как Тягнибок и Яценюк за него, значить он и евреям не чужд, если воры и преступники ему цветы возлагают, значить он тоже их. Вывод Шевченко нужен всем уродам, а почему? Да потому, что он сам урод! Выкупили, одели, накормили, выбили пенсион у царя на учёбу, оно давай срать на голову. Та же ситуация с западенцами, прсоеденили быдло, назвали украинцами дали фамилии, начали учить кормить, а они гадят нам с первого дня. Быдло, должно оставаться быдлом, закон!

Comments are closed.