Останні новини

Трагедія суцільного Голодомору й спротив українців на Полтавщині в роки від 1921-го по 1933-ій до 1947-го

Ретроспективний погляд, міркування та емоції  українського націоналіста.

Відомий український правозахисник Валентин Мороз зазначав: «…Взагалі національне почуття і національні майбутні події – це щось таке, що найменше піддається прогнозуванню. Національне все в підсвідомості. Те, що ми маємо зверху, реалізується в соціяльній площині, в площині буденного життя, яке ми вже сприймаємо не як національне, як щось таке, що не є національним фактором. Тому завжди найбільші несподіванки є саме у вибуху національности… У національних питаннях, в питаннях майбутніх національних вибухів виграє той, хто є оптимістом, хто вірить у ту підсвідому національну стихію, в ту субстанцію, яка є українською і ніякою іншою в вашій душі. І вона завжди ті верхні структури, які накинуті окупантом поламає. Яким способом поламає, це трудно сказати наперед. Але що це буде зроблене, я в тому не маю жодного сумніву. Знаю, що це буде питання часу, а не принципу…».

Большевицька окупаційна влада протягом усього свого панування в Україні  намагалася знищити усе національне – від української інтелігенції до української церкви, але особливою «турботою» займанці оточили українського роботящого селянина – цвіт і сіль нашої нації.

Однак, наш народ не ніколи не був звабливо-простою мішенею для большевицьких вурдалаків та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій і свого майна, зрештою, – на захист своєї національної ідентичності.

Так, лише у червні 1920 року на Полтавщині відбулося – 76, у липні – 99, а у серпні – 92 селянські повстання, які супроводжувалися розгромом комнезамів, збройним спротивом, вбивствами большевицьких продагентів та активістів, а також озброєних членів так званих продзагонів, які сприймалися селянами як мародери й грабіжники, а не як представники влади, бо були складені здебільлшого із деклясованих елементів, а той й відвертих бандитів, якими керували виключно більшовики. Автор З.Яненко у своїй статті «Настрій селян петлюрівський» на других петлюрівських читаннях у Полтаві 15 серпня 1993 року вказував, що у 1920-21 р.р. на території Лохвицького району діяло 14 повстанських загонів, діяльність яких, на мою думку, базувалася на політичній платформі українських самостійників,  боротьбістів-комуністів та анархістів…»

Вже наприкінці 1920 року большевики розпочали впровадження в життя жорстоткого плану своїх московських зверхників щодо організації голоду.  У своєму наказі від 6 грудня один з большевицьких продкомісарів москвин  Кузнєцов зазначав, що «протягом поточого грудня місяця заготівля всіх видів продуктів повинна бути доведена до максимума… В продовольчій роботі повинні брати участь всі президії волкомнезамів та сількомнезамів… Комісія викликає всіх громадян, на яких припадає накладка, переглядає повістки… Комісії зобов’язані весь час слідкувати за ходом вивозу хліба, сіна та соломи із сіл…”.

Вживались репресивні заходи й до тих, хто відмовлявся служити більшовикам або самовільно залишили службу. Так, 22 лютого 1922 року голова Лохвицького повітвиконкому С.Нелепа видав вказівку своїм підлеглим у Чорнухам, аби «при допомозі і сприянні волміліції заарештувати по одному заложнику з кожного двору, де є дезертир, і всіх заарештованих направити в розпорядження начальника Лохвицького бупру т.Несмачного, де вони й утримуватимуться аж до явки дезертирів в повітвійськомат» («Український історичний журнал», ч.2, 1992, с.101).

Влітку 1921 року на Полтавщині, як по всій Україні,  розпочався перехід від продрозкладки до продовольчого податку, який селяни були змушені платити натурою, тобто хлібом. Оскільки селяни здебільшого, як і раніше, віддавати безплатно хліб не збиралися, то продовольчий податок стягувався за допомогою озброєної військової сили. На кінець жовтня 1921 року на Полтавщині було зформовано 11 продовольчих загонів (по одному в кожному повіті), в яких налічувалося 204 особи командного складу і 4496 рядових бійців (ДАПО, Ф.Р.-1503, оп.1, спр.36, арк.261). Для боротьби на продовольчому фронті, яка призвела до першого масового голоду на Україні,  залучалась також і місцева міліцію під керівництвом органів ЧеКа,  а також спеціально ствопрена так звана продовольча міліція. А виснажених голодом людей зустрічали створені у травні 1921 року так звані «заградітєльниє отряди», які перешкоджали руху біженців в пошуках хліба. У фактично мирний час час діяли суди революційних трибуналів.

Про зловживання у сфері хлібозаготівель Воломир Короленко, письменник, що походив із українського роду на Волині, – писав з голодної Полтави большевицькому наркому Анатолію Луначарському: «…Ви порушили те, що було органічним у відносинах міста і селі: природний зв’язок обміну, замінивши його штучними заходами «примусового відчудження». Большевиками створювались умови штучного розшарування й протистояння на селі, коли ці ж таки більшовики, опираючись на сільську бідноту, комнезамівців та люмпенів, протиставляли їх трудовому селянству та заможній частині населення. Результатом цієї продовольчої політики стало скорочення посівних площ на Полтавщині на початку 1921 року у порівнянні з дореволюційним періодом на 312 десятин, річний збір зерна зменшився на на 69 мільйонів пудів, на 38% зменшилось поголів’я коней, а на 29% – поголів’я всіх видів худоби в господарствах селян. Лютували тиф, холера, дизентерія та цинга.

В листопаді 1921 року на Полтавщині налічувалось понад 60 тисяч хворих на холеру та понад 10 тисяч хворих на тиф. В часі максимального піку голоду протягом 1921 року большевики відправили з Полтавщини понад 10 мільйонів пудів хліба, з них до Москви – 140 вагонів, посівним комітетам російських губерній – 270, на Донбас – 2655 вагонів.

Як відомо, за большевицько-московською термінологією 1929 рік називався «роком великого перелому». Насправді ж у країні було запроваджено примусову колективізацію сільського господарства, яка обернулася для селян Полтавщини масовим зубожіння, репресіями та жертвами. Зароджена ще наприкінці 19-го століття сільська кооперація в нашому краї мала давнє й міцне коріння.

За московського царату на Полтавщині було засновано 307 товариств сільсько-господарської кооперації. Пізніше, а у 1919 році на наших теренах було створено об’єднань спілку «Хуторянці», яка охоплювала станом на 1924 рік близько 20%, а через п’ять років, тобто у 1929-ому, – всі 50% від усієї кількості селянських господарств Полтавщини (ДАПО.-Ф.Р.-363.- Оп.1.-спр.631, – арк.,5). Справжня кооперація на полтавських теренах  поширювалась на бурякосіючу галузь, тютюнництво та молочарство й задовольняла потреби місцевих кооператорів у насінні, племінній худобі, с/г машинах, реманентові, долучалась до питань кредитування та збуту. На кінець 1920-их років в цій площині ще до кінця не були знищені принципи добровільності членства й справжні кооперативи та артілі на практиці показували мешканцям свої переваги над комунами, які були штучно створені большевиками, переважно з демобілізованих червоноармійців, люмпенізованих елментів та наймитів-селян на базі колишніх маєтків та економіях землевласників, що мали показувати усі переваги соціялізму, але виходили скоріше навпаки.

Основна ж маса селян Полтавщини на той час були одноосібниками й не поспішали вступати до колгоспів та товариств по спільному обробітку землі, хоча політика большевиків на селі була дискримінаційною, особливо, коли це стосувалось паритету цін на сільськогосподарську й промислову продукцію та встановлення низьких цін на хліб, що фактично забирався у селян за безцінь. Тому місцеві большевицькі провідники й комнезамівці активно долучилися до впровадження та стягнення у 1928-29 роках так званого єдиного сільськогосподарського податку, а також обтяжливого «самооподаткування» згідно з дискримінаційним приписом ВУЦВК від 2 січня 1928 року, яким були встановлено грошовий внесок (пай) у залежності від прибутковості господарства. В свою чергу біднота й частина середняцьких господарств, прибуток яких становив менше 200 рублів, або звільнялись від сплати паїв або ж це робилося коштом заможних селян, або як тоді вже казали – куркулів, шляхом їх додаткового оподаткування органами місцевої влади, які були вимущені продавати для сплати цих «податків» не лише хліб, а й худобу чи реманент. На села направлялись для допомоги низовими партійцям  функціонери з округи, «рабочіє брігади» та представники органів ДПУ. Масово розпродавалось або вилучалось майно, отже йшло до «ліквідації куркульства як класу». Спротив на селі подавлявся нещадно – селяни особлими нарадами при колегіях ОДПУ у позасудовому порядку висилались в Московію, як було зазначено у вироках «у Північний край». Большевицький лідер на Україні поляк Станіслав Косіор підписав 24 лютого 1930 року інструктивний лист низовим органам большевицької партії щодо колективізації «всієї України – до осені 1930 року».

Ось тут й продовжилось. Для цього було створено навіть спеціальний орган під назвою Укрколгоспцентр.

Ось теза із повідомлення інструкторів Укрколгоспцентру про хід колективізації, організації, обліку й оплату праці в колгоспах від травня 1930 року, в якій зокрема зазначається, «…колективізація в Лохвицькому р-ні на 28 березня 1930 р. була розвинута на 66%, а в сучасний момент є 22%… Посівна кампанія в колгоспах проходить спільно й поки що задовільно. В колгоспах, головним чином під час посівної кампанії не вистачає тяглової і робочої сили, й тому посіви по деяких колгоспах затягуються на 2-3 дні, а то й більше.(«Колективізація і голод на Україні. 1929-1933: Збірник документів і матеріалів», – К., 1992, с.213).

Поступово на всю Україну й на Полтавщину, зокрема, насувався страшенний за своїми наслідками голод. Так, в доповідній записці харківського обкому КП(б)У «Про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області» від червня 1932 року наголошувалося, що «…із загальної кількості районів області аналогічні випадки з більшою чи меншою ступінню голоду встановлені в таких районах (не перераховуючи конкретних фактів): Лохвицький – 15» випадків, тобто найбільша (!!) кількість із усіх перечислених в цій страшній за своїм змістом записці 10 районів тодішньої Харківської області (О.П. – переклад з російської мій, цит. по «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», – К.,1990, с.192).

Але комуністичні бузувіри й не думали хоч якимось чином послабляти тиск й вперто  продовжували «закручування гайок», як  вони казали. За невиконання більшовицького плану хлібозаготівель багато районі Полтавщини згідно з постановою РНК УСРР і ЦК КП(б)У «Про відновлення заводу промтоварів на село» від 15 грудня 1932 року опинилися за межами дії цієї постанови, отже фактично у більшовицькій блокаді  – селянам не завозились вкрай необхідні речі повсякденного вжитку  – сіль, мило, сірники.

Прислані большевицькою партією в райони Полтавщини  25-тисячники закликали припинити опортуністичне ставлення до заготівель масляничних культур, як також – «загострити питання суцільної колективізації та на цій базі ліквідувати глитайню, як клясу», а на третьому році т.зв. сталінської п’ятирічки оголошується «ударний місячник по виконанню заготівлі експортної сировини» (щетина, пух-перо, кінське волосся та ін.),

Відповідно до указу від 7 серпня 1932 року селянин, що не виконав план хлібозаготівель або ж навіть зрізав колосок на колгоспному полі автоматично ставав «клясовим ворогом» і міг бути розстріляним, а його майно мало бути конфіскованим з насильницьким виселенням із домівки. Обшуки та вилучення хліба «буксірнимі брігадамі», складеними із активістів стало нормою для полтавського села. Все це супроводжувалось агітаційними заяви про «боротьбу з ворожими діями куркулів та підкуркульників», до числа яких могли бути зараховані буквально будь хто із більше-менше заможних селян, які відмовивлись вступити в колгосп.  Від «злісних нездавців контрактації хліба» через газети змушували відмовлятись навіть неповнолітніх дітей та родичів.

В пошуках хліба селяни йшли до міст, а той через кордон, до своїх єдинокровних братів у Західній Україні. Але більшість вмирала у селах та хуторах Полтавщини. Всюди панував страх голоджної смерти, який породжував безнадію, однак полтавські селяни чинили опір більшовицьким репресіям та беззаконню.

Боролися як могли… Масова смертність у нашому краї поставила під загрозу можливість проведення большевиками весняно-польових робіт наступного року. Скільки вимерло людей, наразі встановити неможливо, бо всі документи про облік померлих під час Голодомору 1932-33 років були вилучені і, ймовірно, знищені з органів ЗАГС та сільських рад уповноваженими райкомів, райвиконкомів та співробітниками УНКВС, можна лише провести порівняльний аналіз на підставі двох переписів народонаселення 17 грудня 1926-го та 17 січня 1939 року.

Ось, наприклад, питома вага населення у Лохвицькому районі в 1939 році у порівнянні з 1926 роком (якщо брати кількість наслення у нашому районі у 1926 році за 100 відсотків) складала – міське населення – 114,7, сільське – 88,5, все по району – 92,8, отже скорочення наслення за період з 1926-го по 1939 рік складало у районі – 18,8 %, приросту населення навіть мінімального взагалі не спостерігалось (ДАПО. – Ф.П.-3938. – Оп.1. –Спр.108, арк.14-57). Деякі хутори на Полтавщині, де мешкали переважно одноосібники, а в селах – цілі кутки й вулиці та хліборобські родини – зникли з лиця землі. Мерців навіть не хоронили, а якщо й хоронили, то в братських могилах, не ставлячи жодного хреста чи якогось знаку.

В інформаційному зведенні працівника Харківського облземуправління «Про примусове вилучення у селян зерна для посівфонду 1933 р.», від 20 лютого 1933 року зазначалося, що «створення посівних фондів зараз, крім ранішще засипаних, іде перевано за рахунок перевіювання полови. Переобмолоту соломи, повернення неправильно розданих авансів, повернення розкраденого хліба та позики…. Там же, де управи по-більшовицькому мобілізують колгоспників на боротьбу за 100% засипку насінних фондів, колгоспники дійсно мобілізують насіння…» (Цит. по «Колективізація і голод..». К., 1992, с.611, 612).

Обурені грабіжницькою політикою партії та промосковського уряду у ході хлібозаготівельних кампаній селяни неодноразово звертались до вищого керівництва з проханнями, а подекуди з протестами та обуренням. Потік викривальних листів-протестів посилився у зв’язку з трагедією голоду 1932-1933 років. Згадуючи про зміст та обставини листа Сталіну від хліборобів полтавського села Луценок, один із співавторів цього листа п’ятнадцятирічний Макар, син Миколи Харлампієвича та Євдокії Харитонівни Хвилів, що пізніше замешкав у Полтаві, писав в «Українському історичному журналі» (ч.1,7 за 1991 рік), що в листі до «генерального секретаря більшовицької партії» у 1933 році луцеківські селяни, зокрема, писали:

“…Уже з тої осені почався у нас страшенний, смертельний голод. Спочатку він ніби хапав людей вибірково, тих, хто був найбільш пограбований і ослаблений. А вже із зими став забиратися ледве чи не в кожну хату, у кожну сімю. Скрізь, і чим далі – тим більше зявляються опухлі та дистофіки – дві крайні форми смертельного ступеня голоду. Й почалася протиприродна погибель людей. Гинуть вони в хатах дворах, на вулицях, шляхах. Кого голод не вбє, мороз розчавить. Скрізь тільки і видно: трупи…, трупи…, трупи… Їх навіть не встигають вивозити та ховати. А коли й вивозять штабелями на підводах, то не кладовище, а на скотомогильники. Тут як-небудь заривають у землю разом із загиблими тваринами… Страх, як змішалося все на землі, й усе це в житті, у мертвущім багні.

Трупним запахом пройняті земля, вода, повітря. Мабуть, він доноситься і до Москви, а може й далі – за границю. Стид та сором на весь великий світ. І це тоді, коли в нас ніхто з властей ні словом, ні півсловом не обмовиться про голод. Роблять вигляд, що нічого подібного нема. Навіть учням школи не дозволять запитувати й говорити про голод. Одним словом, голод – зовсім не голод, а якісь тимчасові труднощі, що є державною таєницею. Дивно вже надто звучить: «Голод під забороною». Звичайно, не сам голод, а правдива інформація про нього. Чи знаєш ти, Сталін, про це та як на це дивишся?(О.П. – тут і далі підкреслення в листі моє)

         До чого ж таке становище може призвести і вже призводить?

         Коли в тебе ще здорова голова й ти сам можеш тверезо розмислити, зважаючи все на вагах, то нетрудно зрозуміти, що це веде до величезних втрат і не тільки людей – це найбільш трагічно, а й усяких інших фондів та пресурсів. У нашому селі вже померло більше третини всіх мешканців.  На черзі – вимирання цілих сімей, кутків, вулиць…

         Не можемо ми не сказати і про те, що наші місцеві супостати й безбожники грубо насміхаються та глумляться над духовними святинями, ображають нашу гідність і священні почуття. Не питаючи згоди у людей, вони закрили церкву, познімали на ній дзвони, повикидали з неї ікони та втопили їх у відхожих місцях. І тепер ніде ні посвятити, ні причаститися, ні дитину перехрестити, ні панахиду померлому справити. Антихристи не рахуються ні з честю, ні з совістю людей..

         Видно, що твоя політика, Генеральний секретар, явно заводить наше суспільство в глухий кут….

         З колгоспно-комуністичним привітом голодні і знедолені селяни з полтавського села Луценок, яке недавно було червоним, а тепер стає все більше чорним селом”.

Авторами цього листа до «верховного правителя Радянської держави Йосифа Джугашвілі-Сталіна» з-поміж інших  були українці Порфирій Здір, Макар Мірошниченко, Михайло Провалюк, Андрій Палаженко, Кирило Митан, Хома Голомозий, Олександр Писаренко, Михайло Надєжденко й тоді ще зовісм юнак Макар Хвиль, багато з них загинуло в різний час в застінках ДПУ та на засланні, а  хтось пережив й самого Сталіна та весь радянський режим.

Голодовка. Голод. Голодомор. Геноцид….

Страшні слова.

А страшніший кількакратно їхній правдивий й кривавий зміст…

Діти й немічні, старі й малі, молодиці й парубки, дівчата й чоловіки вмирали десятками, сотнями, тисячами….

Страшний Голод не знав ні віку, ні статі, ні соціального походження. Його кістлява рука була неперебірливо-безжалісною…

Ось у листі «всеукраїнського старости» Григорія Петровського (який, до речі, трохи пізніше побував на Полтавщині разом з «всесоюзним» своїм колегою  Михайлом Калініним, відвідавши ряд населених пунктів полтавського регіону. Калінін побув у полтавських селах Луці, Білогорілці, Юсківцях, а тоді відбув на Роменщину, а Петровський побував у Сенчі, Брисях, Свиридівці, Бодакві та Пісках (тут, за деякими даними відбувся прикрий інцидент «старости»  з колишнім політкаторжанином Ду’ягою, який засудив нинішню політику держави на селі і навіть вдарив Петровського палицею).

Ходив тоді по Україні навіть такий  сумно-трагічний анекдот. Приїжджає до села голова ВУЦВК Петровський і питає п’яного голову сільради, чи зменшується кількість бідноти, мовляв, радянська влада їй нібито допомагає. Голова сільради, хитаючись від випитого самогону, відповідає: «Чи менше бідноти? – Та потроху вимирає». А на запитання Петровського, чи борються вони з самогоноварінням, п’яний голова рішучим рухом руки відповідає: «Весь зништожаємо!».

Але вимирали не портроху й не тільки та не скільки бідняки, але здебільшого так звані середняки та заможні селяни, які не вступали в колгоспи, този чи комнезами.

Вимирали цілими сім’ями, та де – селами й хуторами.

До сумнозвісних тепер, а тоді славнозвісних Молотова і Сталіна, справжніх організаторів геноциду нашого народу, 10 червня 1932 року було направлено листа під грифом «цілком таємно», в якому без жодних евфемізмів вживалось поняття голод, як відомо, заборонене в офіційних публікаціях. Петровський писав: «… У роботі з засівної кампанії в районах Прилуцькому, Лохвицькому, Варвинському, Чорнухинському, Пирятинському і Мало-Дівицькому я став, так би мовити, обличчям до села, та це, звичайно,  не означає, що до цього часу ми, українські комуністи, не знали, що в нас діється на селі (хоча нас тепер і звинувачують у відірваності від села). Ми знали, що у хлібозаготівлях у нас буде суворий тиск і горшки будуть биті. Як на мене, заходившись виконувати 510 млн. Пудів хлібозаготівлі на Україні, ЦК КП(б)У завинив у тому, що він заперечень не зробив…

Однак ми знали, що виконання хлібозаготівель на Україні було нелегке, але, що я тепер побачив на селі, говорить за те, що в цій справі дуже переборщили в нас, перестаралися. Я був у багатьох селах цих районів і всюди бачив, що добряча частина населення охоплена голодом. Небагато, але є пухлі з голоду, головним чином, бідняків і навіть середняки. Вживають такі сурогати, що далі нема куди, та й сурогатів цих часом нема. На великих зборах по селах мене, звісно, лають за всі заставки, тітки плачуть, а трапляється й дядьки. Іноді критика становища, що склалося, заходить дуже глибоко і широко – навіщо створили штучний голод, адже в нас був урожай; навіщо засівматеріал забирали – цього не було навіть за старого режиму; чому українцям треба у тяжких умовах їхати по хліб у нехлібні краї, а не привозять хліб сюди тощо.

Важко за таких умов давати пояснення… Зараз на грунті голоду по селах розвиваються масові крадіжки, здебільшого птиці – крадуть курей, качок, забирають решки картоплі, ріжуть вночі телят і корів та з’їдають їх…. Крали та їли не тільки домашню птицю та худобу, але й котів та собак, подекуди навіть були випадки людоїдства…». (Підкреслення в листі Петровського мої – О.П.)

Але кривавий пік жахливого голоду був  в 1933-ому, який «доповнили” новими невинними жертвами большевицькі експерименти з колективізацією та масові репресії.

Свідок тих подій, полтавський  краєзнавець Іван Яровий із села Степук у своїй статті  п.н. “Терор голодом” писав, що коли пишеш про страшні події голодомору 1932-1933 років на Полтавщині, “…то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, умираючого меншого рідного брата Гриші, печальний похорон дідуся Рафона… Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах «лип’яники», хто їв бруньки липи, «кашку» цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за печальну розповідь на сторінках газети…”. Краєзнавець писав, що згідно з повідомлення італійського консула в Харкові щодоби вмирало біля 25000 осіб, а весною 1933 року смертність стала масовою, органи ГПУ повсюди реєстрували випадки трупоїдства і людоїдства.

Станом на кінець 1932 року Полтавщина  була майже повністю колективізована, тобто колгосп чи артіль діяли майже в кожному населеному пункті.

У постанові секретаріату Харківського обкому КП(б)У «Про хід хлібозаготівель за першу п’ятиденку січня» від 7 січня 1933 року, між іншим, вказувалося, що «…ряд районів зовсім припинили заготовки по одноосібникам… Злочинну бездіяльність по хлібозаготівлі в секторі одноосібників показують…» (ДАПО, – Ф.П.-35.-Оп.1 – спр.13, – арк.17-19)

Літератор Микола Петренко (нар.06.11.1925), який натепер замешкав у Львові, визначний патріот полтавського краю, писав:

“…Затупали під хатою, кулаками в двері загрюкали. Мати вже знала, схопилась сторожко:

– Вони. Трусити!..

…Кропива появилась, то по всіх ровах ми її повизбирували, пекла нам руки чи не пекла, суп з неї варили, та щоб густіший. Відтоді й пісенька запам’яталась:

 

“Батько в СОЗі, мати в СОЗі,

Діти лазять по дорозі.

Іхало ГеПеУ,

Повкидало в кропиву”.

Це про нього писала львівський  літературний критик і редактор Марія Якубовська: “…Полтавонько… Ти виколихала для світу одержимий геній Миколи Петренка – сумління нашої літератури… Цей неймовірний чоловік став підкорювачем часу – іронічний, дотепний, вічно молодий, і талант його висвічує такими неповторними гранями. Бо це ж полтавська земля чарувала його своїми світанками, напоювала теплим молоком, в роки Голодомору ділилася останнім сухарем і відпоювала юшкою з лободи…»…

Внаслідок штучного Голодомору, шаленого терору та репресій в 1930-их роках було замордовано мільйони українців. Різні дослідники називають такі цифри 7 мільйонів (В.Кубійович), 7,5 мільйони (Т.Сосновий), 6 мільйонів (Д.Соловей). Російський емігрант Н.С.Тімошев вважав, що лише від голоду загинуло біля 3 млн. українців, польський дослідник Ст.Скшипек  підрахував, що від голоду 1932-1933 р.р. померло 2.5 млн. українців, знищено 1,2 млн. так званих куркулів. В.Г.Чемберлен, М.Приходько подають, що від голоду загинуло 15% людности України, К.Меннінг оцінює втрати від голоду в 10% сільської людности, Ю.Горліс-Горський стверджує, що було вислано з України лише на Північ 2,4 млн. осіб, а загальна  кількість ув’язнених в СРСР сягнула в 1933 році 11,5 млн. осіб (А.Уралов), із яких 39% були українськими політичними в’язнями (О.Калинник).

Загалом за підрахунками Міжнародної Комісії Контролю Концтаборів (La Commission Internationale Contre le Regime Concentrationnare) від 1930 по 1953 рік в СРСР у таборах загинуло як мінімум 60 мільйонів осіб. Якщо ж додати до цього 16 мільйонів жертв Голодоморів на Україні в 1921, 1932-33 та 1946-47 роках та 25 мільйонів (за офіційною статистикою) загиблих в роки Дпугої світової війни, отримаємо страшу цифру 103 мільйони жертв більшовицького режиму в 1917-1956 роках. Переважна більшість з цих людей були за націоналіьністю не-росіяни, а більшість із цих не-росіян були саме українського роду.

“…Україна вмирала. Це були жаливі часи. Совєтська влада заборонила допомагати голодним, опухлим від голоду селянам, які добиралися до міст. Люди божеволіли, кінчали життя самогубством, траплялися випадки людоїдства. Ніколи не було нічого подібного в історії України. Взагалі чи було щось подібне в історії людства?!!”, – писав дослідник Василь Плющ.   На Лохвиччині, тільки на одному кутку «Город» у селі Гиряві Їсківці загинуло від голоду 87 осіб, а по всьому селу таких жертв налічувалось близько чотирьох сотень.

Нарешті, тільки у 25 вересня 2003 року, виступаючи на засіданні Генеральної Ассамблеї ООН тодішній український президент Кучма оприлюднив страхітливі цифри жертв голоду на Україні – близько 10 мільйонів, тоді кожної хвилини в ті роки помирало 17 чоловік. Наступного дня його російський колега Владімір Путін чи не вперше за всю російсько-совєтську історію назвав штучний голодомор 1932-1933-го років «національною трагедією України». А, можливо, й слід йому, Путіну,  було вибачитись, як керівникові Росії, правонаступниці Совєтського Союзу, за той страшний геноцид проти українського народу, що був інспірований большевицько-совєтською системою. Голодомор 1932-1933 років був найбільш кривавим епізодом тривалого і чітко організованого геноциду українського народу, який тривав від Голодомору 1921-1922 років до Голодомору 1946-1947 років. Насправді цей геноцид тривав від 1917 по 1991 рік, він мав різні форми вияву, як етноцид, чистки, масові репресії й вивезення людей у совєтські концтабори ГУЛАГу та інші. За період московсько-большевицького поневолення Україна втратила понад п’ятдесят  мільйонів людей!

ООН у своїй заяві, яка вважається офіційним документом 58-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН до 70-ої річниці Голодомору, всупереч переконливим фактам про цілеспрямоване знищення української нації, висновкам Конгресу США 1988 року, Міжнародної комісії видатних юристів 1989 року на чолі з Джекобом Сундбергом, щоправда, йдучи за розробленим росіянами сценарієм, уникла слова «геноцид» і потрактувала скоєний Москвою злочин – виморення голоди четвертої частини українського населення, як «національну трагедію українського народу».

Лише у грудні 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932-33 років актом геноциду про українського народу.

Палата представників Конгресу США ще три роки тому, 20 жовтня 2003 року, на пропозицію конгресмена проф. Марка ван Хагена одногосно ухвалила резолюцію №356 «Висловлення позиції Палати представників щодо Голодомору в Україні 1932-1933 р.р.», розцінивши жахливий геноцид проти українського народу у 1930-их роках, як «навмисний акт терору та масового вбивства». Неоціненний внесок у визнання Америкою Великого Голоду в Україні геноцидом зробили й наші земляки – українські громади США. Слідом за українським та американським парламентами Голодомор визнали актом геноциду Австралія, Канада та Аргентина, всього це натепер зробили ще кілька десятків  парламентів світу.

Але Голодомор в Україні не закінчився у 1930-их роках.

Невдозві після закінчення Другої світової війни на наших теренах розігралася трагедія голоду 1946-47 років, яка сталася внаслідок людських втрат в часі війни, зруйнування сільськогосподарського виродництва на злочинної політики большевицького уряду. Наприклад, кількість тракторів на Полтавщині, за даними дослідника О.П.Єрмака, – зменшилась у порівнянні з 1941 року з 6497 до 2198-ми, а вантажних автомашин – з 4068 до 31-єї, поголів’я коней зменшилось у 4 рази, великої рогатої худоби – у 8 разів, свимней – у 20, а овець та кіз – у 50 разів. Сільське населення скоротилось на 20% й становило по області станом на 1946 рік – лише 1760,7 тисяч мешканців. Із 537142-ох колгоспників працездатного віку лише 28,4 відсотки становили чоловіки (О.П.Єрмак, «Голод 1946-1947 років на Полтавщині (до п’ятидесятиріччя трагедії)”, Полтава, 1996, с.3). Однак, большевицьке керівництво Полтавської області забезпечило внаслідок нещадної експлуатації селян на відновлених 77% посіних площ у порівнянні з 1940 роком здачу державі 36826 тисяч пудів зерна, що становила 82% рівня того ж таки 1940 року. В той час, коли частина селян не мала навіть власних домівок, а 45593 сім’ї полтавчан взагалі не мало хат, – адміністративно-управлінський апарат райкомів та колгоспів карав і передавав справи до суду за крадіжку зі вже зібраного поля якогось оберемка соломи, жмені зерна чи відра картоплі. Самі ж апаратники «виписували» у колгоспах за безцінь тонами зерно, коли в середньому колгоспники у 1945 році отримували лише по 400 грам на один трудодень, а в 1946 році кожень працюючий колгоспник отримав лише по два пуди (32 кг) зерна (Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г., «Голод 1946-1947 рр. на Україні», К., вид-во «Освіта», 1992, с.188).

Безпосередніми організаторами хлібозаготівель, сівби, а отже й голоду на Полтавщині 1946-47 років можна назвати першого секретаря обкому В.С.Маркова, секретаря по пропаганді В.С.Волгіна, голову облвиконкому М.М.Мартиненка, начальника управління МВС М.Я.Приходченка, начальника управління сільського господарства Ф.Т.Доленка та уповноваженого ЦК ВКП(б) в області першого заступника голови Ради Міністрів УРСР Л.Р.Корнійця.

В Полтавській області було навіть створено спеціяльну групу із 7 прокурорів, які виїжджали на місця карати за невиконання планів хлібозаготівель. Було введено карткову систему, згідно якої  робітники отримували (залежно від категорії) від 700 до 400 грамів хліба на добу, а діти й утриманці мали половинну норму. На початку 1947 року у селах Полтавщини з’явилися тисячі опухлих від недоїдання людей, чимало вмирало від дистрофії. Тоді ж було розгорнуто мережу харчових пунтктів на 25 тисяч осіб, де люди могли отримати суп чи затірку та 100 грамів хліба, аби не вмерти з голоду.  Понад 10 днів у жовтні 1946 року не видавався хліб навіть вчителям (ДАПО.-Ф.П.15.Оп.1.-Спр.700, арк.20). Водночас майже у кожному полтавському селі були створені озброєні групи самооброни для захисту від голодаючих.

В свою чергу через голод смертність на Полтавщині зросла на 199 відсотків, а один з набільших коефіцієнтів смертності 21,1 був у тодішньому Сенчанському районі. Колгоспники протестували не тільки проти репресивних методі хлібозаготівель, але й проти провідників такої політики – висуванців райкомів на посади голів колгоспів. Так, у 1946 році в колгоспі імені Ворошилова Полтавської області із загальної кількості колгоспників 411 особа на звітно-виборних зборах були присутні лише 186, а взяло участь у голосуванні за висуванця райкому лише 17 колгоспників, із яких лише 5 проголосувало «за».

Але боротьба з большевизмом та його антиукраїнською політикою на наших теренах не вщухала. Як, видно із довідки начальника 4-го управління МВС УРСР полковника Сараєва про стан боротьби з учасниками оунівського підпілля у східних областях України від 8 жовтня 1953 року «загальний стан чекістської роботи по боротьбі з учасниками оунівського підпілля в розрізі областей» характеризувався «наступними даними: …Полтавська… взято на облік 338 (О.П. – четверта за чисельністю серед 18-ти – після Київської (991), Дніпропетровської (584) та Сталінської (370) – по лінії ОУН, в т. ч. в 1953 р. – 11,… арештовано по лінії ОУН в 1953 р. – 5..” (ДГА СБУ: Ф.13.-Спр.372.-74.арк.131, 135).

Упродовж першого десятирічя боротьби проти відновлення більшовицької влади від часу закінчення Другої світової війни на території України (1944-54), за підрахунками дослідника Івана Біласа,   «компетентні органи» зареєстрували 14424 нападів, сутичок, акцій. З боку большевиків загинуло близько 55 тисяч осіб, з них 30 тисяч вояків спецпідрозділів НКВС та ЧА та 25 тисяч так званих «мирних жителів», серед останніх – 30 секретарів райкомів, 32 голови й заступники голоів райвикокомів, 37 комсомольських секретарів, 267 голів колгоспів, 1454 голів сільрад, сотні депутатів, тисячі агітаторів, сексотів та донощиків. Очевидно, до цього числа входять й тисячі жертв, замордованих енкаведистами, що маскувалися під відділи Української Повстанської Армії чи боївки Служби Безпеки ОУН. За даними більшовиків,  від 1944 по 1946 рік загинуло 56 тисяч «бандерівців», 108 тисяч – потрапило в полон, 48 тисяч були амністовані. Крім того,  1944-51 роках із Західної України було примусово вивезено до Сибіру 203 тисячі мирного населення, з яких значна кількість померла по дорозі в неволю.

Народна Пам’ять українців про страшні й суцільні Голодомори на Полтавщині жила в усі часи.

Ось поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України, – селі Біївцях на Лубенщині у підсовєтські часи змалював  надзвичайно близькі й зрозумілі мені, його землякові, образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Дійсно, це не лише літературні імена, але й живі люди з його, а пізніше й мого оточення 1960-70-их років.

Мандруючи в якості кореспондета по Полтавщині Василь записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, коли голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких взяв щось на полі з незібраного врожаю: «Я вам зроблю новий 33-ій рік!». Якраз тоді  й з’явилися пекучі та гіркі Симоненкові рядки про колгосне життя:

«Рвися з горлянки свавільним криком,

         Мій неслухняний вірш!

         Чому він злодій? З якої речі?

         Чому він красти півшов своє?

         Дали б той клунок мені на плечі –

         Сором у серце мені плює…».

Серед інших мистців, що ставли на зист свого народу, не можу проминути назвати справді визначного поета Михайла Ситника, уродженця київського Василькова, який пережив Великий Голод 1933-го року, помер у далекому Чикаго, який пишучи про себе: «…я не Єсенін, не Сосюра, Не Лермонтов я і не Фет, я просто по своїй натурі малий, без імені поет», з початком війни ще у 1940-41 роках, ніби заочно полемізуючи з Сергеєм Єсеніним про азійське походження Московщини, їдучи із Ташкента до Києв через сталінську «Фєдєрацію», – написав такі гнівні й великі та пророчі слова  супроти імперської й большевицької Москви, головної організаторки українських Голодоморів,  які, як мені видається, страшенно є актуальними  й натепер:

“Я задихаюсь, я хворію,

Собі я місця не знайду, –

Коли ж прокляту цю Росію

Я зрештою вже перейду?

 

Тупі обличчя все навколо,

І світ увесь поник у млі.

Рабів обідраних і голих

Женуть з Вкраїни москалі.

 

На Колиму, в Сибір, в безодню

Женуть вони братів моїх…

А навкруги, мов сніг холодний, –

Московок витончений сміх..”

Бо,

“Чорноголова Азіє бездарна –

Москва тупа, задрипанка гнила!

Пхнучись куди не треба незугарно,

До чого ти Вкраїну довела?…”.

…Ми – українці. Й ми маємо гордитися, що ми велика й надпотужна нація. А нація, на думку Валентина Мороза, «творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тої ж самої сили…. Нація витворюється там, де є силове духове поле….»..

Моє силове духове поле – моя улюблена й заквітчана, мила вужча батьківщина – Полтавщина, яка, переживши три страшні Голодомори 1921, 1932-33 та 1947 років, – все ж дала мені життя та наснагу бути українцем, представником великої нації, моя земля вдихнула разом з моєю матір’ю Ганною, народженою якраз у голодному 1933-ому році, – в мою плоть і кров  безсмертну, не знищену безкінечними Голодоморами, українську національну душу!

Я надзвичайно пишаюсь, що я – українець….

Мої діти – також  українці.

Я та мої діти завжди пам’ятатимемо про страшні трагедії усіх большевицьких Голодоморів, внаслідок яких були безвинно замордовані московськими зайдами мільйони  українців, наших братів і сестер…

А сьогодні я….

Я сумую… Схиляю голову… І плачу…

Олександр Панченко, адвокат,  доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен), – м.Лохвиця, Полтавська обоасть.

More in Новини, Суспільство, Дати, Наша історія, Статті
Кияни по зернині відновлюватимуть пам’ять про Голодомор

21 листопада. 12:00. біля пам’ятника Ярославу Мудрому (метро «Золоті ворота»). Кияни розпочнуть акцію зі збереження історичної пам’яті про Голодомору та...

Close