Останні новини

Тарас Вoзняк: Завершується річний цикл

Ось і розпочалися Свята – діти отримали своїх миколайчиків. Завершується річний цикл. А мало що змінюється – як у нашій спільній долі, так і у нашому ставленні одних до одних. Про політичні перспективи говорити не буду – не святочне. Але про ставлення одних до одного саме час подумати – на те й ці Свята. Не лишень на те, щоб влаштовувати бучні гуляння. А тут рівень ненависті вже сягає апогею – всі ненавидять всіх – так буває у людей нещасливих – а саме таким є наше суспільство – тай більшість з нас. Гляньте хоча б на обличчя юрми – на жаль здебільшого це обличчя глибокого внутрішнього невдоволення. Будь-яке висловлення незалежної думки зустрічає не контраргумент, а шквал ненависті. Будь-яка незручність у маршрутці – і її розносить він експлозії люті. Про професійних лайнометателів у коментарях всіх без винятку сайтів – і говорити нічого. цунамі ненависті накрила наше суспільство з головою. Ба більше – ми до неї звикаємо, вона починає нам подобатися – чим лютіше – тим краще… вкусив опонента – і ти правий… обізвав – вдвічі правий… Чого варті наші “зірки” на парламентському небокраї…

Тому вважаю, що тим більш цінними є тихі святочні зібрання та зібрання урочисті, які покликані принести у душі хоч трохи спокою. І не останнім з них вважаю і вже дванадцяту “Межу року”, що напередодні Свят відбулася у Львові. Вона збирає людей вільних і доброї слави, людей не обмежених і зичливих. Можливо це коло не таке широке і не зібрало електорального врожаю. А, може, не час цей врожай збирати – може час на щось інше.Я особисто не хотів би збирати врожаю ненависті – а саме його цьогоріч пожали ледь не всі без винятку партії – бо вибирали не на добро, а на зло, вибирали не задля майбутнього, а всупереч опонентам.

Тому ділюся своїми міркуваннями – сподіваюся, що вони напередодні свят принесуть хоч трохи злагоди у наші доми та душі:

Про саму “Межу року” можете знайти тут і тут, а ось і мої скромні святочні міркуваня:

Щороку ми збираємося під кінець року, щоб оглянутися на рік, що минув, і спробувати заглянути за лаштунки часу – у рік, що наступає. По різному нам видавалося і те, що минуло, і те, що надходить. Очевидно, що було у нас багато наївності, багато сподівань. Були й розчарування.

Однак, здається, цього року ми перейшли певний рубіж, який привів нас до регіонів, які за Музілем справді не мають властивостей. Ні, не регіонів Великої Єресі, хоч ми й обходили роковини Великого Бруно. А саме безбарвних просторів у яких все втратило свій сенс. Слово в’яне як вата і падає до ніг. Тому немає сенсу говорити. Щось промовляти у ці марнотні простори.

Ну як здолати вічне “Пінокіо прийде – порядок наведе”? Казка стара як світ. І байдуже, хто є тим Пінокіо. Головне, щоб ми нічого не робили – не думали, не брали відповідальність ні за самих себе, ні за своїх дітей. Бо ж “Пінокіо прийде – порядок наведе”… Тому все має дійти свого логічного кінця. Те, що має згнити, має згнити, те, що має згоріти, має згоріти. Одвічна істина української філософії…

Але у такі часи – часи безчасся – є й свої маленькі радості. Як у часи великого та вічного Леоніда Ілліча можна нарешті читати товсті книги. І навіть писати книги не менш товсті. Можна думати. Дивитися на сніг, що спадає за вікном. На самоті, звичайно. Як бачимо – групове осмислення та мислення неможливе. Бо все затоптує: “Пінокіо прийде – і замість нас порядок наведе”… То навіщо думати, напружуватися чи робити хоч найменші крочки один до одного.

Кілька останніх зим у мене знову появився смак до перечитування, о диво, великих поем. Не завжди людина готова читати. Тим більше поезію. А поеми й поготів. Для того потрібна певна погода духу. Однак, як на мене, перечитувати потрібно. Коли ти можеш це робити. Насправді це віднайдення себе у цих марнотних часах. Коли читає “Одісею”, “PanaTadeusza”, “Онегина” чи “Зимову казку” людина молода – то це щось інше, ніж тоді, коли читає людина з певним досвідом. Досвідом радісним і печальним.

Я ще не підійшов до поезії справді зрілої. Гадаю, що мені ще буде необхідно з десяток-другий літ, щоб підійти до “Фауста” – поезії написаної не хлопчаком, а мужем. Бо ж і Міцкевич, і Пушкін, і Гайне насправді хлопчаки. Ризикну – як і Шевченко – Шевченко, який писав великі поеми, Шевченко до заслання. Такою ж хлопчачою є і їхня поезія. І це не образа – це констатація їхньої молодечості.

Гадаю, що сьогодні я десь підходжу до розуміння Бродського. Лишень підходжу… Лиш тільки розбираю “Части речи”. Отож дорослішаю.

Тому цими марнотними часами добрим товаришем вдумливої людини може стати вогонь у печі, зручний фотель і теплий плед. Книга. Ну і келих добре витриманого коньяку J.

Сьогодні ми зібралися тут всупереч, а не завдяки. Бо ж марнотність і нікчемність вже, здається, затопила всі заводі, всі найвіддаленіші закамарки, де ще можна було заховатися адептам незалежних концепцій та вчень.

Але цей час, час, який ми шизоїдно переживаємо між першим Миколаєм і Миколаєм другим, першим Різдвом і Різдвом другим, першим Новим роком і Старим Новим роком є особливим. Мало сказати – чарівним. Він заворожує. Навіть людей, які давно зчерствіли, давно перестали вірити у Миколая, який уночі носить нам дарунки. Бо ж все-таки легка печаль опановує тим, хто не отримує маленького – є таке польське слово, яке мені не вдалося перекласти – upominku- бо воно означає не лише скромний подарунок, але й знак того, що про тебе хтось пам’ятає. Можливо найближчим перекладом є – подарунок на пам’ять.

В основі цього слова є саме пам’ять. Можливо дійсно – те, що ми пам’ятаємо одні про одних і є тим найбільшим, що ми можемо один одному подарувати. Бо ж вся та різдвяна тандита минуща – всі ці фарфорові ангелики та миколайчики, набори теплих шкарпеток та ґаджетів – це лише знаки, які вказують на щось більш істотне.

Будучи дітьми ми ці upominkyпросто з’їдаємо – бо ж вони з шоколаду чи крухого тіста. Подорослішавши ми їх зуживаємо в інший спосіб. І врешті-решт спільними зусиллями перетворюємо дитяче таїнство у маркетингову технологію та споживацький шал.

Однак пригляньмося до самої суті цього свята. Даруючи upominki, згадуючи, пам’ятаючи про іншого ми не лише згадуємо, що він десь є. Пам’ятати означає ще й піклуватися. Тривожитися за іншого. Щось для нього робити. Нехай навіть у такій символічній формі. Нехай навіть раз у рік. Це душевний відрух.

Бо ж, напевно, ви погодитеся з тим, що найнещаснішими чудесної ночі під Миколая є ті, про яких забули – але це не тільки такі собі лихі Ебенезери Скруджі, але й люди, що насправді загубилися у нетрях буття, люди про яких не знали, про яких забули, про яких ніхто у цьому світі не пам’ятає.

Знову вдумаймось у слово за-були, за-буття. Де є людина, про яку забули, людина, яка перебуває поза, за-буттям – чи існує вона? Принаймні для інших, для тих, хто про нього не пам’ятає… Може саме тут знайдемо витоки тієї скрухи людини, яка у цьому за-бутті перебуває. Перебуває заслужено чи незаслужено. А може й випадково… У житті буває по-різному.

Але що є піклування про іншого, як не дарування йому найдорожчого, що ми маємо – часу. Часу свого життя. Часу, який нам уділений, у-ділений, від-краєний – однак якого на жаль все менше і менше.

Таким чином, даруючи upominekна пам’ять, ми не лише піклуємося про іншого, але й даруємо йому свій час, а, отже, впускаємо у своє життя.

Однак таке “впускання у своє життя” не може бути одностороннім. Upominkiми даруємо один одному. А тому й впускаємо у життя один одного. Ділимося часом – найдорожчим, що у нас є, один з одним. Пам’ятаємо один про одного. Згадуємо один про одного, витягуємо з “за-буття” один одного. Зрештою – допомагаємо один одному перейти ще одну межу, переживати як часи щедрі, так і часи марнотні.

І ще не відомо – хто отримує більше – чи той, хто отримує подарунок, той з ким діляться часом. Чи, може, той, хто дарує, – хто офірує свій час.

Такого сильвестрового вечора саме час про це подумати.

Зі святами вас, дорогі друзі!

УП

More in Події, Суспільство, Дати, Записки, Культура
Книжці «Україна Incognita» –– 10 років!

З цієї нагоди 24 грудня у київській книгарні «Є» –– зустріч з читачами

Close