Україна та ЄС: куди далі?

2 грудня, 2012 New Europe

 Міхал Наторскі та Тобіас Шумахер

28 жовтня 2012 року українці обрали новий парламент,  взявши участь у виборах, які широко сприймаються, як додаткова ознака згортання демократії в одній з найбільш важливих країнах-сусідах ЄС. І хоча виборчий процес і насправді був відмічений численними порушеннями, домінуюче тлумачення цих виборів у Брюсселі та інших європейських столицях, тим не менше, є дуже оманливим. Зосередження уваги на ув’язненні колишньої Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, та заглиблення у спекуляції щодо можливого наступного кроку Януковича в бік зміцнення авторитаризму, призвели до того, що увагу багатьох доволі нав’язливо прикуто до боротьби за владу всередині українських еліт та до особистостей певних ключових гравців. Таке бачення є проблематичним, тому що воно не відображає більш широкі суспільні тенденції.

Незважаючи на численні недоліки, якими супроводжувався виборчий процес, новообраний парламент, насправді, репрезентує велику кількість поглядів. Як і очікувалося перед виборами, незважаючи на втрату двох мільйонів голосів, Партія регіонів (ПР) змогла зберегти більшість в українському парламенті – Верховній раді – завдяки підтримці багатьох так званих «самовисуванців». Вибори також підтвердили наявність розриву між ПР та опозиційною коаліцією, яка складається з партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко та «Фронту змін», очолюваного Арсенієм Яценюком. До того ж, до парламенту потрапила сильна, хоча і різнорідна, група депутатів, що висловлює розчарування основними політичними силами країни. Отримавши майже 14% голосів по всій країні, партія УДАР, очолювана чемпіоном світу з боксу Віталієм Кличко, позиціонує себе, як поміркована сила, що виступає за модернізацію. З іншого боку, вражаючі результати, отримані Комуністичною партією та неофашистською партією Свобода, відображають той факт, що через радикальні політичні альтернативи спрямовується досить високий рівень соціального протесту проти сучасного стану справ в Україні.

В результат, український парламент, який збереться на першу сесію 17 грудня, є надзвичайно репрезентативним, на відміну від парламентів сусідніх Росії та Білорусі, які страждають, відповідно на «керовану демократію» та авторитарне управління. Безсумнівно, те, як було проведено українські парламентські вибори, служить додатковим аргументом для тих, хто боїться, що Україна скоро стане членом цього клубу режимів. Тим не менше, будь-яке тлумачення того, куди рухається ця країна має бути ширшим ніж просте тлумачення порушень та потенційної фальсифікації результатів виборів: у той час, як вибори в Україні підтвердили, що політична система цієї країни є ані авторитарною, ані повністю демократичною, вони однозначно підкреслили її величезну складність її соціальної структури.

Широкий спектр переконань виборців, суспільна розмаїтість, природа України, яку складає аграрний захід та сильно індустріалізований схід,  відсутність інтегруючих, панівних політичних проектів, що здійснили би демократичне ре-позиціонування в бік західної моделі ліберальної демократії, визначають політичну палітру цієї країни.  Ця суміш факторів знаходить відображення у внутрішній політиці: існує велика кількість розбіжних поглядів щодо того, яку треба обрати політичну систему, якої економічної моделі слід дотримуватися, та який напрямок обрати у зовнішній політиці. На сьогодні, хоча пройшло вже вісім років після Помаранчевої революції, досі не існує чіткого суспільного консенсусу щодо цінності ліберальної представницької демократії, ринкової економіки та Євроатлантичного напрямку у зовнішній політиці.

Будь-яка спроба політичного гравця в Україні відійти від поточної політики невизначеності обов’язково викличе спротив суспільства. Ця складна суспільна будова є одночасно і слабкою, і сильною стороною цієї країни. З одного боку, сильний відкат до авторитарного управління наштовхнеться на значний суспільний спротив, а з іншого, достатньо велика відносна більшість українців не дає їй вийти з пастки перехідного періоду.

Ті, хто приймають рішення в Брюселі та інших європейських столицях, розглядають Україну із змішаним почуттям роздратування, зневіри та остороги. Після розчарування Помаранчевою революцією,  триваючого ув’язнення Тимошенко, та нерішучого процесу політичних та економічних реформ,  ознаки «втоми від України» можна побачити в майже всіх європейських інституціях. Але ця втома є переважно самозаподіяна, тому що ЄС мав заздалегідь приречені очікування від цієї країни.  Незважаючи на це, Брюссель продовжує очікувати, що національна політична еліта виведе цю країну з сірої зони, яка лежить десь між пострадянською моделлю авторитарного правління та ліберальної демократії.

З цим можна не погоджуватися, але, нажаль, українські виборці не проголосували за «більше Європи» та більше демократії. Але вибір на цих виборах був інший. Вибір українського електорату, що відчуває все більше політичне відчуження та соціальну апатію, визначався, переважно, щоденними турботами та наближенням економічної кризи, ніж цими двома протилежностями. Так, ніби цього недостатньо, політична байдужість і навіть цинізм багатьох виборців також є результатом пост-ідеологічної природи партієподібних рухів, створених навколо лідерів, які створюють та підтримують впливові, широкі та гнучкі мережі політичного патронажу.

Якщо ЄС хоче припинити ці надто персоналізовані політичні ігри в Україні та уникнути радикалізації політичного ландшафту, він має включити це розмаїте та суперечливе суспільство до своєї політики. Визнання Європою складності української соціальної структури вимагає індивідуального підходу, який враховує всю країну, а не лише її політичну еліту. Показати, що суспільство є вагомим елементом у підході ЄС означає вийти за рамки політики візової лібералізації, сповненої виключень та обмежень, та невеличкої кількості нерегулярних контактів з невеликою кількістю привілейованих представників громадянського суспільства.

Якщо ЄС зможе продемонструвати українському суспільству, що (на даний момент зупинений) процес асоціації та пропонована угода щодо Поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі є вигідним всім фракціям українського суспільства, включаючи короткотермінову перспективу, дуже вірогідно, що навіть російськомовні українці в східній частині країни переглянуть своє негативне ставлення до ЄС. Крім готовності ЄС долучитися до цього процесу, ЄС також має вести діалог з його критиками в Україні та визнати, що його нібито перетворююча сила полягає у трансформації стосунків між державою та суспільством на благо останнього, а не лише політичної та економічної еліти.

Якщо ж ЄС продовжуватиме свою попередню практику, європеїзація та європейська перспектива лишатиметься такою ж незбагненною та, фактично, пустою обіцянкою для більшості українців та країна лишатиметься предметом політичних маніпуляцій у внутрішній боротьбі за владу. ЄС не має чекати, поки якісь олігархічні клани зможуть побачити реалізацію своїх егоїстичних інтересів, як наслідок звільнення Тимошенко та наступного підписання Договору про асоціацію. Замість цього, ЄС має розглядати та використовувати цей договір як інтегруючий та включаючи широкі верстви інструмент, щоб допомогти українській трансформації знизу. Але для того, щоб це відбулося, йому треба почати бачити українське суспільство таким, як воно є. Це означає, що Брюсселю доведеться визнати його величезне розмаїття та перестати розглядати його, як розділене на схід та захід.

Переклад Громадського руху “Ми – європейці”

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут