Останні новини

Юрій Андрухович: Кінець світу, але по-іншому

“Вони не мають ні знань, ні елементарної культури”, – нарікає на студентів моя подруга, викладачка університету. На викладацькій роботі вона вже з добрих чвертьсторіччя, розпочинала ще в совку і має з чим порівнювати. “Колись на всю групу траплявся хіба що один хамуватий, недбалий чи неслухняний студент, – згадує вона. – А тепер удень зі свічкою шукаєш тих, які такими не є. Доводиться робити їм зауваження, щоб виплюнули жуйку, коли розмовляють із професором. Або якщо комусь припекло вийти з аудиторії під час заняття, то слід попросити дозволу й тихенько зникнути, а не влаштовувати перформенс. Часом це просто дитсадок якийсь. З тією лиш різницею, що це статево зрілий дитсадок. Не так давно ксерю я собі щось там у деканаті, коли це ввалює, не постукавши, отакенна дівуля й запитує, де секретарка. Я відповідаю, що зараз повернеться. А вона мені на це: “Окей, гуд!”. “Як це окей? – питаю. – Ми з вами, здається, не подружки, щоб у такому стилі спілкуватися”.

Моя приятелька ніяк не може заспокоїтися й веде далі: “На заняттях лише половина з них щось нотує, друга займається чим завгодно, наприклад, спить. Не знаю, як їх виховують удома. Батькам, видно, однаково – чи їхні діти задирають ноги на стіл і які міні-спідниці носять. Роблю зауваження – а вони щиро здивовані: що ця баба від нас хоче? На консультації не ходять, зате присилають мейли, наприклад о 23-й годині – що от, мовляв, “я не могла прийти, то напишіть мені в кількох реченнях, про що ви там розповідали”. І навіть без жодного будь ласка, уявляєш? Нічого їм не треба і мало що їх цікавить. Настільки ліниві, що й самій не хочеться приходити на заняття до них. Ще, може, якби я станцювала стриптиз, то вони б зацікавилися”. (Тут мені хочеться вкинути, що навіть і тоді навряд чи, але я делікатно мовчу). “А головне, – моя подруга виходить на узагальнення, – відсутність базових знань. Української граматики не знають зовсім, плутаються в частинах мови, не в змозі скласти речення з дієприкметниковим зворотом. А як вони пишуть, які жахливі помилки! “Ми ж не філологи”, – виправдовуються – ніби тільки філологи зобов’язані бути грамотними. Ще був у мене на заліку студент, який не знав, що Норвегія лежить у Скандинавії. Недавно я розповідала їм про Сервантеса, то склалося враження, що вони поняття не мають хто це. Хоча коли я спитала, то враз закивали головами, ніби щось таке чули”.

Мою подругу жваво підтримує її колега, теж викладач, хоч і з дещо коротшим стажем. “Мені здається, – розмірковує він, – далеко не всі доросли до розуміння, що таке бути студентом. Вони хочуть, щоб їх вели за ручку, бо тато з мамою платять за це гроші. Іноді задумуєшся – а навіщо їм узагалі ця освіта? Колись хлопці рвались у студенти, щоб уникнути армії. А тепер? Мабуть, просто не хочуть працювати. Проте й на заняття ходити не хочуть, бо навіщо? На заняттях же нудно! Навіщо конспектувати, якщо можна взяти конспект у сусіда? Навіщо в сусіда, якщо все знайдеться в Інтернеті? Зате які претензії! Це сьогоднішнє покоління просто впевнене, що викладачі нікуди не дінуться і все одно повиставляють їм такі оцінки, як треба. А як вони люблять перекручувати! Я тепер кожне своє заняття знімаю відеокамерою, щоб потім не закидали мені чогось такого, що я не казав”.

Моя подруга знову заволодіває ініціативою: “Студенти повинні бути елітою. А ці теперішні – щось цілком протилежне. Найбільша проблема – це тотальне невміння висловлюватися. Якби я вимагала від них, щоб говорили літературною мовою, то це було б уже просто понад їхні сили. Нинішня мова студентів нагадує мені мову петеушників за наших часів. Та вони і є петеушниками, якщо чесно! На семінарах треба дискутувати, а вони сидять із телячим поглядом і єдине, на що здатні – це якісь тупі анекдоти, від яких самі ж і сміються, бо що тупіше, то краще. Дівчата сидять красиві, нафарбовані, а я не знаю, чи вони хоч трішечки розуміють, що я кажу – таке враження, що не розуміють і розуміти не збираються”.

“А ти хочеш, аби твої книжки читало все більше українців!” — плескає мене по плечу колега моєї подруги.

Але я не викладач, тож і погляд у мене оптимістичніший. Тим більше, що вже через кілька днів я обговорюю цю саму проблему з іншими своїми друзями – студентами. І з їхнього боку все виглядає дещо інакше. “Бачили б ви цих наших викладачів! – обурюється Мишко. – Як вони сідають і монотонно бубонять із тих самих пожовклих зошитів, з яких читали студентам усі 50 років своєї, ги-ги, науково-освітньої діяльності! І все це сидячи, жодної імпровізації, відступу. Хоч є й такі, що просто читають нам уголос підручник. Та я ж і сам можу собі з підручника читати. А їм за це ще й платять. Деякі люблять робити вигляд, ніби не розуміють, про що їх запитуєш. На самих же просто написано – отакенними велетенськими літерами – збираю хабарі! А ви хочете, щоб вони ще й ваші книжки читали!”. Я погоджуюся, що це нереально. І що в наріканні на молодь немає як мінімум нічого нового. “Наша молодь здеградована і розпущена. Молоді люди вже не слухаються своїх батьків. Кінець світу зовсім близько”, – занотовано клинописом на глиняних таблицях у халдейському місті Урі за дві тисячі років до нашої ери. Тисячоліттям раніше на єгипетській кам’яній стелі про це було сказано ширше і страшніше: “Сьогоднішня молодь не має вже нітрохи поваги до старших, вона зіпсована дощенту, нетерпляча і цілком позбавлена витримки. При цьому вона здатна лише висміювати досвід і погляди своїх батьків. Надходять жахливі часи. Поведінка теперішньої молоді ясно вказує на остаточний занепад і близький кінець людського роду”.

Швидше за все, саме тоді він, кінець, і настав.

ТСН

More in Події, Суспільство, Записки, Культура, Освіта і наука
НМПУ стривожена використанням журналістських посвідчено не за призначенням

Незалежна медіа-профспілка України стривожена частими фактами дискредитації журналістських посвідчень. Прес-карти часто видаються людям, які не мають жодного відношення до професії,...

Close