Останні новини

Южноамериканская Україна

Бреши, бреши та знай міру!
(Народне прислів”я.)

До чого вже тільки не вдаються кремлівські технологи, коли йдеться про нове загарбання України. Оскільки найвища у світі ціна за газ, яку платить Україна Росії не привела на колінах українців під нове московське кріпацтво, то починають застосовувати різні обіцянки. Тому що Україна не отримала дешевого газу після тзв. Харківських угод, які були підписані Януковичем з метою отримання дешевого газу, то слід шукати приманку. Митний союз також не дуже привабливий, бо він однозначно в руках Кремля, а не у рівноправному партнерстві. “Русский мир”, після встановлення, що московський патріарх дуже полюбляє дорогі речі та ще недавні новини про виявлений бордель в одному з московських монастирів російської православної церви – ніяк не можуть приваблювати українців, які мають досить своїх шанувальників розкоші і золота. До найновішої агітації українців у ярмо стала заява директора Інституту країн СНД К.Затуліна, який сказав, що з його ініціативи працюють над законом, який би „спростив процедуру отримання російького громадянства”. Пан Затулін „вболіває” за „соотечественніков” (співвітчизників) подібними словами, як це робили нацисти, коли також дуже „переймалися” долею співвітчизників. Оцей російський політик переконаний, що в Україні захочуть стати російськими громадянами не тільки „співвітчизники”, але третина, а то й половина населення України, бо, мовляв, вони „хочуть відтворити єдину державу”. Отже, знов у „колгосп” аґітує.
Винахідливі кремлівські стратеги шукають нових шляхів які б мали завести українців в оману та щоб вони відмовились від самостійності, незалежності. Саме з цією метою лунають нові казки про спільну історію, про спільну славу, про спільну велич і т.п.. Дехто з ідеологів „спільного” готовий навіть перенести столицю до Києва, аби тільки відмовитись від власного шляху, від власного батьківського дому, від власної мови. Наступ на українську мову, на українську історію, на визвольну боротьбу не приніс бажаного висновку, бо, виявилось, що навіть багато російськомовних хочуть мати незалежну Україну, в якій себе почувають безпечно і незалежно.
Кремлівські технологи зрозуміли, що дотеперішні намагання позбавити Україну незалежності не працюють так швидко, як їм це хочеться, а політика переслідування опозиції в Росії, коли людину захоплюють у чужій країні і з пов’язаними руками контрабандою завозять в Росію, щоб її покарати за те, що наважилася на опозицію – не є дуже привабливим навіть для тих, що ще вчора були „рідними братами”. Зрештою, поновлений суд у Великій Британії, який займається підступним отруєнням Литвиненка з рук російського аґента у Лондоні є також негативним прикладом того, що може чекати українець від Кремля, якщо здасться своєї самостійності. Засуджені дівчата за оголені груди – на протест проти Путіна, аж ніяк не можуть приваблювати волелюбних українців у „відновленій державі”.
На цьому тлі появляються матеріяли в Україні, до поширення яких, на жаль, долучилася і „Українська правда”, які вдаються до перекручення ідеї незалежності. Маю на увазі такий „аналітичний” матеріял у вигляді статті Юрія Липчевського „Южноамериканская Украина”, яка появилася в інтернетному виданні „Корреспондент.net” (19.11.12) та на блозі Ю.Липченка на сторінках „Української правди” (28.11.12). Коли вже хтось підписує статтю з поданням посади, яку займає, то очікуєш, що ця людина фахово підходить до написаного, але не так воно з президентом Центра соціально-консервативної політики Юрієм Липчевським. Коли б стаття була оприлюднена з наміром інформації, то можна було б „президентові” простити, бо помилятися може кожний. Але справа тут у підступному перекручені фактів та фальсифікації історії, мовляв, подібне до українського є минуле і сучасне Південноамериканських країн, з яких він вибрав Венесуелу, Перу та Еквадор.
„ В этих странах, как и у нас, нет стабильности в политической жизни. Существуют десятки, если не сотни партий, политический кризис случается чуть ли не каждый год.»
По -перше, вже два роки Янукович і його партія твердять, що в Україні все «стабілізувалося», а замість політичної кризи існує політичний хаос, вседозволеність владної партії, яка дуже «стабільно» порушує уже два роки Конституцію України.
По-друге, про подібність, наводячи приклади природніх багатств, не дуже коректно згадувати, бо так можна порівняти й до африканських країн.
По-третє, твердження, що: «Как не удивительно, в свое время эти южноамериканские страны были частью одного большого государства» є лише частинно правдиве, бо вони були понад 300 років колоніями Іспанії і лише початком 20-х рр. 19 ст. входили до одної країни Сімона Болівара Ґран Коломбія (Gran Colоmbia 1819-1830). Панама, Венесуела, Еквадор, Перу, Колюмбія та Болівія завдячують свою незалежність саме Сімону Болівару (Simon Bolivar 1783-1830), іменем якого й названа Республіка Болівія.
Незважаючи на те, що предки Болівара переселилися до Венесуели ще початком 16 ст. і походили з басків, він став національним героєм Південної Америки, бо його метою було визволення країн від іспанського колоніалізму. Спроба федералізувати новоутворену країну не вдалася і так постали незалежні Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Панама, Болівія.
Коли б президент Центра соціально-консервативної політики звернув увагу на ідеї, які привели до визволення від колоніалізму Південноамериканські країни та на ідеї, які привели Хмельницького, а пізніше УПА до боротби проти колоніялізму і за незалежність, то тут Липчевський був би змушений прийти до іншого висновку, аніж він силоміць висловився в останньому реченні.
Якщо б шановний автор справді хотів порівнювати спільність згаданих трьох країн та України, то повинен був почати з того, що всі вони були колоніями понад 300 років, починаючи від 1521 р., і кінчаючи 1826 р. коли іспанців було остаточно переможено (в цих країнах), Україна ж була понад 300 років під ярмом, з якого й досі не цілком звільнилася.
За 300 років Південноамриканським країнам була накинена одна мова, внаслідок чого сьогодні тут панує іспанська, а мови різних племен існують лише на реґіональному рівні, але й мова не могла усунути розбіжності між згаданими реґіонами. Саме це є дуже свіжим прикладом для України, яка навіть після скинення колоніального російського ярма не зуміла врятуватися від окупаційного режиму, який їй знов накинув російську мову і безжалісно замовчує українські визвольні змагання та українську історію і її мову, Голодомор. Але подібність між Південноамериканськими країнами та Україною ще й в тому, що ці країни протягом майже сто років нібито вже вільні від імперсьго панування іспанців – не зуміли ще досягти гармонійного розвитку, який щойно зараз починає діяти між ними – на основі рівноправності і взаємної поваги. Протягом своєї незалежності вони боролися з військовими хунтами, які захоплювали владу, величезною корупцією, у якій відіграли значну роль і президенти, з-поміж яких найсвіжіший приклад Альберто Фуджімурі (Alberto Fujimuri). Саме цей всенародно обраний президент Перу (1990) нагадує дуже ситуацію в Україні. Фуджімурі після двох років президентства, за допомоги військової хунти, розпустив парламент і допоміг обрати такий, який виконував його волю в політиці й економіці, що призвело до корупції та відчуження бюджетних коштів. Йому вдалося здобути другий термін президентства, навіть третій 2000 р., який дуже нагадує останні вибори в Україні, коли озброєні люди Беркута та міліції викрадали виборчі бюлетені. Після викриття методів голосування, Фуджімурі змушений був відмовитись від тзв. перемоги на виборах, скористався закордонною поїздкою і втік до Японії – батьківщини своїх батьків, громадянство якої і він зберіг. Перуанський парламент позбавив його президентства і через кілька років він таки змушений був повернутись до Перу, де його засудили за корупцію, вбивства, порушення людських прав на 25 років!
Якщо вже порівнювати країни, які мали досить подібну долю в минулому, то не слід забувати, що південноамериканці вже 90 років незалежні, а Україна щойно 20 років. Зрештою, конче потрібно підкреслити, що іспанські вихідці в Латинській Америці взагалі ототожнюються з місцевими патріотами і саме вони започаткували боротьбу за звільнення з-під іспанської імперії. В Україні ж не тільки переселенці з Росії, але й низка людей, що втратили почуття приналежності до історичного народу, до мови своїх предків, яким бракує елементарних знань історії свого народу, працють активно далі на ідею, мовляв, бути в колоніальному рабстві краще! Приклад південноамериканців бути самими собою, який міг би врятувати й Україну, Липчевський не помітив.
Президент Центра наводить приклади успішних країн – Бразилії, Арґентини, а неуспішність інших пояснює так: «проблема этих стран в том, что они не объединились». Шкода, що президент Центра не вивчив проблеми, які й привели до розпаду Ґран Коломбія, СССР, чи інші імперські «об’єднання», бо саме ті проблеми є найкращим прикладом для України, щоб не «об’єднуватись» з Росією.
Коли б пан Липчевський взяв приклад країн малих, які не зазнали колоніяльної залежності, Норвеґія, Данія, чи такі які вийшли з імперських кліщів – Фінляндія, Польща та ін. і ізробив би аналіз їхнього розвитку, то зробив би корисну роботу. А так – зробив спробу прислужитися кремлівським «собірателям» есссерських республік.
Кремлівські вожді досі не збагнули, що через входження України до Европейської спільноти скористав би і російський народ, якого, замість свободою і правами людини, годують ідеями розширення останньої імперії у світі.
Незважаючи на те, що імперії майже зникли, послідовники цієї ідеолоґії залишаються, що й підтверджує своїми висновками пан Липчевський.
Раптом, ні з того, ні з сього, пан Липчевський закінчує свій «аналіз»:
« Исходя из этого напрашивается вывод: не объединившись с Россией, Украина обречена быть все время отстающим государством».
Читаєш і думаєш, а як це він прийшов до такого висновку? Очевидячки, тільки на замовлення, бо людина зі здоровим глуздом до такого ніяк не прийшла б на таку ідею, оскільки десятки держав існують і процвітають без імперій, без «об’єднання» з кимось. В цьому огляді найкращим прикладом є тримільйонна Панама, яку Липчевський «переочив». Ця, мала по кількості населення і території, країна могла б стати прикладом, як можна незалежно розвиватися, як можна підносити народний добробут.
Панама, яка також пройшла складний шлях від іспанської колонії до сьогоднішньої незалежності ( щойно 1903 р. відокремилась від Колюмбії), на її шляху були й диктатори («найсвіжішиим» прикладом є колишній мілітарний ґубернатор Мануел Норієґа (Manuel Noriega), який з минулого року відсиджує в Панамі 20 років за вбивства, миття грошей, наркотики) і корупція, але сьогодні вона може бути прикладом, як можна розвиватися і без входження у якісь державні об’єднання, чи імперії. Під сучасну пору Панама зазначає найвищий приріст валового продукту, її не дуже заторкнула світова економічна криза, а зростання економічного добробуду завдячує вона функціонуванню демократичної системи управління, де панує не одна партія, але верховенство права, про що в Україні можуть лише мріяти.
Такі Південноамериканські країни як Перу, Панама та Коста Ріка з Центральної Америки могли б бути прикладом для України, як поводитися з диктаторами та корупціонерами (два роки тому у Коста Ріці аж троє колишніх президентів потрапили під справедливий суд!).
Приклади у світі вчать, що об’єднуватись можна тільки на правах рівноправності (Европейський Союз), а все інше є лише поглинанням сильнішим слабшого, або більшим меншого. Щоб Україна «урівноправнилась» з Росією, то кремлівські вожді повинні б насамперед беззастережно визнати суверенітет України не на папері, але в діях. Тобто Москва мала б визнати право України на власну історію, право на відзначення власних національних героїв, право на власну, не тільки рідну, але й державну мову! Повинна б визнати Голодомор Ґеноцидом українського народу і відкрити архіви для істориків. Мала б перестати переслідувати українські культурні організації, повинна б дозволити хоч одну українську школу в Москві, де живе не меньше українців, ніж росіян в Донецькій і Луганській областях разом взятих. Могла б сприяти появі хоч одної української газети в Росії, хоч одної години українського мовлення та хоч один телевізійний канал. Зрештою повинна припинити цензуру в Українській бібліотеці в Москві, з якої вилучили книжки з історії України і прирівняли їх до екстремістських, чи навіть терористських! Кремлівські керівники повинні б припинити мову, яка дуже часто нагадує нацистську термінологію, про «соотечественников» та про «відтворення спільної держави», бо саме це свідчить про наміри відновити імперію, яку колишній президент США Р.Рейґан вдало назвав імперією зла. Коли у Москві визнають не тільки людські права для своїх громадян, але й права народів та національностей – отоді можна розпочати мову про доцільність об’єднання. А до того, перефразовуючи Великого Кобзаря: я Москву не знаю!

Торонто, 2.12.2012 р.

More in Новини
Донбасс. Автономные войны и тепловое порабощение

Очередная попытка Теплосети «загнать в стойло» отбившихся «баранов» набирает новые обороты. Массовый психоз, распространившийся среди отрезанных от центрального отопления горожан,...

Close