Останні новини

Мирослав Левицький: Маленька розповідь про велику любов

Січневий «покіс»

Другий тиждень січня 2013 року був для мене дуже важким. 13 січня після другої години ночі зі Львова потелефонували, що обірвалася нитка життя легендарного борця з окупаційним тоталітарним режимом — Михайла Гориня. Для мільйонів українців він був уособленням української нескореності. Це яскравий приклад, що навіть в найважчі часи служіння нації можна і треба поставити вище буденних справ.

12 січня 2013 року в Києві перервалася нитка життя ще однієї легендарної постаті — журналіста Павла Скочка. За тверду позицію, що повинність журналіста — говорити правду, а не переповідати казки влади, за розповсюдження самвидаву він заплатив 4 роками неволі.

Під час Різдвяних свят з Варшави надійшла сумна вість, що 6 січня помер багатолітній секретар редакції української газети у Польщі «Наше слово» — легендарний Анатоль Кобеляк. Це була непересічна постать українського життя у Польщі. Однак в Україні він майже невідомий. Тому почуваю своїм обов’язком хоча б трошки наблизити українцям цю неповторну постать. Тим паче, що його життя, його життєве кредо також можуть стати прикладом повчальним для тих, хто нині став в ряд будівничих української України.

Названі вище особи — це люди одного ряду. Ряду українського руху опору. Хоч кожна з них — історичні постаті різного масштабу. Михайло Горинь — це великий державник. Під час його виступів з українських політичних трибун замовкали навіть вороги української державності. А Анатоль Кобеляк — самовідданий трудівник на ниві поширення друкованого слова, який не шукав слави.

Як і не шукали слави ті, хто за волю України йшли у тюрми.

Нескореність

Хоч окупаційний режим намагався манити славою Михайла Гориня. Його спочатку залякували, згодом спокушували, майже як і в біблійній розповіді про намагання диявола спокусити Христа на пустині в обмін на владу над усім. Йому пропонували покоритися, стати рабом та слугою імперії, обіцяючи високі, навіть міністерські посади. Проте даремними були усі спокуси сторожів імперії. Михайло Горинь непохитно стояв на позиції, що Україною не торують. У тому переконанні він зростав з юних років.

Його завзяття та нескореність народилося з болю та з образи. У всіх розповідях про сім’ю Горинів наголошується про високий її патріотичний дух.

Михайло Горинь згадуючи юні роки дуже часто повертався до епізоду зі школи у рідному селі Кніселі, що на Львівщині, коли вчитель-поляк, намагався змусити юного сина місцевого активіста «Просвіти» і діяча ОУН співати «Jeszcze Polska nie zginęła»  (слова польського державного гімну — як і нинішнього, так і до 1939 року). Хлопчина відповів: як українець він цього робити не буде. Оскільки у ті часи тілесні покарання були узаконенні й підтримувалися не тільки державно, а й церквою, то вчитель постановив зламати юнака, б’ючи палицею про простягнутій долоні.

Кожен удар розливався болем по усьому тілу. І водночас наповнював душу завзяттям та нескореністю.

Як відомо, усі окупаційні режими не толерують нескореності. Тому Михайлу Гориню за його непоступливість у питанні долі й волі України, як і багатьом іншим українським патріотам довелося заплатити дуже високу ціну — багато років неволі, з пануючим у ній садистичним моральним терором.

На жаль, нині ми є свідками, як на заміну великій і жертовній любові, приходить примітивний, вихолощений з духовності прагматизм. Біль від такої суспільної метаморфози мучив Михайла Гориня. Чим більше на українському видноколі ставало прагматиків, тим частіше від Михайла Гориня доводилося чути запитання: куди ж ми, як нація, котимося? Де ж наші славні козаки?

А раніше, в кінці 80-их років, коли доля щойно звела мене з Михайлом Горинем, він говорив про неминучість розпаду імперії. І у той же час переживав, що при народженій більшовицькою системою меркантильності українська нація може постати перед проблемою нестачі кадрів, спроможних будувати власну, українську державу.

Цим питанням переймався не лише Михайло, а усі, хто ціною глибокої самопосвяти, особистої свободи і різноманітних гонінь наближав день відновлення незалежної України.

Серед них був вже згаданий Анатоль Кобеляк з Варшави.

Неповторний пан Анатоль

Нині, на жаль, імені Анатоля Кобеляка не знайдете ані у першому ані в другому виданні смолоскипівського енциклопедичного довідника «Рух опору в Україні». Хоч Анатоль, як мало-хто з українців в Польщі  повністю  заслуговує, щоб фігурувати в тому виданні. Так вважаю не тільки через сентимент до мого, без перебільшення, великого Вчителя журналістського фаху. Доля так розпорядилася, що після закінчення, майже повністю російськомовного Львівського політехнічного інституту в 1983 році я опинився в редакції української газети, у якій пропрацював до часу повернення в Україну (у грудні 1989 року). З російськомовною технічною освітою було мені там нелегко. Були люди, котрі жорстоко мені дошкуляли браком «відповідної освіти».

Анатоль Кобеляк завжди ставав на мій захист, доводячи, що у журналістиці — найголовніше — відчуття слова. І ніколи його не можуть дати ніякі дипломи, а це вроджений дар, який мусить бути помножений на щоденну працю. Це була перша з великих мені настанов Анатоля Кобеляка. А друга подібна до неї: журналістське слово може бути лише тоді вірогідним, коли воно писане з любов’ю до читача, а не є менторською проповіддю.

Признаюся — нелегкими були пошуки політичного кредо. Коли отримав змогу читати самвидавний «Український вісник», то розумів, що моє бачення світу не є ніякою «отсєбятіною», а так бачать світ і інші. І коли в якості захисту від звинувачень я послався на В. Чорновола та редагований ними «Вісник», то на мене посипалися цитати з античорноволівських пасквілів в уересерівській пресі.

Тут Анатоль Кобеляк не став з ніким сперечатися, а казав: чи не краще б нам попити кави. На каві, яка була своєрідною альтернативною редколегією, він заявляв: Хай собі говорять, а нам, Мирославе, своє робити…

Вище названі моменти —  це лише маленькі штрихи до образу постаті Анатоля Кобеляка. Вони недостатні, щоб «прописати» цю людину в довіднику Руху опору України. Тому продовжу розповідь із ще одного спогаду.

З турботою про Україну

Для мене ім’я Анатоля Кобеляка було відоме ще до часу нашого особистого знайомства. І звичайно не з редакційної стопки, якої я не мав звички читати. Про нього з великим пієтетом говорили у львівській бібліотеці імені В. Стефаника, до якої я занадився вже на третьому курсі. І познайомився там з унікальними людьми на кшталт Володимира Іванишина чи Володимира Лучука.

«Ви навіть не уявляєте, яку велику справу для нас робить Анатоль Кобеляк, — казали тодішні бібліотекарі. Зрозумівши, що студент з гуртожитку не має змоги читати у Львові «Наше слово» з Польщі мені приносили найцікавіші, інколи зачитані «до дирок», примірники цієї газети. Тоді особливою увагою користувалися цикли історичних статей Ірини Богун чи Степана Заброварного. Кожного разу наголошувалося, що завдяки Анатолю Кобеляку є змога Україні читати про, запроторені на рідній землі у спецсховища,  великі пласти культури й історії України.

Признаюся, що тоді у студентські роки мені важко було зрозуміти значення слів про роль А. Кобеляка у появі таких публікацій. У моєму розумінні зміст газети залежить в основному від редактора. Справедливість тих слів я зрозумів щойно згодом, коли став працівником редакції. Коли ми приходили на роботу Анатоль вже був на робочому місці. Коли йшли додому він ще довго залишався. Не тільки турбувався про зовнішній вид газети, яку і друзі, й дружина називали Тольковою «коханкою», якій він безмежно відданий. Він також технічно оформляв унікальні тоді видання отців василіан у Варшаві.

Однак особливою його турботою була організація передплати газети в Україну. Це був час, коли у світі тільки народжувалася електронна пошта (уся пам’ять тоді мало-кому навіть на Заході доступного комп’ютера містилася на зовнішній дискетці об’ємом 700 кілобайтів), не згадуючи про Інтернет. Єдиним засобом дійти до читача була паперова газета.

Анатоль Кобеляк займався не стільки організацією передплати газети в Україну, скільки пошуків грошей на цю передплату. Польська держава, дофінансовуючи видання газети української спільноти (звичайно дбаючи про відповідний її ідеологічний зміст) грошей на відправку газети в Україну вже не давала.

Треба наголосити, що «відповідний» ідеологічний зміст газети забезпечували в основному 2-а та 7-а сторінки. Другу злосливі називали україномовними «переспівами» з російських «Ізвестій». На сьомій були, як правило, економічні повідомлення з України, культурна хроніка тощо. Інколи траплялися й українофобські випади у стилі Табачника. Не випадково тут згадую це одіозне ім’я. Люди, котрі разом з ним вчилися на історичному факультеті, розповідають, що він вправлявся в українофобських писаннях ще зі студентських років, розкидаючи свої статті через видання Товариства співпраці з зарубіжними країнами, на основі якого й формувалася 7-а сторінка «Нашого слова».

У Львові на початку 80-их років  2-а та 7-а сторінка газети не оцінювалися так різко, а називалися даниною, яку треба було платити, щоб на інших можна було прочитати те, чого в Україні, за ніяких умов не пропускала комуністична цензура. Навіть банальні звіти про концерти становили цікавість, бо показували, що композитори, поети, приречені комуністичною цензурою в СРСР на забуття, за межами України  продовжують існувати в культурному обігу.

Щоб ця інформація могла дійти до України потрібні були гроші, що й було великою турботою Анатоля Кобеляка. І він їх знаходив. То були не малі гроші, як на ті часи. Оскільки Анатоль залучав мене до допомоги в оформленні підписки то знаю не з переказів, що до 2-тисяч примірників газети з більше як 7-ми тисячного тоді накладу йшло в Україну. Звичайно, що для потреб та масштабів України це була крапля в морі.  Однак для можливостей невеликої редакції це була велика цифра. Зважаючи, що це робилося в основному зусиллями Анатоля Кобеляка, то його посвяту цій справі можна назвати великим подвижництвом.

Загроза «загриміти»

Гроші на підписку в Україну Анатоль Кобеляк знаходив з 4 джерел. Випрошував у приватного малого бізнесу, випрошував у гостей з Заходу, які будучи у Варшаві, знаходили шлях на нині легендарну Новгородську, 15 (тоді і до середини 90-их років там знаходилася редакція  української газети). За взаємною згодою нашеслівської журналістської семірки він частину і так невеликого гонорару відрізав на потреби підписки для України (до так званої «чорної каси»).  Себто матеріали 7-ої, а нерідко й 2-ої сторінки розписував на нас як переклади. І кожного разу з номера газети  назбирувалися додаткові дві—три передплати для України. Збиралися гроші на підписку газети і в Україні та завдяки винахідливості Анатоля російські рублі трансформувалися у польські злоті.

Звичайно, що ця ділянка праці Анатоля Кобеляка не могла залишатися поза увагою польських спецслужб. І мабуть не тільки ця. В основному Анатоль Кобеляк допомагав в організації швидкого пересилання на Захід, привезених до Польщі з України самвидавних матеріалів.

Коли свого часу (в лютому 1988 року) мене став находити полковник польської контррозвідки (більш детально про це буде у книзі, яку готую до друку), то одне з перших його запитань стосувалося Анатолія Кобеляка. Чи мої поїздки на конференції, присвячені українсько-польському поєднанню відбувалися за дорученням і з відома редактора, чи може мене туди відряджав Анатоль Коблеяк.

Невдовзі після того находу на мене «Наше слово» опублікувало матеріал про кагебістську провокацію під назвою операція «Бумеранг». Його поява викликала хвилю обурення. Були навіть голоси про бойкот «такої» газети. Згодом, коли емоції вляглися (здається це було влітку) напередодні проголошення Україною незалежності, тодішній редактор «Нашого слова» Мирослав Вербовий повернувся до питання «Бумерангу». За його словами коли б не ця публікація, то газета могла б тоді припинити вихід. А дехто, то й міг би загриміти за грати.

Хто? Пробули ми вгадати. Найбільше аргументів було за тим, що у той час, коли з трибуни Сейму українці з Польщі були названі «п’ятою колоною» (правда не відомо чиєю) найбільша небезпека загрожувало Анатолю Кобеляку.

Розуміння щастя

Не раз був я свідком, як Анатолієві друзі — у першу чергу Наталя та Ганя запитували його, а чи  вартує те, що він робить, його сил, його, відірваного від родини часу. І після кожного такого питання був спалах емоції, було намагання пояснити, що кожна велика справа вимагає великої терпеливості і ще більшої жертовності. Це, що я роблю не принесе мені ані слави, ані багатства, — наголошував Анатоль. Однак я працюю, бо це моя лепта  у те, щоб Україна, коли прийде слушний час, могла стати незалежною державою. Коли моя нація матиме державу, яку поважатиме світ, то і я як частка цієї нації, суща за межами України, буду щасливим, бо через повагу до України поважатимуть мене як українця.

Отже, Анатоль Кобеляк діяв за принципом: не питай, що Україна дала тобі, а питай, себе що ти зробив для України, дух якої вкрай необхідно відроджувати, щоб вона могла стати українською держаною.

Життєве і політичне кредо Михайла Гориня

Принцип, яким керувався Анатоль Кобеляк був життєвим кредо Михайла Гориня, хоч ці люди ніколи досі не зустрічалися. Пан Анатоль знав пана Михайла з пасквілів в офіційній пресі та з українського самвидаву, який через Варшаву йшов на Захід. Особисто ці люди мали змогу познайомитися щойно в листопаді 1989 року, коли Михайло Горинь, перебуваючи у Варшаві, як керівник виконавчої структури Народного Руху України, відвідав редакцію «Нашого слова». За твердим наполяганням Михайла Гориня тоді я брав участь у двох його зустрічах — з міністром культури Польщі Ізабелею Цивінською та з Маршалом Сенату Анджейом Стальмаховським.

Згадую про наполягання, бо не усі знають, що в критичних моментах, ця ніжна і здатна до компромісів людина ставала вимогливою і категоричною. Перед його твердим голосом та пронизливим поглядом ніхто не міг встояти. І організатор того візиту М. Гориня змушений був погодитися, щоб його офіційні зустрічі відбувалися з участю журналіста.

Обом співрозмовникам Михайла Гориня вистачило декілька хвилини розмови, щоб зрозуміти, що розмовляють вони з представником політичної еліти майбутньої української держави. Михайло Горинь показував, що Україна не є «сплячим слоном застою», як тоді ще писала польська преса про Україну, а важливими геополітичним чинником майбутнього Європи.

Розуміли це не тільки в Польщі. Розуміли це у США, коли Михайла Гориня запрошували президенти США — Рональд Рейган та Джордж Буш (старший). Також і в Україні розуміли, що Михайло Горинь — це представник політичної еліти України майбутнього. У прощальному слові до Михайла Гориня його соратники, члени парламенту першого скликання, наводили слова тодішнього ідеолога комуністів Леоніда Кравчука, що з приходом до Києва Михайла Гриня вони (себто комуністична верхівка) програла.

І не лише в 1989—1990 роках майбутнє України пов’язувалося з іменем Михайла Гориня. Декілька тижнів тому одна київська лікарка, розмірковуючи про нинішню політичну ситуацію в Україні, сказала, що нині у політиці дуже бракує Михайла Гориня. І додала, що йдеться про людей з високим патріотизмом та мораллю, уособленням яких є Михайло Горинь.

Коли все частіше від так званих прагматиків доводиться чути заяви про безперспективність України, а влада неприховано готується до референдуму про вихолощення з України її української суті, про перетворення її у зону управління криміналітету, моральний докір Михайла Гориня — «А що ти, козаче, зробив для України»? — нині має бути не лише історичним гаслом, а й змістом усіх державницьких сил.

Заповіт Михайла Гориня.

Коли фізичні сили вже покидали тіло Михайла Гориня, коли  він усвідомлював, що не зможе більше поставити свого питання, яким постійно відповідав на усі хникання — «А що ти, козаче, зробив для України», його любов до України ні на мить не загасла. Уже кволим голосом він наполегливо просив тих, хто в останні дні земного шляху до нього навідувався: «Не дайте їм зруйнувати Україну».

На це прохання кількатисячне зібрання, що зійшлося аби провести в останню дорогу людину, якою повинна пишатися нація, відповіло Франковими словами: «Не пора, не пора, не пора // Маскальови й ляхови служить. // Довершилась Україні кривда стара – //  Нам пора для України жить. (…) //  Не пора, не пора, не пора //  В рідній хаті робити роздор…

Земля приймала тіло Михайла Гориня під звуки цієї та багатьох інших патріотичних пісень і маршів. І міркувань, якою була б Україна, коли б на шляху відбудови України президентом став хтось із когорти постатей таких як Михайло Горинь, коли б після Кравчука нація не дала б збаламутитися казками про прагматизм і прагматиків, якими було підмінено патріотизм і самопосвяту —  незамінимий компонент міцної державної будівлі. Ці міркування є вчасними й потрібними на тлі запису в одній з польських історій: «Русини втратили свою землю через недбальство» (Jan Krasiński, XVI ст.).

Після похорону напрошується ще одне кардинальне запитання:? Чи нація вміє оцінити вагу та історичну роль таких постатей, яким був Михайло Горинь? Питання це після вбивства В’ячеслава Чорновола ставив блаженні пам’яті Олександр Ємець. Він наголошував, що у дні коли відходять такі постаті у державі інформаційний простір мав би бути переформатований, щоб нація зрозуміла, що трапилося велике горе. Проте ані тоді, ані тим паче у дні кончини і проводів у вічність Михайла Гориня, у час ментально неукраїнської влади в Україні, цього не було зроблено.

Прикро, але й з боку батьків міста Львова у перші хвилини були незрозумілі дії, коли один з заступників львівського мера хотів закинути Михайла Гориня десь на загумінки Личаківського цвинтаря. Це, у першу свідчення, нерозуміння ваги особистості в житті та долі нації. Мені часто доводиться спостерігати, як у сусідній Польщі хоронять її видатних особистостей. Там у нікого не виникає сумнівів, що вони повинні спочити в Алеї заслужених. І як правило їх проводять у вічний спочинок з участю церковних ієрархів та високих представників державної влади. В Україні до такого рівня поваги до заслужених постатей ще довго треба рости. На жаль, і Церкві також… Її роль у формуванні самовиразу нації не менша ніж освітньої системи, громадських організацій.

Виразно іншим, відповідальним і зрілим було ставлення до особи Михайла Гориня керівників опозиції. Представники опозиційних сил або особисто прибули на похорон або, прислали квіти. Символічним моментом були квіти від Юлії Тимошенко. Це було її розпорядження дане з-за ґрат. Символічність тих квітів в тому, що це були квіти політв’язневі брежнєвського тоталітаризму від політв’язня нинішнього, бандитського тоталітаризму. Основа тих тоталітаризмів — тупий російський шовінізм.

Звичайно, що у тому коментарі не можна вмісити усіх знакових осіб, котрі прийшли провести в останню дорогу Михайла Гориня. Хочу лише наголосити, що легендарний Народний Рух України виріс до символу відновлення незалежності України в першу чергу тому, що першим керівником його виконавчої структури був Михайло Горинь. То ж закономірно, що у похороні взяв участь нинішній голова НРУ Василь Куйбіда. Нагадавши як Михайло Горинь інтелігентним та ніжним словом «працюй, козаче» спонукав до праці, нинішній голова НРУ заявив, що настанови і заповіти Михайла Гориня НРУ зразка 2013 бере як за формулу праці. А ось присутньому на похороні першому голові НРУ — Івану Драчеві ніщо було сказати Михайлу Гриню та усій численній громаді, що з’їхалася з усієї України — від Луганська й Січеслава — до Закарпаття, аби віддати останню шану Михайлові Гориню.

На закінчення ще раз нагадаю, що головним заповітом Михайла Гориня стали слова: «Не дайте їм зруйнувати Україну».

Впевнений тим разом нам вистачить мудрості і самопосвяти й ми виконаємо той заповіт.

Мирослав Левицький, публіцист, письменник — аналітичний центр НРУ

More in Дати, Записки, Наша історія
Табачник колупається в носі
Володимир Дейнека: Конкурсу російської мови “Лукомор’я” присвячується

А ПО неведомых дорожках ДО ВЛАДИ ЙДЕ ТАБУН зверей; БЮДЖЕТ ДАВНО на курьих ножках Стоит без окон, без дверей.

Close