Останні новини

Проліскові чесноти й непогасима свіча Михайла Гориня

13 січня 2013 року скінчив свій земний шлях справжній український герой, на перший погляд, ніби тихий і непомітний, але твердий як криця й послідовний велет нашого національного духу, один із славної коґорти нескорених,  еталон інтеліґентності, порядності й вірності ідеалам українського народу, борець й людина  – Михайло Горинь.

Мені пощастило спілкуватися з св.пам. паном Михайлом декілька разів… Пригадую, як в другій половині 1990-років під час нашої першої зустрічі, коли він дізнався, що я працюю над книгою про Миколу Лебедя, його родича, головного організатора протинімецької боротьби в часі Другої світової війни, засновника УПА й діючого провідника ОУН(б) в роках 1941-43, то був подивований, втішений і схвильований. Ще добре мені запам’яталось,  як після сказаного мною засвітилися його очі у великих окулярах: трохи прижмурені, але доволі виразні, із захованою десь у їхній глибинці ніби юнацькою іскринкою. Його уважний, вдумливий, але чомусь трохи сумний погляд був спрямований прямо на мене, коли пан Михайло, дізнавшись про мою працю над історією й статусом ОУН, УПА та УГВР, спочатку щиро здивувався, а згодом дуже тішився, що й у нас, на тоді зкомунізованій Полтавщині, вже починають цікавитися українським організованим національно-визвольним рухом під еґідою ОУН, УПА, УГВР,  його чоловими постатями, про яких я багато писав: Миколою Лебедем, Мирославом Прокопом, Мирословом Болюхом, Богданом Кордюком, Романом Ільницьким, Євгеном Врецьоною, Володимиром та Євгеном Стахівими, Зиновієм Марцюком, Іриною Козак, Анатолем Камінським та іншими, бо із багатьма з них був особисто знайомий пан Михайло. Чомусь врізалося в пам’ять, що спочатку у себе в кабінеті Товариства „Україна-Світ” при вулиці Золотоворітській у Києві, а згодом – прямо на східцях цього будинку, не відпускаючи мене й виявляючи щире зацікавлення та розуміння проблематики, він захопливо розповідав мені історії зі свого життя, але більше – про знаменитого родича Миколу Лебедя та його соратників… Пізніше, коли наші дотичні контакти продовжилися, він ніколи не забував про свої, так би мовити,  зобов’язання і, незважаючи на свою зайнятість у справі закордонних українців в УВКР, – відповідав мені короткими записками, мовляв, спробуйте зробити те чи інше, час від часу надсилав книжки, щось дописуючи на клаптику паперу чи візитівці…

Востаннє я розмовляв з ним в часі подій, які називають Помаранчевою революцією, коли відбувалося перепоховання на Байковому цвинтарі президента Української Головної Визвольної Ради (УГВР) Кирила Осьмака. Теми наших розмов були ті самі, що й раніше, а спілкування, як завжди, – щирим й невимушеним. Ми йшли тоді поруч: він – відомий на весь світ правозахисник та дисидент, і я – провінційний адвокат з Лохвиці, дослідник визвольних замагань, – від Володимирського собору до пам’ятника Тараса Шевченка. Точно пам’ятаю все, про що ми тоді говорили, як мовив поет: „…І все те, що було не стає призабулим…”.

Світлої Пам’яті Михайло Горинь є для мене не лише почесним громадянин Львова, але почесним громадянином усієї України, за Волю якої він весь час боровся, боровся усім своїм єством і до останнього подиху, ба більше, він є – не лише Громадянином з великої літери, але й – совістю та сумлінням України. Переконаний, що за цією небуденною постаттю ми ще довго будемо звіряти не лише правильність українського шляху, чи національних орієнтирів, а самого Михайла Гориня ми матимемо за взірець відношення до людей, до принципів визвольної справи, за зразок у площині формування демократичних цінностей та підходів, бо він був, є і залишиться на довгі роки для нас, українських патріотів, „як сумління, і честі непоганьблений кремінь”.

….Народився Михайло Миколайович Горинь 17 червня 1930 року у селі Кнісело коло Жидечева на Львівщині, його батько керував сільською «Просвітою», був одним із районових провідників ОУН в підпіллі, за що й був підданий репресіям з боку окупаційної польської влади. У грудні 1944 року Михайло разом із матір’ю був депортований совєцьким режимом до Сибіру та по дорозі на заслання їм вдалося втекти. Після втечі сім’я леґалізувалася в місті Ходорові, де Михайло пішов працювати на завод, й там таки ж 1949 року він закінчив школу. Від 1949 по 1955 рік М.Горинь навчався на відділенні лоґістики і філософії Львівського університету, однак у 1953 році він був виключений із університету за відмову вступити до комсомолу, згодом влаштувався у фольклористичну експедицію. Повернувшись напередодні навчального року, дізнався, що ректором став академік Євген Лазаренко, пан Михайло  прийшов до нього на прийом й розповів про себе, після чого ректор розпорядився прийняти в нього іспити та зарахувати до університету. Після закінчення університету працював учителем лоґіки, психології, української мови й літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно, пізніше організував першу в Совєцькому Союзі експериментальну науково-практичну лабораторію психології та фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів, почав займатися науковою діяльністю, став автором низки методичних розробок для вчителів і статей у царині психології праці.

Михайло Горинь був щирим і послідовним українським патріотом, активним шістдесятником. На початку 1960-их років налагодив контакти з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем та іншими представниками українського руху опору у повоєнні роки, організовував розповсюдження громадсько-політичної літератури, яка видавалася за кордоном і передавалася через таємні канали Закордонного Представництва УГВР та фірми-корпорації „Пролог”, що їх очолював близький до родини Горинів Микола Лебедь, до керівництва  цих структур входили серед інших – Мирослав Прокоп, Юрій Лопатинський, Анатоль Камінський та інші. У серпні 1965 року М.Горинь був заарештований за звинуваченням у проведенні антисовєцької  аґітації і пропаґанди, а у квітні 1966 року засуджений на шість років таборів суворого режиму, покарання відбував у Мордовії, але навіть там пан Михайло не покидав аґітаційної роботи. У результаті – за пропаґанду й розповсюдження самвидаву серед в’язнів мордовських таборів у липні 1967 року М.Гориня відправляють у сумнозвісний Владімірській централ. Звільнився Михайло Горинь 1971 року, а вже у серпні 1978 року разом із В’ячеславом Чорноволом відновив часопис «Український вісник», який видавався від 1970 року.

Крім того, Михайло Горинь брав активну участь у діяльності Української Ґельсінкської групи, створеної у 1976 році. Разом із В’ячеславом Чорноволом та братом Богданом Горинем він розробив «Декларацію принципів Української Ґельсінської Спілки», оприлюднену 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітинґу у Львові. У вересні цього ж року Михайло організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до міжнародного комітету захисту політв’язнів, брав участь у кількох нарадах представників національно-демократичних рухів народів тодішнього СССР.

У грудні 1981 року Михайла Гориня знову заарештували, а 25 червня цього ж року засудили знову ж таки за антисовєтську аґітацію й пропаґанду та відмову давати покази у справі іншого українського політв’язня Івана Кандиби, –  до 10 років позбавлення волі з відбуванням покарання у таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання, звільнився він лише у 1987 році. Влітку 1987 року в Києві створено Український культурологічний клуб, відновлено діяльність Української Ґельсінської групи та нелеґального часопису «Український вісник», започатковано діяльність інших, як тоді казали, «неформальних організацій». Температура політичного життя в підсовєцькій Україні почала поступово, але неухильно зростати.

Михайло Горинь пізніше згадував, що українські патріоти наприкінці 1980-их років вимагали зміни статусу УССР у системі СССР. З цього розпочалася серія мітинґів. Влада не зуміла рішуче проти них виступити. Уряд завжди програє, коли вагається, або хоче тільки злегка вдарити…. Зрозуміло, що в такій ситуації поява Народного Руху України за перебудову була негласним компромісом між Москвою, місцевою комуністичною владою і частиною білявладної української інтеліґенції про те, що політика в Україні буде розвиватися еволюційним шляхом, без будь-яких революційних потрясінь.  Потрібно визнати, що на час заснування Руху цей компроміс був вигідний усім: комуністам, які через свою аґентуру в Рухові мали змогу організаційно блокувати неконтрольований розвиток політичного життя в республіці, українським патріотам, які, у свою чергу, отримували унікальну можливість вивести національно-визвольний рух за межі Києва і Західної України, зробити його загальноукраїнським явищем… Політична леґалізація частини національно-демократичного руху дозволяла відносно безпечно і цілеспрямовано працювати з великими масами народу, елімінувати з його свідомості антидержавницькі стереотипи.

Від 1989 року М.Горинь працював в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову у Києві, а на Установчому з’їзді НРУ, що відбувся 8-10 вересня, обраний головою секретаріату Руху. Саме під його керівництвом Рух із зібрання різних самодіяльних організацій перетворився на добре структуровану, численну загальнонаціональну організацію, силу, здатну у критичний момент історії вивести на вулиці мільйони людей, силу, у переважній більшості своїй патріотичну й демократичну. Якраз під керівництвом Михайла Гориня Рух, через сотні різноманітних реґіональних і загальнонаціональних заходів зорганізував, зокрема «Ланцюґ єднання» (або «Українську хвилю»), коли мільйони людей, узявшись за руки, утворили суцільну шеренґу від Львова до Києва, за одну мить зруйнувавши виплеканий каґебістами міф про особливий націоналізм галичан. Від руки до руки, від серця до серця українці Західної та Наддніпрянської України 21 січня 1990 року довели, що вони одна соборна неподільна нація…  Другою акцією, яка була ніби продовженням першої, стало відзначення 500-річчя козацтва (серпень 1990 року), коли сотні тисяч людей з’їхалися в один день до Запоріжжя, пройшлися ґіґантською колоною до Хортиці і отаборилися навколо могили козацького отамана Івана Сірка у селі Капулівка

Політика Руху була продовженням та розвитком зусиль, здійснюваних у цьому напрямку Українською Ґельсінською спілкою та Українським Культурологічним клубом, а в ширшому розумінні – традицією, що виходила із задумів спочатку від УНР, а згодом і від заснованої на Рідних Землях у 1944 році УГВР, політику та заходи від імені останньої на еміґрації провадили структури  ЗП (пізніше – Середовища) УГВР, „Прологу” та ОУН за кордоном очолювані Миколою Лебедем, д-ром Мирославом Прокопом, д-ром о.Іваном Гриньохом, Юрієм Лопатинським (підполковником УПА „Калиною”), д-ром Анатолем Камінським, Євгеном Стахівим та Миколою Галівим.

У 1990 році М.Горинь був обраний депутатом Верховної Ради УССР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин.  Із здобуттям Україною незалежности Михайло Миколайович Горинь продовжує, інтенсифікує й нарощує свою громадсько-політичну діяльність в нових умовах. Від  травня 1992 року по жовтень 1995 року він є головою Української Республіканської партії, а після розпаду УРП у 1997 році стає одним із засновників Республіканської Християнської партії, від грудня 1992 року  очолює Конґрес національно-демократичних сил. 19 травня 2000 року пан Михайло був обраний головою Української Всесвітньої Координаційної Ради, відтоді він став опікуватися також проблемами української діаспори. За свої заслуги М.Горинь був нагороджений: орденами – Свободи (16 січня 2009), князя Ярослава Мудрого V ступеню (14 червня 2000), «За заслуги» III ступеню  (19 серпня 1998) та II-го ступеню (26 листопада 2005), як також орденом «За мужність» I ступеню (8 листопада 2006)…

Мені ж видається, що св.пам.Михайло Горинь, як особистість і патріот, зовсім не потребував цих усіх, з дозволу сказати, орденів чи медалей з рук тих чи інших «правителів» України. Він, Михайло Горинь, був сам уособленням усіх цих чеснот – людської мудрості, внутрішньої свободи, безкомпромісовості та мужності.

Як підсумок життя Михайла Гориня 2009 року вийшла книжка «Запалити свічу», це його автобіоґрафічна розповідь, нариси й спогади про побратимів-політв’язнів, інтерв’ю, документи, світлини, виступи, що охоплюють цілу епоху його боротьби за людські права та волю України – від 1930-х років по цей час.

Й пригадується мені рядки із вірша мого земляка поета Григорія Булаха:

„…Він завжди Україною і карався, і жив!

Я пронизаний був його щирістю й совістю.

Він в мені проліскує й дотепер,

Між колючих ожин –

Найдорожчою світлою повістю!..”

І хоча скінчив він свій земний шлях, він в мені й, переконаний, у серцях і душах багатьох українців буде завжди «проліскувати найдорожчою світлою повістю», а ми ж, запевняю, не забудемо ніколи  його, Михайла Миколайовича Гориня.

«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» – ось саме цим девізом усе своє життя й керувався він, Михайло Горинь, не лише як  організатор Самвидаву та правозахисник, але також як видатний громадський та політичний діяч, точніше – як людина й борець, а простіше кажучи – як вірний син своєї улюбленої, але поки що знедоленої й поганьбленої землі, справжній український герой, за якого він себе ніколи не вважав, і який тихо відійшов на Вічну Варту січневої днини 2013 року…

Сьогодні я разом з усією Україною сумую й плачу за вірним сином нашої спільної нені, й у вічній скорботі схиляю голову перед світлою пам’яттю одного з нас, українців,  Михайла, сина Миколи з львівської патріотичної родини Горинів.

Я також впевнений, що  жертвенна свіча запалена життям, поставою й боротьбою Михайла Гориня, не згасне ніколи, а його проліскова чесність, людяність та доброзичливість буде слугувати усім нам за взірець довгі-довгі роки….

Вічна Пам’ять Михайлові Гориню.

Олександр Панченко, адвокат, доктор права УВУ, місто Лохвиця Полтавська область 

1 Comment on "Проліскові чесноти й непогасима свіча Михайла Гориня"

  1. Олеся | 17-01-2013 19:01 at 19:01 |

    Всевишній покликав св. п. Михайла Гориня у найбільші свята… Лиш ця одна єдина думка дозвлоляє хоч трішки втхомирити нестерпний біль втрати цієї Людини., яка була у першу чергу символом відродження України. Він залишив наступнум поколінням зразок УКРАЇНЦЯ – християнина, патріота, громадського діяча і сім’янина. Він був вірний тим засадам на яких виховуться справжні люди.
    Такі люди, як св.п. Михайло Горинь не помирають. Вони продовжують жити у наступних поколіннях, якщо ці покоління у добрій вірі поглинуть навіть найменшу часточку його життєвого спадку. Вірю, що таких спадкоємців мільйони і не тільки по усій Україні….
    ВІчна Йому память наших сердець!

    Родині, друзям та усій свідомій українській громадськості скадаю найщиріші співчуття за таку непомірну втрату.

    Сердечна подяка авторові некролога п. Олександрові Панченку за прекрасне висвітлення постаті св.п. Михайла Гориня. Справді писане кінчиком серця…

Comments are closed.

More in Події, Наша історія, Статті
img_7010_thumb_tmpl_CC-n_574x0
“Свободу Павліченкам” не спинити!

Хроніка акцій на захист засудженої родини Павліченків по всій Україні.

Close