Останні новини

Світлана Пиркало: Ми і росіяни

Перечитувала український інтернет. Багато думала про етнічну толерантність. Зокрема й відображену в літературі. Знову ж таки згадалися дві книжки, що потрапили до короткого списку премії “Книга року ВВС”, що тепер проходить за підтримки мого нового роботодавця ЄБРР. Книжки – “Танго смерті” Юрія Винничука і “Біографія випадкового чуда” Тані Малярчук. І якби премію ми давали суто за толерантність, то перемогла би, мабуть, Таня.

А все чому: бо в її книжці героїня Лєна любить російськомовну виховательку дитячого садка.

У нас, українців, багато емоцій з приводу і наших власних меншин, і сусідів, і всіх, хто відрізняється. Від євреїв, циган і молдаван до американців і таке інше. Але ні до кого нема таких суперечливих почуттів, як до росіян.

У нас усіх є точка зору щодо росіян. Загалом ми їх більше любимо, ніж вони нас, але багато з нас їх терпіти не можуть. Особливо українська інтелігенція і середній клас. І я не знаю, як до цього ставитися. З одного боку, нелюбов до імперії і всього, що з нею пов’язане, цілком людська і зрозуміла. Ірландці досі не люблять англійців, шотландці – теж. У мене колись були знайомі, які з Лондона їздили додому в Шотландію на вихідні, там збирали сміття й викидали його вже в Англії, перетнувши кордон. Півсвіту не любить Америку і водночас їй заздрить. Так і ми. Ми не любимо Росію і заздримо їй, бо нам теж хочеться диктатури і нафтодоларів. І щоб коли нас ґвалтували, то хоча б із патріотичним маршем.

А поки що вигадуємо собі причини не любити росіян як етнос. Серед моїх друзів – а це переважно люди статечні, які знайшли себе в епоху ринкових відносин, – популярно зневажати їх за кордоном. Мовляв, не вміють поводитися, бухають принесену з собою горілку за столом у ресторані, жлобляться давати на чай і ходять на пляж із накладними віями. А ще обожнюють носити футболки чи светри з написом “Росія”, як ніби цього й так не видно за версту.

На цей Новий рік я поїхала з друзями в Австрію, на лижі. Це був цілком свідомий вибір людини, яка розчарувалася в юнацьких ідеалах, купила шубу й тепер мусить у цій шубі ходити й розповідати людям, що вона катається взимку на лижах в Австрії. Так от на цьому курорті було багато росіян. І вони були точно такі, як описано вище. В їдальні в нашому готелі ціла родина сиділа за столиком неподалік. Був товстий голова сімейства, щодня в незмінній футболці “Россия” (сподіваюся, їх у нього кілька однакових). Були дві дами пост-бальзаківського віку, якісь юнаки, молодиці й діти. Їхні між собою стосунки лишилися загадкою.

Вони не виставляли горілку на стіл, і це нас трохи розчарувало, бо ми виставляли свій коньяк, і для відвернення уваги від цього факту нам насправді були потрібні росіяни з горілкою, а ще краще – з ведмедями. Побачивши бурштинову вологу в кришталевому мороку келиха для води, офіціанти без слів принесли нам меню по-російськи. Зазвичай я в таких випадках протестую і прошу меню англійською, але з огляду на коньяк промовчала.

Через пару днів я спускалася з іншими росіянами в підйомнику з гори. Дві дами говорили про зуби з московським акцентом, а один із їхніх чоловіків із тим-таки акцентом утихомирював дітей. Розмова точилася щодо накладок і зубного каменю, і скільки в кого цього каменю відкладається, і що в кого застряє між зубами. Я спробувала уявити їхнє статеве життя, і не змогла.

Порівнявши ціни на зуби в Москві, обидві дами погодилися, що ті зависокі.

– А я свои никогда в Мааасквє і нє дєлаю, – зізналася одна. – Тільки коли їжджу додому в Дніпропетровськ.

– Ой, і у мене дуже гарний дантист удома в Запоріжжі, – підхопила інша.

І тепер у мене криза свідомості. Мені здається, що всі росіяни – це насправді ми. Але нам трохи соромно за те, які ми є, тому ми їздимо за кордон у футболках “Россия”

Джерело

More in Події, Суспільство, Записки, Культура
Ірина Луценко: Керівництво колонії порушує права Луценка на захист

Захисник із кола близьких осіб Ірина Луценко так і не отримала від керівництва Менської виправної колонії №91 дозволу на побачення...

Close