Останні новини

Мирослав Левицький: Захист української мови як складова національної безпеки України

В Україні питання захисту державної мови не є гуманітарним, тощо питанням, як дехто пробує подавати а одним з головних політичних питань, які відносяться до розряду національної безпеки України.

На тлі дикого небажання регіоналів та їх  наймитів — комуністів голосувати  у парламенті особисто, і пов’язаного з тим протистояння, могло б здаватися, що «мовна карта» відкладена до чергових виборів. Проте будь-яку пасивність українських сил  у тому питанні можна вважати дією, рівнозначною з антиукраїнською. Тому вкотре змушений братися за перо з приводу мови.

Та Міжнародний день рідної мови, що його демократичний світ від 2000 року відзначає 21 лютого, зовсім не є приводом для коментарю. Головна причина — аномалія, як мала місце 8 лютого 2013 року в  уряді України (українським його ніяк не можна назвати).

Того дня українці стали свідками неприхованого здивування високих посадовців з Європейської комісії, коли в уряді України мовами перекладу було визначено англійську — офіційну мову ЄС, проти чого в Європі спостерігається усе більший спротив — та російську (в Україні вона має нині неписаний «спеціальний статус» — мови батьківщини Азарова, про що він сам публічно заявив).

Тож і не дивно, що в Україні є особливе ставлення до максими: «Мова — один з головних атрибутів незалежності держави». Ця, повторювана тисячі разів аксіома, яка в більшості країн Європи є наріжним каменем внутрішньої політики, в Україні, як правило, залишається порожнім гаслом. Нерідко цю аксіому агенти й наймити російського шовінізму називають «проявами українського націоналізму». І пропонується дика, з точки зору демократичних країн Європи, модель функціонування і місця української мови в Україні, з прописаним у законі правом на незнання державної мови.

За повідомленням преси один з членів делегації Європейської комісії, дізнавшись, що його англійську мову будуть в Україні перекладати на російську, заявив: «Чи не помилилися ми країною?». І хоч це було подане як жарт, однак, як часто розповідав великий український дипломат с. п. Геннадій Удовенко, у дипломатії нерідко жарт використовується як форма здивування чи докору.

Очевидно, що тут треба говорити, у першу чергу, про здивування світу з приводу все більш загрозливого стану української мови в Україні. Дія цієї загрози не припиняється  з перших років незалежності України. Відповідальні за справи національних меншин Європейські комісари, котрі в середині 90 років приїжджали Україну з проводу лементу комуністів про «прітєснєнія русскіх», відверто заявляли не лише в кулуарних розмовах з українськими політиками, а  й публічно — на прес-конференціях, що насправді загрозливим в України є стан саме української мови, яка вимагає державного захисту.

Тоді багато політиків-державників сподівалися, що час працюватиме на відродження української мови. Однак не так сталося, як гадалося. Плеяда достойних людей, будучи по своїй природі високо моральними, не могла навіть припускати наскільки цинічними на потужними будуть дії шовіністичної Росії, спрямовані на придушення українського відродження. А інформація про це була засекречена навіть від парламентарів з їх допуском до державних таємниць.

Прямим наслідком нинішнього катастрофічного стану з державною мовою нині є вихована на засадах «єдіной страни» та «єдіного язіка» армія чиновництва.

Проте це треба говорити у повний голос. Треба ставити питання: Де ж наша козацька гордість, що ми миримося з тим знущанням, яке нині коїться над Україною?  Вбита Голодомором, чи може втоплена у горілці, якою так нахабно споюють нарід горілчані королі?

Наукою зафіксовано, що попри найбільші катаклізми в третьому, а найпізніше в четвертому поколінні приспана або підкошена гордість відроджується і з нечуваною силою вибухає.

Звичайно, що влада, з її орієнтацією на мовну регіоналізацію України поки зможе, протидіятиме тому. Однак так у світі ведеться, що усякій неправді приходить кінець. Жодна з українських чи то громадських, чи політичних сил, не має морального права пасивно чекати розвитку подій.

Ми маємо працювати, використовуючи також досвід сусідів. Звичайно не східних, бо там свої особливості з незмінним,  від династії Романових, принципом: «где русскій язик, там Рассея». Очевидці твердять, що не минуло й 5 років від часу окупації Росією частини Грузії, як забрані території переводяться на російський лад в тому числі,  й мовний.

Нам треба вчитися у західних сусідів. Багатьом з нас Польща видається країною мрій. В тому числі — піклування влади про національну самобутність та державну мову, про національну пам’ять.

У нас же, як не парадоксально, частина політиків «лізе зі шкіри», щоб суспільство якомога менше пам’ятало про трагедію Голодомору й взагалі забули про Крути, а замість того возвеличують чорносотенця, душителя усього українського й єврейського — Петра Столипіна.

Хоч часто пишу про польський досвід, проте, як вчить народна мудрість, науки ніколи не буває забагато.

У Польщі заходи з підтримки державної мови чи відзначення знакових для нації історичних подій  відбуваюся за участю перших осіб держави. Для прикладу, цьогоріч 22 січня (у нас це Свято злуки) президент цієї держави — Броніслав Коморовський взяв учать у відзначенні 150-річчя вибуху трагічного за наслідками, антиросійського Січневого повстання (брали в ньому участь й українці). Не переймаючись, що в Кремлі комусь це може і не сподобатися. І  президент сказав, що на таких сторінках має будуватися національна самоповага, бо показує готовність людей ціною життя, стати на захист віри, мови та землі.

Тут згадую про цю, фактично замовчувану у нас сторінку історії, не тільки тому, аби на її тлі показати антинаціональну суть нинішньої влади в Україні. Це також трагічна сторінка української історії. Після придушення повстання 1863 року, було остаточно знищено на окупованих Росією українських територіях останні паростки українського життя в тому числі й останню єпархію Греко-католицької Церкви — Холмську.

Найбільш досвідченні удушителі цього повстання були послані для «наведення порядку» у ще ненадійному Києві. Бо ще в 70-х роках XIX століття Київ відрізнявся самобутністю, відмінною від російської мовою та ментальністю. За даними, так званого, одноденного перепису населення 1874 року більше 70 відсотків киян підкреслювало своє невеликоруське походження.

Звичайно, що багато-кому із нинішньої влади хочеться, щоб українці загалом, а кияни, зокрема, про те не пам’ятали, щоб не задумувалися над минулим. В іншому випадку була б зруйновна чи не остання платформа, на якій ще сяк-так вдається спекулювати владі, бо на усіх напрямках навіть у Донбасі бачать повну безпорадність влади Януковича-Азарова.

Та не лише у питанні діаметрально відмінного підходу держави до основи нації — мови і національної пам’яті різниця між нами та нашими західними сусідами.

Коли ми стоїмо перед відверненням загрози, що нині при потуранні влади нависла над державною мовою, то наші західні сусіди — поляки — усю увагу присвячують боротьбі за чистому мови. У них, як і практично в усій Європі (за винятком Ірландії та Іспанії (а точніше її частини — Каталонії) нині не стоїть питання, якою мовою повинен розмовляти чиновник. Там це питання національної самоповаги й традицій, відповідальності влади.

І закону про мови, в якому передбачена система штрафів за необґрунтоване використання недержавної мови державним чиновником.

Тут хочу знов нагадати, що в минулому році поляки Міжнародний день рідної мови проводили, обігруючи словосполучення рідна мова (у них це «єнзик  ойчисти»). У Польщі гаслом того дня  було — «єнзик  ой (нє) чисти». Себто ой, не чиста мова.  Автори репортажу у телебаченні звинувачували у першу чергу політиків у легковажно-безвідповідальному ставленні до мови. Хоч, якщо бути об’єктивним, то ніхто у них  не опустився до рівня глуму над мовою, як то вже тривалий час робить Микола Азаров,  пару якому нещодавно створив голова Верховної Ради Володимир Рибак.

Від вчених мовознавців дісталося й журналістам за бездумне введення в мовний обіг таких логічних абсурдів як «тиждень часу» тощо. Проте найбільшу стурбованість у Польщі викликають неологізми, які приходять разом з новими технологіями.

І якщо у Польщі, у якій від колиски виховують дітей на гаслах «честь та батьківщина» є такі проблеми, то що вже говорити про Україну, коли українців цілі десятиліття, фактично на державному рівні, вмовляли, що українська мова безперспективна?

А Добкін та йому подібні продовжують робити це й нині. А разом з тим, запускаються цинічні форми висміювання та приниження української мови в Україні. Роблять це канали так званого українського телебачення, власниками яких є олігархи-шовіністи, з найнятими ними продюсерами з Росії, котрі примітивізують та висміюють українську мову.

І хоч з цього приводу різні середовища б’ють на сполох, проте нинішня влада вже давно перестала звертати увагу на молодіжні (і не тільки) звернення.

Разом з тим маємо тенденцію до закриття шкіл (в основному українських), помітне зменшення українських газетних та книжкових видань, теле-, радіопередач.

Усе це — «яскраві» наслідки обіцяного «покращення життя вже сьогодні».

Хоча у мовному питанні влада так і не обіцяла нічого покращувати. А навпаки, обіцяла нові хвилі мовного збурення. За нинішньої влади, яка в минулому році декілька разів труїла захисників української мови міліцейським газом, набирають нового, куди трагічнішого звучання, слова поетеси Ліни Костенко: «У всіх народів мова —  це засіб спілкування, у нас це —  фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм».

У нас нині розігрується провокаційна схема: «Одна держава — дві мови». Провідний український дипломат та вчений, професор Володимир Василенко, наголошує, що «Основною нормою, яка визначає європейську мовну політику є звичаєвий принци, що одна держава — це одна державна мова. І державна мова є обов’язковою для використання на всій території країни.

Європейська хартія регіональних мов, на яку посилаються шовіністи, виразно каже, що прямим обов’язком державних чиновників, суддів є використання у службовій діяльності саме держаної мови. Усі розмови про якусь свободу вибору — або невігластво, або провокація, або обґрунтування антиукраїнської політки влади, яка націлена на побудову російськомовної України.

Наступний етап цієї спецоперації, проголошення гасла — одна держава — одна мова, з подальшим від’єднанням частини її території. Кремлівський сценарій у тому плані на диво простий: знищення мови — знекровлення нації — розчленування держави.

Професор Василенко припускає, що коли б в Україні українська мова не була державотворчим фактором, а лише засобом спілкування частини населення, то ніхто б її не чіпав.

З усього вище сказаного видно, що в Україні питання захисту державної мови не є гуманітарним тощо питанням, як дехто пробує подавати, а одним з головних політичних питань, які відносяться до розряду національної безпеки України. Тому для його розв’язання потрібні політичні рішення.

Себто, мирне усунення від влади в Україні ментально чужих українцям та аморальних сил, які у народі вже давно називають владою криміналітету.

Мирослав Левицький 

5 Comments on "Мирослав Левицький: Захист української мови як складова національної безпеки України"

  1. Євген | 21-02-2013 14:59 at 14:59 |

    Століттями заборонялось, знищувалось українство, а ми і зараз боїмося жорстко протистояти. Ніякої толерантності. Саме треба вчитись у східних сусідів – де українська мова, там Україна.

  2. Українська мова розвивалась і в російській імперії, і в радянській республіці, пережила багатьох її гнобителів. Такіх письменників та поетів, як в ті часи, в наш час нема, тому що замість творчості літератори заняті політикою та захистом мови. А опора мови не базікання про її захіст – а талановиті твори та економічна міць держави.

  3. я за україну –я за українське –тільки без поганого минулого –мені не потрібне радянське де був сталін ленін і інші це треба знищити і назавжди –мені не потрібне імперське російське це теж треба знищити і назавжди —нащо окупантів згадувати –вони і так всі мізки забруднили—без цього ми не збудуэмо державу постійно дивлячись назад

    • За Україну без її минулого, за неосвідченість, за вандалізм. Нищіти російськомовні безсмертні твори великого Кобзаря – то не по христіянські. Неважливо за українськім, чи іншим православієм.

  4. тільки ніколи не треба забувати про те що зробили вороги для українського народу а особливо російські православні—тут кажуть що нам щось приєднали щось дарували брехня це минуле наше українське і за все заплочено згадайте скільки людей поклали своє життя –я колись прийшов в церкву але багато не знав –а тепер дивуюсь як православні вбивали православних це означає справа не в вірі а в людях які прикриваються вірою і її використовують проти інших–ну от наприклад як російська церква може бути більшою над українською церквою і указувати що їй робити –це вони вже більше в правах вселенського патріарха—тут вже правослвієм не пахне

Comments are closed.

More in Національна безпека, Політика, Суспільство, Статті
судья
Голові Подільського Суду вручать <<Конституцію України>> з порожніми аркушами – на знак протесту проти дискримінації україномовних громадян

21 лютого 2013 року приблизно о 12.50 в рамках акції «Хочемо читати пресу українською!», приуроченої до Міжнародного дня рідної мови,...

Close