Останні новини

Володимир Іщенко: від протестних настроїв до протестних організацій

Нещодавно принаймні дві поважні організації повідомили про високий рівень протестних настроїв серед українських громадян. За даними опитування Центру Разумкова, проведеного в листопаді минулого року, частка громадян готових виходити на вулицю з протестом у разі значного погіршення умов життя сягнула 50%, а за даними опитування Фонду «Демократичні ініціативи» проведеного у співпраці з соціологічною службою того таки Центру Разумкова, але вже наприкінці грудня, 42% громадян вважали, що потрібно активно протестувати проти погіршення умов життя і 35% були готові особисто брати участь у акціях протесту, якщо будуть порушені їхні права та інтереси. 35% — це багато. Це, наприклад, вдвічі більше, ніж частка громадян України, які, за оцінками, брали участь у протестних акціях під час Помаранчевої революції, що й підхопили ласі на сенсації журналісти. ЗМІ завжди із задоволенням повідомляють про протестні настрої, але далеко не завжди наголошують на тому, що це лише декларативна готовність виходити на вулиці. Як вона співвідноситься з реальною кількістю та чисельністю протестів в Україні, наскільки мені відомо, досі ніхто систематично не проаналізував. Громадяни можуть роками обурюватися та лаяти владу на кухні у колі родини та друзів, закликати перестріляти всіх депутатів, але ніколи так і не вийти на вулиці.

Власне, чому так відбувається? У 1970-х роках серед американських дослідників протестів і суспільних рухів пройшла важлива дискусія на дотичне питання. Як доводила панівна на той час теорія, вибухи протестів і революцій напряму залежать від ступеня незадоволення людей – чи-то від абсолютних злиднів, чи-то від розриву між не такою вже поганою реальністю, яка, однак, не відповідає набагато вищим очікуванням. З цієї точки зору,  коли люди не протестують (а нібито мусіли би), то, очевидно, вони все ще готові терпіти пригноблення, експлуатацію, порушення прав та суспільні негаразди, але в якийсь момент, коли незадоволення досягне критичної точки, вони обов’язково вийдуть на вулиці.

Парадоксально, але ця теорія мала і характерний елітистський, часто зверхній до мас та народних протестів присмак. Адже невдоволення та протест може бути легітимним, а може бути і нелегітимним в залежності від соціальної позиції та політичних поглядів спостерігача. Якщо ми симпатизуємо мотивам невдоволення, то протест нам уявляється виправданим, давно назрілим вчинком проти суспільної або особистої несправедливості. Якщо ж мотиви невдоволення нам не зрозумілі, викликають здивування, а то й відразу, то на спроби протесту ми, скоріш за все, дивитимемося як на ірраціональний виплеск індивідуальних проблем, викликаний чи-то емоціями, чи-то комплексами, чи-то хибною ідеологією, чи-то навіть психічними відхиленнями. Буде здаватися, що особисті проблеми краще було розв’язати іншим шляхом, а не протестною мобілізацією. Якщо спростити, то приблизно саме так солідні професори з ліберально-консервативними поглядами і відреагували на студентські та інші рухи нових лівих у шістдесятих роках. Популярні, але хибні пояснення про «конфлікт поколінь», «ситий бунт», про хіпі, які погралися в революцію в юності, подорослішали і зробили успішну кар’єру – походять саме з міркувань про накопичення невдоволення.

Альтернативне пояснення, чому люди протестують або ж утримуються від протесту висунули молоді дослідники. Багато з них самі брали участь у прогресивних рухах шістдесятих і аналізувати свій активізм як досвід чи-то психопатів, чи-то ідеологічних фанатиків було для них, очевидно, абсурдним. Замість зведення протесту до функції незадоволення чи об’єктивних негараздів, вони наголосили на важливості ресурсів та об’єктивних можливостей для протесту. Не так важливо, наскільки люди незадоволені, як чи є протест виправданою раціональною альтернативою іншим формам поведінки за конкретної розстановки сил та розподілу ресурсів.

Насправді ми ледь не завжди і в будь-якому суспільстві можемо знайти групи людей, які будуть чимось дуже незадоволені, однак, ми не спостерігаємо постійно високого рівня протестної активності. Більше того, ми знаємо зовсім небагато випадків масової непокори та протесту саме там, де ступінь злиднів наближався до межі виживання, наприклад, у часи голоду або в нацистських таборах, де нібито єдиною альтернативою вірній смерті було масове повстання зі сподіванням, що хоча би хтось зможе вирватися на волю, адже втрачати було нічого.

Очікування і потреби мають тенденцію зростати. Якщо нема роботи, будете незадоволені безробіттям. Якщо робота є, то низькою зарплатою. Якщо зарплата більш-менш задовольняє, то можна вимагати коротшого робочого дня та комфортніших умов праці і т.д. і т.п. Роботодавець може представляти ці зростаючі вимоги як нелегітимні або прояв небезпечної соціалістичної ідеології, але для працівника це лише його раціональний класовий інтерес. А протест у такому разі — раціональний спосіб захистити свій інтерес, політика іншими засобами для людей, які не мають прямого доступу до власників і можновладців та інших важелів впливу на них.  Але протест, як колективний, так і індивідуальний – це лише один з можливих способів дати раду проблемі та захистити свій інтерес. Типовими іншими формами реакції на незадовільну ситуацію можуть бути пристосування – лояльність до тих, хто вище, аби самому вибитися нагору – або ж «втеча», як це назвав відомий економіст Альберт Гіршман: якщо не задовольняє теперішня робота, то чому б не пошукати щастя на іншому підприємстві, в іншій сфері діяльності, в іншій країні і т.д. Замість того, аби колективним протестом спробувати боротися за спільний інтерес, від проблеми можна спробувати просто втекти. Саме так реагували більшість українців у 90-і роки. Якраз тоді, коли слід було очікувати вибуху протестів через високі очікування після отримання незалежності та різке падіння рівня життя, люди переважно пристосовувалися, «крутилися», виживали з дачних ділянок або мігрували і саме так, а не колективною дією, продовжують відповідати на негаразди й зараз.

Які ресурси важливі для того, щоб протест став раціональною, виправданою реакцією на проблему? Зовсім не тільки і не стільки банальні гроші та сумнозвісна «біомаса». Важлива наявність часу – саме тому молоді люди частіше долучаються до соціально-політичного активізму: вони «біографічно доступні», мають гнучкий графік, ще не почали працювати повний робочий день, ще не мають дітей і ще не мають надто старих батьків, які потребують піклування. Дуже важливим є культурний ресурс – навички критичного мислення, аби поставити під сумнів вигідне можновладцям виправдання несправедливості, розуміння структурних причин соціальних проблем, що не зводяться до вад та інтересів конкретних особистостей, знання успішних прикладів соціальної боротьби, вміння агітувати, організовувати людей, знання юридичних норм. Має значення моральний ресурс, наприклад, авторитет та символічний статус лідерів протесту. Можливо, найбільш важливими та найменш доступними в умовах атомізованого українського суспільства є соціально-організаційні ресурси – тісні мережі солідарності, через які відбувається мобілізація, сильна ідентичність, яка поєднує групу людей та задає спільне уявлення, хто такі «ми» і в чому полягають наші колективні інтереси, та міцні організації, здатні для ефективної координації колективної роботи та накопичення інших видів ресурсів. Окрім ресурсів, важливі і об’єктивні структурні можливості.  Протести будуть імовірнішими тоді, коли протестувальники мають підстави сподіватися на успіх, тобто коли влада демонструє ознаки слабкості, не готова до ефективних репресій, серед еліти намічається розкол, у протестувальників з’являється впливовий союзник.

Звідси випливає важливий висновок, що часто найбільш упосліджені та пригноблені групи людей мають найменше ресурсів та можливостей для протесту і саме тому їх боротьбу часто очолюють представники більш привілейованих верств.

Теорія мобілізація ресурсів та структурних політичних можливостей перемогла пояснення протестів з точки зору ступеня незадоволення та злиденності і досі лишається головною парадигмою у соціологічних дослідженнях суспільних рухів. Це не означає, що все зводиться до ресурсів та можливостей, а змістовні причини, соціальні проблеми, ступінь незадоволення, які мотивують протестувальників, можна просто «винести за дужки». Але потрібно розуміти, що зв’язок між протестними настроями і протестними діями зовсім не прямолінійний і не безпосередній, але опосередкований багатьма навіть більш важливими факторами, що визначають в кінцевому рахунку реальну участь або неучасть у протесті.

Що ж зараз відбувається не на рівні настроїв, а на рівні фактичних протестних дій в Україні? Тенденції в динаміці протестної активності дозволяє проаналізувати проект моніторингу протестів, репресій і поступок Центру дослідження суспільства, що починаючи з жовтня 2009 р., фіксує всі протестні події (незалежно від тематики та чисельності) і реакції на них опонентів, які відбувалися на території України і були повідомлені більше 190 національними, обласними та активістськими ЗМІ. Протести минулого року зовсім не зводилися до кампанії проти прийняття «мовного» закону чи передвиборчих мобілізацій політичних партій. Як і в попередні роки, принаймні відносна більшість  протестних подій (43%) піднімала соціально-економічні питання. При цьому абсолютна кількість соціально-економічних протестів навіть зросла – від 1374 подій у 2011 р. до 1546 у 2012 р. Серед них найбільш часто в минулому році піднімалися питання незаконних забудов і приватизації міського простору, інтересів дрібного бізнесу, невиплати зарплат, соціальних виплат, навколишнього середовища. Велику частку займали протести проти деградації соціальної та комунальної інфраструктури – через проблеми з постачанням електроенергії та води, поганий стан доріг, закриття поліклінік та шкіл в рамках так званої «оптимізації». Навіть у січні 2013 р. кількість протестних подій хоч і була меншою порівняно з піками «мовної» та передвиборчої кампанії в липні та жовтні минулого року, але тільки трохи поступалася кількості подій під час мобілізацій дрібних підприємців восени 2010 р. та пільговиків восени 2011 р. Січнева протестна активність включала не лише активізацію крайніх правих, про яку повідомляв ЦДС,  а й з соціально-економічних протестів через трудові та земельні конфлікти, забудови, екологію та на захист громадянських прав.

Переважна більшість соціально-економічних протестів, на жаль, продовжують бути точковими, розпорошеними та малочисельними. У більше половини з них у минулому році не було повідомлено про участь жодної політичної партії, громадської організації, профспілки, непартійної політичної групи.  У минулому році ми не спостерігали масових загальнонаціональної соціально-економічної мобілізації на кшталт кампаній дрібних підприємців проти нового Податкового кодексу, пільговиків за гарантії виплати спеціальних пенсій, студентів проти введення платних послуг у вищих навчальних закладах чи вчителів за підвищення зарплати. Ця виняткові кампанії стали можливими саме у випадках поєднання тісної мережі зв’язків усередині групи, активної участі мобілізуючих організацій(профспілок, НУО, асоціацій чорнобильців,афганців, підприємців) та сильної групової ідентичності цілком згідно з передбаченнями теорії мобілізації ресурсів. За відсутності цих умов масова самоорганізація громадян на захист своїх соціально-економічних інтересів стає дуже примарною.

У такій ситуації для лівих активістів пріоритетну важливість отримує найбазовіший прагматичний органайзинг, допомога в організації громадян для колективних дій замість пристосування та втечі від проблем, первинне накопичення соціально-організаційних та інших ресурсів. Як писав Дьордь Лукач, політичний авангард завжди мусить бути попереду мас на один крок, але тільки на один крок. Там, де люди вже вдаються до колективних дій, хоча б і точкових, їм буде потрібна допомога зі створенням міцних організацій та налагодженням зв’язків із аналогічними ініціативами для виведення протесту на питання загальнонаціональної політики. Там, де люди вже кидають виклик політичній еліті, ліві можуть агітувати за переведення протесту в справді антисистемне русло, наголошуючи на тому, що корені проблем лежать не в конкретних поганих політиках, а в соціально-економічній системі, якій необхідно шукати радикальну альтернативу.

Причому нагальність потреби в елементарному органайзингу щодо найпрагматичніших питань ставить під сумнів позицію поєднання в одній організації профспілки та політичної ініціативи на чіткій ідеологічній платформі. На практиці це призводить лише до перенесення сектантських конфліктів на рівень низової мобілізації з деструктивними для неї наслідками, до демотивації ще не готових до лівої політики громадян, а то й до втрати позицій у масових рухах на користь популістських крайніх правих. Водночас, ані проведення справжньої революційної політики, ані серйозного розвитку лівої теорії такі ініціативи теж не здатні запропонувати. Ліві мають боротися та утримувати гегемонію в масових протестних рухах, а не підміняти їх своїми вузькоідеологічними сектами. Як наслідок, це означає потребу і в окремих, відверто політичних організаціях, готових до боротьби за владу, а також в гуртках і виданнях, спроможних розвивати ліву революційну теорії на справді науковій основі.

Володимир Іщенко

кандидат  соціологічних наук, керівник проекту моніторингу протестів, репресій і поступок Центру дослідження суспільства, викладач кафедри соціології НаУКМА

More in Громадські акції, Новини, Протест
373013_493443614024589_554474645_n
«Українська хартія вільної людини: заклик до революції свідомості»

Запрошуємо усіх охочих на розмову із учасниками Ініціативної групи «Першого грудня» В'ячеславом Брюховецьким, кардиналом Любомиром Гузаром, Євгеном Сверстюком у Національному...

Close