Проминаючи Бессарабку, я натикаюсь подеколи на похмурих типів, які пропонують специфічний товар, чи, пак, послуги. Роблять це ненав’язливо, звертаючись мовби і не до тебе, а десь у простір: “Отдих, дєвочкі”. Геть як таксисти в Борисполі — після того, як їх там трохи шугнув Колесніков. Чи, може, просто запровадив монополію для дружньої фірми і закрутив гайки всім іншим.
Воно, звісно, добре, що ніхто тебе не хапає за поли й не репетує: “Мущіна! Женщіна!”. Мовні практики досить точно відбивають стан суспільства. У нашому випадку — стан відчуження, знеособлення й загальної аморфності. Один совок відрізняє іншого головним чином за статевою ознакою. Звертання “товаріщ” померло разом із комуністичною ідеологією, звертання “гражданін” — разом із Совєтським Союзом. “Пани” й “господа” погинули ще раніше.
У вужчому колі ми ще можемо якось назвати себе по-людськи — добродієм, паном або колегою. Проте звернутися так до незнайомих “мужчін” і “женщін” — язик не повернеться. Краще вже просто: “Таксі нада?”
Мій приятель вважає, що ця країна ніколи не стане нормальною, доки “мужчіна” і “женщіна” будуть у ній основною формою звертання. І навпаки — звертання не зміняться, доки не переміниться сама країна. То як же вибратися з цього зачарованого кола?
Може, просто — набратись іронії і звернутись до іншого: “сер”, “месьє” чи “сеньйора”? Принаймні, в Борисполі я так і відповідаю таксистам: “Дякую, сер. Іншим разом”. І будівельникам, що ремонтують квартиру, кажу: “Перепрошую, джентльмени, але вам доведеться це все до бісової матері переробити”.
І лише біля Бессарабки не знаходжу оптимальної форми:
— Або “отдих”, — кажу, — або “дєвочкі”!
Сутенер посміхається — видно, і його відвідує подеколи така думка.