Останні новини

Про мовний ребус і богообране усвідомлення

Продовження нашої дискусії про лінгвоінвалідність. Ми вітаємо полемічні статті на цю тему. Попередня стаття тут Володимир Богайчук: Про «безмовні» і «багатомовні» нації.

Складність мовної ситуації в Норвегії спонукає автора просто викласти уривки зі статті мовознавця професора Тищенка К.М. «І букмол і нюношк».

«Велика мова середньовічної культури – норманська – збереглася лише у вигляді ісландської з її напрочуд консервативними традиціями. На самій же батьківщині норманів, у Норвегії, місцева письмова традиція за часів данського панування цілковито згасла. Внаслідок близькості данської мови нової еліти до народної норвезької мови тут розвинулася своєрідна „креолізована” данська мова — дансько-норвезька, вживана переважно освіченою частиною суспільства. Поступившись у XV ст. писемній данській, писемна норвезька повернулася до рівня літературної мови лише через 400 років. Усе це поготів дивно, бо ще від IX ст. скандинавські мови поділилися на дві гілки — ісландсько-фарерсько-норвезьку і шведсько-данську, і тому дві теперішні норвезькі літературні норми — вирощений на діалектах лансмол (нюношк) і прищеплений на данській мові букмол – фактично продовжують кожна історію своєї гілки. Проте букмол зберіг також народну вимову, схожу на шведську, що й дає підстави для такої лапідарної формули сутності букмолу: „Норвезька мова — це данська, озвучена по-шведськи”. Щойно викладеного досить для висновку про те, що з-поміж усіх скандинавських країн саме в Норвегії відбулися найцікавіші й найсуперечливіші мовні перетворення.

Між собою словники трьох скандинавських мов відмінні заледве на кілька відсотків. Данець, швед і норвежець легко доходять порозуміння, говорячи кожен своєю мовою, і не потребують перекладу. І хоч шведський словник дещо більш відмінний од лексики двох інших мов, виникає спокуса вважати всі три мови простими варіантами єдиної скандинавської мови: існувала ж бо вона насправді до IX століття! Проте, як пише Г.Вальтер, це не означало знехтувати решту причин — суспільних і політичних, що зумовили специфіку кількох різних норм правопису й вимови та сприяли формуванню трьох спільнот людей з відмінною національною тотожністю.

Близько 1370 р. розпочинається середньонорвезький період розвитку норвезької мови, що тривав до 1540 р. Для цих часів характерна дедалі більша політична, а потім і економічна залежність від Данії та поступове впровадження данської мови як офіційної мови країни на тлі занепаду й завершення історичного розвитку власне норвезької писемної мови.

Король і державні установи перебували в Копенгагені, Данія як на ті часи була густіше залюднена, — тож і щоденне життя в Норвегії набувало все більше провінційних рис. За цих обставин історично неминуче поширення данської мови як державної також і на території Норвегії стало можливим не лише завдяки близькому походженню обох мов, а й тому, що обидві книжні мови — давня норвезька і тодішня данська — у якийсь момент почали сприйматися як рівновіддалені від живої мови норвежців. Тож коли після лютеранської Реформації з 1540-х pp. стала відроджуватися норвезька література, її мовою була вже данська, хоч і з певною кількістю лексичних і граматичних норвегізмів.

Від кінця XVII і впродовж XVIII ст. на південному сході Норвегії поступово формується міська розмовна норма, з якої згодом виріс пізніший риксмол. Ця форма мови була фактичним компромісом між „урочистою мовою”, з одного боку (наприклад, мовою церковних казань, де вживалася данська з норвезькою вимовою), і, з другого боку, місцевими говірками простого люду. Чіткої межі між усіма трьома сторонами мовного узусу (вжитку) не існувало: усі верстви суспільства знали й говірки і вживали з них принаймні якісь слова, звороти чи цілі конструкції.

За тривалий час двомовності в Норвегії місцева вимова письмових данських текстів так і не наблизилася до данського усного взірця. Коли Норвегія і Данія роз’єдналися, у норвезьких школах спочатку навіть поліпшилося викладання саме данської як взірцевої, „урочистої мови”, але незабаром настала реакція: поет Генрик-Арнольд Вергеланн (1808-1845) опрацював цілу програму норвегізації письмової мови. На хвилі національного відродження у 1840-х pp. Асб’єрсен і Моє видали перший збірник норвезьких народних казок. Очевидно, що народні оповідачі зберегли ті казки у своїй місцевій говірці, завдання ж укладачів книжки було передати усні оповіді згідно з правилами данського правопису й граматики. При цьому якнайточніше відтворено синтаксу текстів і збережено в них численні норвезькі („діалектні”) слова. Так сформувався виразний і потужний книжний стиль, що нагадував давньонорвезькі саги.

Найпомітніше відбувався процес активної норвегізації словесного складу мови. Велика заслуга в цьому згаданого вже Г.-А. Вергеланна, який впровадив до своїх поетичних творів понад 1500 питомих норвезьких слів, узятих з народної мови. Він став уживати їх з норвезькими закінченнями та в норвезькій синтаксичній послідовності в реченні. Йому ж належать перші системні зміни в орфографії; так, на місці данських b, d, g він став писати — відповідно до реальної вимови норвежців — p, t, k. Очевидно, що зусилля Вергеланна та його прибічників мали з часом допровадити до утворення цілком незалежної від данської загальнонародної норвезької мови.

А втім, радикальнішій частині норвезького суспільства (і, очевидно, менш освіченій, себто менш прилученій до міських данізованих мовно-культурних цінностей) ці заходи здавалися недостатніми. Мріялося про якусь наддіалектну автентичне норвезьку мову — спадкоємицю давньонорвезької. У відповідь на цей суспільний запит на хвилі романтичної зацікавленості народними звичаями, фольклором і діалектами в Західній Норвегії близько 1850 р. постала „більш норвезька” відміна літературної мови — лансмол (буквально „народна мова”) — як штучний компроміс поміж місцевими діалектними формами усної мови, її в повному розумінні слова сконструювала (і дала назву) одна особа — літератор і діалектолог Івар Осен (1813-1896), який у виданій 1848 р. книжці „Det norske folkesprogs Grammatik” („Граматика норвезького народного мовлення”) довів пов’язаність давньо-норвезької мови з діалектами саме Західної Норвегії. З’ясувалося, що в цих діалектах повніше збереглися деякі граматичні морфеми (множини, минулого часу). На відміну од данської тут збереглася навіть відмінність у закінченнях іменників чоловічого й жіночого роду. Тому від самого початку в лансмолі визнавалися три роди — чоловічий, жіночий і середній, тоді як у риксмолі їх було тільки два — загальний і середній.

Від часу формування лансмолу досі точаться суперечки про те, яку з двох мовних норм — риксмол чи лансмол — слід визнати за загальнонорвезьку. Перші десятиліття існування лансмол підтримувала переважно західнонорвезька селянська опозиція та противники персональної унії зі Швецією (до 1905 p.); риксмол обстоювали мешканці східнонорвезьких міст, насамперед Осло. Обидві норми мали в суспільстві численних послідовників і на обох сформувалася багата й різноманітна література.

Починаючи з 1907 р. низка орфографічних реформ (1917, 1938, 1951, 1959, 1981 р.) закріплювала щораз нові рубежі відрубності від писемної данської мови.

1951 р. парламент Норвегії утворив спеціальну консультативну мовну комісію порівну від представників обох норм. До складу її ввійшли мовознавці, письменники, журналісти, викладачі норвезької мови й працівники радіомовлення. Комісія видала в 1959 р. нормативний довідник для шкіл, який містив мінімальні орфографічні зміни порівняно з правописом 1938 р. й регулював переважно питання граматики. І тут сталося непередбачене. Більшість газет і письменників відмовилися вживати на практиці нові приписи (фактично це була четверта реформа правопису). Мовні суперечки в суспільстві несподівано різко загострилися. Уряд був змушений витримати паузу й доручити в 1964 р. іншій комісії дослідити нову мовну ситуацію в країні та запропонувати шляхи виходу з мовної кризи. 1 хоча підсумковий документ комісії був виданий уже в 1966 p., парламент не квапився, відклавши розгляд його на чотири роки. Низка проведених тоді анкетувань відображає розподіл громадських уподобань і мовну поляризацію норвезького суспільства: на письмі 50% норвежців вживали в 1968 р. риксмол, 31% — букмол, 10% — нюношк. Зате в усному спілкуванні 48% опитаних у 1978 р. вдавалися до місцевих діалектів, 49% — послуговувалися букмолом і риксмолом, на нюношк припадало 3% опитаних. Тому за незначним винятком підручники норвезької мови для іноземців побудовані на букмолі.

У 1981 р. стортинг схвалив уп’яте переглянуті правила офіційного букмолу, цього разу легалізувавши в шкільних підручниках, на радіо й телебаченні ще низку форм риксмолу, раніше не прийнятих у букмолі. Та очевидно, що до остаточного врегулювання ще далеко.

Виявляється, річ зовсім не в масштабах відмінностей, а саме у факті наявності їх: як твердить сучасна теорія прескриптивної („регулятивної”) лінгвістики, в усіх випадках, де в мові є варіанти й можливість вибору мовцем конкурентних форм (нехай хоч і в 1% звуків тексту), неминуче відбувається використання певних форм як символу для демонстрації ідейно-політичної належності мовця. У такому разі питання уніфікації двох норвезьких мовних норм — насправді вторинне й має бути поставлене в іншій площині. Справжній його глибинний відповідник: що саме заважає об’єднатися сучасній норвезькій еліті та контреліті?»

Цитата вийшла дещо довгувата, але складність мовної ситуації в Норвегії спроможні оцінити всі читачі

Далі пропоную читачам надзвичайно цікавий і вартий запозичення досвід євреїв.

Відродження івриту в якості національної мови євреїв – лінгвістичний, соціальний та політичний феномен, який не має аналогів у світі. Мало кому відомо, що лише трохи більше ста років тому на івриті не розмовляла жодна людина у світі.

Приблизно з третього століття іврит фактично повністю перестав вживатися євреями для повсякденного спілкування. Трохи слів цієї мови залишилося лише в Старому заповіті та релігійних текстах рабинів. Мови з таким ареалом вжитку називаються мертвими.

Але євреї потребували не просто мови для всіх євреїв – вони потребували нової держави. І для цього потрібна не запозичена (ідиш, ладіно, російська), а своя власна мова: мертвий іврит.

Цю істину збагнув першим і втілив у життя один-єдиний чоловік – Лазар Бен Ієгуда. Саме він сформулював гасло, під проводом якого воскрес іврит: євреї, спілкуйтеся івритом!

Як правило, створення літературної мови базується на фольклорі та розмовній мові. Івритом у 19 столітті не було не лише цього, а й елементарних побутових термінів. Частина євреїв більш-менш знала лише тексти деяких молитов. Та це на початку зіграло стримуючу роль: першу газету Бен Ієгуди закрили через протести ортодоксальних євреїв, які вважали, що мову святих текстів застосовувати для світських потреб є неприпустимим.

Для досягнення поставленої мети Бен Ієгуда придумав план з трьох складових.

Перша – це «іврит у домі». Відродження мови мало початися з її повсякденного вживання в побуті. «Якщо мова, якою перестали розмовляти, може повернутися в якості розмовної мови окремої особи для всіх її життєвих потреб, це не залишає сумнівів у тому, що ця мова може стати розмовною мовою для суспільства».

Бен Ієгуда принципово переходить виключно на іврит – попри те, що багато його близьких просто не розуміли, коли він до них звертався. Він вирішив, що його син почне розмовляти саме на івриті – і заборонив матері і гостям звертатися до дитини будь-якою іншою мовою. Одного разу Бен Ієгуда почув, як дружина наспівує дитині колискову своєю рідною русскою то розлютився і довів її до сліз.

Друга складова плану – «іврит у школі». По-перше, спілкування на івриті в школі мало бути тотальним. По-друге, вивчення івриту відбувалося за принципом «іврит через посередництво івриту» – без застосування інших мов.

Спочатку вчителям навіть не вистачало слів і вони пояснювали учням певні поняття жестами. Але тотальне занурення в мовне середовище робило свою справу: за кілька місяців діти вільно спілкувалися між собою.

Третя складова плану – “слова, слова, слова”. Бен Ієгуда розумів, що мова, якою не говорили дві тисячі років, не має дуже багатьох слів і почав створювати «Повний словник стародавнього і сучасного івриту».

Для створення цього словника Бен Ієгуда заснував у 1890 році Раду івриту (Академія мови іврит), яка зайнялася пошуком, відбором і затвердженням нових слів. Кожен учитель міг винаходити слова і надавати на загальний розгляд.

Результат – тисячі нових слів, десятки тисяч словотвірних похідних, понад 100 тисяч технічних термінів, яких просто не існувало.

Паралельно розвитку мови як такої сіоністи вели постійну роботу над здобуттям офіційного статусу для івриту. Євреї вважають, що запровадження івриту стало одним з головних чинників створення майбутньої держави Ізраїль.

Безпрецедентний факт: за період життя одного покоління, мертва мова увійшла в усі без винятку комунікативні сфери – від побутової до офіційної.

Чому євреї доклали титанічних зусиль, щоб оживити мертву мову іврит. Тому що усвідомили – для існування окремої єврейської держави необхідна окрема єврейська мова.

Євреї усвідомили, а українці?

 Володимир Богайчук

ідентичність мова мовоязичіє

More in Суспільство, Культура, Статті
51850fcc4856d044f481269482a
Чи так страшний закон про референдум, як його малюють? Майдан Reload №9

Чи мають рацію експерти в тому, що закон про референдум то пряма та очевидна загроза національній безпеці? Чи ЦВК вже...

Close