Останні новини

Роман Романов: Що робити із Угодою про асоціацію: нотатки до виступу, що не відбувся

Oleksandr Sushko своїм ефектним порівнянням нинішньої ділеми щодо майбутнього Угоди про Асоціацію із ЄС із підписанням Заключного Акту Наради у Гельсінки додатково вмотивував мене до написання цього тексту.

Я раніше не виступав публічно проти підписання Угоди про Асоціацію, не маю наміру робити це і зараз. Водночас, немає мого підпису під текстами звернень українських громадських діячів із закликами до підписання, адресованими керівникам ЄС. Нещодавно продивився звернення і помітив, що там відсутні підписи майже всіх відомих мені організацій з прав людини. Я точно знаю, що не було з цього приводу окремої дискусії серед правозахисників і будь-яких спільних рішень, знаю що тексти були доступні до підписання і про них було відомо. Чому ж ідея, здавалася би очевидно приваблива – виступити із публічними закликами заради наближення України до ЄС, де повага до прав людини є значно більшою ніж в Україні, не стала спільною?

Думаю, що відповідь, яка випливає із твердження про сегментованість громадянського суспільства буде вірною. Частково вірною. Спробую представити своє критичне осмислення.

Правозахисники – це громадські активісти, які об’єднані спільними цінностями, які не лежать у прагматичній площині інтересів. На відміну від просування різних суспільних інтересів, діяльність на захист прав людини за визначенням має високу суспільну легітимність, незалежно від усвідомленої підтримки громадянами. Відповідно, правозахисники часто не дуже прагнуть здобувати суспільну підтримку, віддаючи перевагу внутрішньому спілкуванню. Доступність джерел фінансування також зменшує цю необхідність. Для них інтуїтивно європейська інтеграція лежить в інструментальній площині – це перш за все опора на союзника для просування прав людини у суспільстві, для якого це не є спільною визнаною цінністю. Наближення має бути пропорційним впровадженню, із чого відповідно випливає і зворотній висновок. Реакція про-європейських організацій – це яскрава, лаконічна та змістовна відповідь, сформульована Олександром Сушком.

Тепер погляд на інший сегмент громадських організацій. Основна увага надається перевагам, які отримають громадяни, бізнес, влада від поглиблення відносин із ЄС: всеосяжна зона вільної торгівлі, “відкрите небо”, безвізовий режим… Це важливі інтереси, які безперечно привабливі для громадян, які дозволяють мобілізувати суспільну підтримку процесу європейської інтеграції. Правосуддя, права людини, верховенство права, особливо недискримінація – мабуть справді менш привабливі пріоритети, аніж скасування віз, якщо адресати – це соціально активна і благополучна частина суспільства, яка має більший вплив на прийняття рішень. Для правозахисників таке просування європейських цінностей нагадує політичну агітацію кінця 80-х – початку 90-х років за державну незалежність України. Пригадуєте про цукор, пшеницю, м’ясо, яких Україна виробляє набагато більше, аніж споживає і ми маємо жити добре, якщо все наше “добро” залишиться в Україні? Це звісно було правдою. Але у такий спосіб споживацьке ставлення до держави лише посилилося. Напевне, здобуття незалежності було наближено, проте кількість її справжніх громадян завдяки такій кампанії не зросла.

“Немає доказів того, що політика Європейського Союзу, основана на інтересах, буде менш ефективною, аніж політика, основана на цінностях”, – почув кілька тижнів тому роздуми активіста, який щиро прагне наблизити європейське майбутнє України. Я думаю що це твердження найяскравіше відображає змістовні відмінності бачення пріоритетів з боку українського експертного про-європейського середовища і правозахисників. Для останніх перехід Європи у відносинах із Україною на політику інтересів – це втрата основного союзника, щось схоже на те, аби у 1943 році США і Великобританія виступили на боці Німеччини…

Щойно побачив на УП заголовок: “Суд як інструмент гальмування європейської інтеграції.” Вірна стаття, правильні акценти людини, яка щиро прагне зберегти європейський вектор розвитку України. Тут подвійна проблема, але європейська інтеграція відходить на другий план, якщо суд стає інструментом будь-чого іншого, окрім вирішення правових спорів.

Для правозахисників звернення, адресовані керівникам держави у яких дієвість верховенство права, дотримання права людини, є вимогами ЄС і необхідні Україні для підписання Угоди про асоціацію не виглядають переконливими. Щодо звернень на адресу керівників ЄС – ще складніше. Я маю знайомого іноземця, який вчетверте одружився, цього разу в Україні. При розмові за обідом він мені серед іншого сказав, що його дружина його не розуміє. А потім витримав паузу і додав: “жодна з них”. Можна спробувати, але не впевнений чи варто було би переконувати дружину у тому, що його треба розуміти і навколо багато гірших чоловіків, адже очевидно що мабуть проблема не в дружинах…

Фактично, ми маємо два середовища громадських активістів, яких, як на мене розділяє відповідь на просте питання: виконання умов потрібно для підписання Угоди про асоціацію чи Угода про асоціацію потрібна для реалізації того, що належить до умов її підписання? Виглядає схоластично, але як на мене, в цьому основний зміст дискусії. Дуже сподіваюся, що інтелектуальний рівень учасників дискусії не дозволить опустити її на рівень особистісних характеристик. Тим більше, що є багато впливових гравців на цьому полі, які проти і Угоди і умов…

Олександр Сушко правий у тому, що радянські дисиденти не передбачали наперед яку роль у подальшому зможуть мати Гельсінські Угоди для внутрішніх перетворень у країні. Вірно також, що для багатьох сам факт діалогу із Брєжнєвим видавався невиправданою поступкою. Проте, змістом звернень радянських дисидентів до США та Європи завжди були цінності – права людини в СРСР. Діалог навколо важливості процесу діалогу, задля досягнення вищих стандартів життя – це могли бути прагнення політиків і мова дипломатів, але не дисиденів – інтелектуалів. Ідеї академіка Сахарова про конвергенцію все-таки стосувалися ціннісного діалогу.

Ця дискусія насправді не унікальна лише для України. Мій давній приятель – блискучий юрист і відомий правозахисник із Болгарії говорив мені що публічно виступав проти набуття членства Болгарії у ЄС. Коли я запитав його кілька років тому про те, чи розглядав він інші альтернативи і чому вирішив, що це не найкраща перспектива для його країни, – він відповів: “Болгарія настільки корумпована, що вона не гідна зараз ставати частиною Європи”. Пройшло кілька років, він особисто отримав від вступу Болгарії до ЄС багато переваг, але своєї думки до цього часу не змінив, чим дивує багатьох, але мене – ні.

Від Майдану – виступ не відбувся наживо з технічних причин під час нашого 6го Майдан Reload-у.

More in Політика, Статті
2013-03-14-riabchuk
Микола Рябчук. Від ВЧК до СБУ: тяглість та модифікація “антинаціоналістичних” дискурсів і політик

Пропонована доповідь присвячена двом найцікавішим періодам роботи совєтських спецслужб в Україні

Close