Останні новини

Євген Шаповалов: І знову про історію рідного краю на Донеччині

Минулої п’ятниці у теленовинах на ТСН 1+1 і ТРК Україна промайнув матеріал про підручник «Історія рідного краю» для 9 класу, який надійшов у школи Донеччини у 2012 році.

Привернув увагу телевізійників він тим, що у схваленому Міністерством освіти посібнику історію Донецької області пропонують вивчати на прикладах протистояння в регіоні “шахтарів” і “хохлів”.

Але коли проаналізуєш це «видання» глибше, то складається враження, що на Донбасі, начебто й не було нас, українців. Велика увага приділяється переселенцям у наші землям, заробітчанам, колоністам, а от про українців, корінне населення, первопоселенців Донеччини, майже нічого. Та й сама наша територія, аніж як Азовська губернія, Катеринославське намісництво, та Малоросія не зветься. У хронографії навіть не вказана дата підступного руйнування Катериною Запорозької Січі, якій належали наші землі. У картах нема паланкового устрою, та кордонів земель війська Запорозького. Колонізація нашого краю й покріпачення наших вільних предків подається як благо й прогрес.

Про населення Донеччини написане так: «На території нашого краю мешкали представники численних етнічних груп, які мали різний соціальний статус». А далі йдеться про побут німців і греків… Знову ж настає питання: «А ми, українці де ж тоді були?». Може нас не було? Або комусь дуже хочеться, щоб нас не було? А дитина, ученик, прочитавши про це – що собі втямить?

У додатках до цієї теми такі документи: «Из истории заселения немецкими колонистами Екатеринославской губернии (конец XVIII – начало XIX вв.)», «О переселении Израильских христиан на территорию Александровского уезда. 1846 год». І тут нас знову немає…

В книзі є соціальний, конфесійний склад населення Донеччини, але повністю відсутній національний. Українців згадують у розділі про побут селянства як «українці нашого краю» (!). З українських особистостей в історії краю названі письменник, видавець, лінгвіст, автор «Словника української мови» Борис Грінченко з коротеньким коментарем і поети: Михайло Чернявський, вірш якого, чомусь, наданий російською мовою і Михайло Петренко.
Нарешті на сторінці 336 находжу у підручнику й про нас, українців, у «Документі № 7». Це уривки з нарисів «Підземне царство» Вікентія Вересаєва.

Ось витяги з нарису «Шахтарі-мужики» (назва нарису у підручнику українською): «Так же относятся к шахте и местные хохлы…». «Если хохол работает в руднике, то исключительно «на поверхности», но и тут возьмет цену выше обыкновенной…».

А це нарис «Невенчанная губерния» (назва нарису російською): «Спросите местного хохла, что это за «Невенчанная губерния», где она находится? Хохол угрюмо нахмурится и, глядя в сторону, скажет: «Не чулы мы про таку губернию…». «В сердцах отцов, мужей и братьев растет глухая, тяжелая ненависть к пришельцам шахтерам. И ненависть эта не остается без проявления: хохлы умеют жестоко мстить… Вообще вражда между местными хохлами и шахтерами крайне жестокая. Шахтеры при каждом удобном случае колотят хохлов, хохлы – шахтеров. Это два враждующих лагеря, не знающие перемирия».

Закріпляється сказане у підручнику контрольним питанням для учнів: «У чому полягали побутові підвалини ворожнечі між мужиками-хохлами та заробітчанами-шахтарями?».

Прочитавши таке, я уявив собі, як якийсь школяр з Донецька почувши, що поруч хтось спілкується українською називає його «хохлом». А на зауваження, що це образа, – каже, що так написане у шкільному підручнику…

Що тут можна сказати?

На згадку приходять слова нашого видатного земляка, вчителя Олекси Тихого: «Донеччина — це 1/6 всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібним…». Приклад з’явлення такого підручника і того, що в ньому є, я вважаю – холероподібним…

Як могли такі титуловані донецькі автори: два кандидата історичних наук, два відмінника освіти України упорядкувати таке? Рецензенти: два кандидата історичних наук, два простих учителя дати позитивні рецензії? Літературні редактори: методист і член спілки журналістів України так відредагувати? Начальник обласного відділу освіти й науки та ректор Донецького ОІПП науково обґрунтувати, а комісія з історії науково-методичної ради Міністерства освіти схвалити ТАКЕ?!

У інтерв’ю одному з телеканалів ректор Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти чесно признав, що допущена помилка і підручник треба перевидавати. Я згоден з ним, це треба терміново робити. Я вважаю, що до роботи над створенням такого посібника треба долучати членів обласної організації Національної Спілки краєзнавців України. Спілка об’єднує десятки професійних знавців рідного краю. Вони самотужки, за свій кошт видають книжки з краєзнавчими матеріалами, збирають свідчення про край, постійно працюють в архівах.

Є багато українських письменників з мировим ім’ям, які писали про Донбас. Це в першу чергу Спиридон Черкасенко, творчість якого, це перше повне й вагоме відтворення умов праці, душевного стану донецького шахтаря в українській літературі. Сава Захарович Божко у своєму романі «В степах» живо й перспективно показав процес індустріалізації Донбасу з його проблемами, долями людей. Василь Гайворонський у своїй збірці «А світ такий гарний» розповідає про події на Донбасі у Костянтинівні, Слов’янську, Дружківці.

А скільки сучасних професійних дослідників історії Донбасу. Це Василь Пірко, професор ДонНУ, Роман Лях, Феня Пустова, Надія Темірова, Петро Лаврів, Вадим Оліфіренко, Ярослав Гомза, Володимир Дєдов, С. Татарінов, інші. Чому не взяті їх дослідження?

У 2002 році вийшла книжка відомого японського дослідника Гіроакі Куромія «Свобода й терор у Донбасі 1870 – 1990», присвячена бурхливій історії Донбасу, козацького краю, де віками гуляв дух волі, де степ давав притулок тим, хто шукав кращого життя. Людина п’ять років робила у архівах Москви, Києва, Лондона, Донецька, Харкова, Луганська. У книжці більше тисячі посилань на джерела…

У 2011 році вийшла з друку книжка нащадка бельгійських колоністів, які будували заводи на Донбасі у кінці XIX – на початку XX століття Ваама Пітерса. Це безцінна збірка матеріалів, фото, свідчень про ті часи.
Всюди у ЗМІ, Інтернеті ми читаємо, що якість освіти в Україні падає. На прикладі цього донецького підручника я переконався, що це так… Стає питання: група людей, не освітяни, виявили такий підручник і шляхом впливу через ЗМІ начебто добилися його ліквідації. А невже вчителя, які читають історію не побачили того, що там є? А якщо побачили, то чого мовчали?

Питань поки що більше чим відповідей…

Євген Шаповалов

922247_507241952646714_2113803327_o

More in Влада, Наша історія, Освіта і наука, Статті
У Херсоні чиновник напав на журналіста (відео)

20 квітня під час висвітлення мітингу проти будівництва в Херсоні нового торгівельно-розважального комплексу та розміщення в зеленій зоні заправки, зазнав...

Close