Останні новини

Іван Варченко: Розірвана Україна

Довгий ряд означень з різною енергією передає стурбованість українців за відсутність єдності. Україна розірвана, роздерта, пошматована, розпанахана, четвертована, розділена, розрізана, розколота, розтята, роз’єднана…

Divide et impera – розділяй і владарюй – принцип імператорів, який забезпечив тривале існування Римської імперії.

Розкол став символом і формою існування українського суспільства від Київської Русі до Руїни, від Гетьманщини до революції та отаманщини 1917-23 років, від ОУН-УПА до сучасної багатопартійності. Розкол українців є зручним та поживним середовищем для існування сьогоднішніх вождів України.

Ретельний аналітик може виділити десятки, коли не сотні, ліній розколу між громадянами України. Частина з них існують століттями, частина – з’явилася кілька днів тому.

Ви «ЗА!» чи «ПРОТИ!»? Третього варіанту немає. Незалежність чи повернення СССР? НАТО чи дружба з  Росією? СНГ, ЄЕП, Митний союз чи Європейський? Газ і газова труба, Чорноморський флот, «хохли» та «кацапи», «жиди» та антисеміти, позаблоковість, сланцевий газ, фашисти і антифашисти, пам’ятники, Мазепа, УПА, Бандера та Шухевич, Друга світова чи Велика Вітчизняна? Герої чи зрадники, День Перемоги чи жалоби? Петлюра, Голодомор, гей-паради, Сталін з Леніним, 8 березня та 23 лютого, УПЦ Київського, Московського патріархату чи Автокефальна церква? Мова, вишиванки, олігархи, бідні і багаті, влада і народ…

Це не рахуючи виборчих дискусій, у яких беруть участь 210 політичних партій і десяток потенційних кандидатів у Президенти України, бо в них хоча б якісь правила є.

Широчезне поле для деструктивних суперечок. Кожен «в курсе дела» і має чітку безапеляційну позицію. Тут зручно бути суворим, принциповим і безкомпромісним суддею. Тут легше обирати «з нами чи проти нас», категорично «так чи ні?», «за чи проти?», аніж вдаватися в «гнилі інтелігентські роздуми». Тут слабак той, хто не намагається бути носієм істини в останній інстанції. Тут змістовний Пинзеник приречений на поразку в дискусії з «решительной» Вітренко, а мудрий Любомир Гузар має суспільний вплив менший, аніж «диригент» Чечетов.

«Ну й наплів,» – скаже суворий критик. А в житті не так?

На території України ведеться нескінченна, коли прихована, а коли й відверта, громадянська війна.

Хто винен?

Думаю, що наша схильність до тривалих, малопродуктивних, а від того ще більш шкідливих та руйнівних дискусій зумовлений, передусім, двома обставинами. По-перше, більшість сучасних українців, як представники бездержавної нації, історично є носіями трьох моделей мислення. Перші – ті, хто чинив спротив радянській системі та їх нащадки. Таких – меншість. Другі – ті, хто іменем системи знищував перших, та їх нащадки. Таких трохи більше. Треті – ті, для кого непомітність стала філософією та психологією виживання. Їх – абсолютна більшість. Вони обрали долю «жертв обставин», уникають будь-якого самовизначення, висловлення позиції, максимальна їх емоція – співчуття. Пасивно вони завжди на стороні сильнішого. Другою обставиною є відсутність національної стратегії, здатної мобілізувати енергію народу на зовнішні ринки, замість внутрішньої боротьби.

Відповідальність за розв’язання і перебіг такої війни лежить виключно на владі. Це у неї обов’язок, повноваження і можливості запобігати суспільним конфліктам, згладжувати гострі кути, бути миротворцем і носієм вищої від корпоративної – державної й національної – ідеї та мудрості. У нас же навпаки: саме влада частіше виступає замовником і головним промоутером суспільних розколів, «креативлячи» на болючих для українців темах. Очевидно, що нинішня правляча еліта інакше просто не може.

Для власного спокою сама ж влада культивує іншу лінію розколу, проголошуючи, що займатися політикою та прагнути влади негідно для «нормальної людини». При цьому погано бути не поганою владою, а будь-якою в принципі. Результат? Менше конкуренції, адже «навіщо вам, молодим та красивим, лізти у цю брудну владу та політику, нехай вже ми та діти наші нестимемо цей невдячний хрест».

У суспільства, як завжди, є вибір. Або усвідомити маніпулятивність цих технологій і відмовитися від ескалації тем, що роз’єднують, або грати за нав’язаними правилами. При цьому слід розуміти, що загострення конфліктів розгортатиметься передусім на побутовому рівні. Як це було неодноразово в новітні часи, коли у розпалі т.зв. «політичних» дискусій розпадалися родини, ворогами ставали колишні друзі, переставали вітатися сусіди. Як це було сотню років тому, коли у вирі революції брат нищив брата, а батько – сина. Україна бачила громадянські війни і триста, і тисячу років тому.

Організатори конфліктів переважно втікають. Когось із них знаходить суд, когось – людський осуд і прокляття.

Наш сьогоднішній рівень інформованості та комунікацій дає можливість зробити вдалу спробу вийти із замкнутого кола.

Що робити?

Першим кроком – усвідомити абсурдність більшості з зазначених вище дискусій. Зрозуміти, що лінії розриву активно мультиплікуються, переплітаючись у дивовижний клубок, коли однодумці в одному, виявляються непримиренними ворогами в іншому питанні. Де, наприклад, знайти вузьку стежку істини в культурно-історичному «мінному полі» України?

Ти слухаєш Таїсію Повалій? Ганьба! Прихвостень Януковича та партії регіонів! Дивишся 95 квартал? Манкурт! Пам’ятник російському поету Пушкіну у Харкові? Це ж трибун нації-окупанта! Геть! Міцкевич в Івано-Франківську? Польський окупант. Геть!

А військовий чобіт якої з європейських націй не заходив на землю України? Вся світова, а тим більше європейська література – це література окупантів. А де не бачили звитяжного українського вояка? Відень, Москва, Варшава, Стамбул, Берлін… Ми також не позбавлені почесного статусу окупанта – завойовника. Нас трохи виправдовує те, що ми свою імперію не будували.

Десятки Фейсбук-друзів зайняті захоплюючим полюванням: зловити, затаврувати як пережиток комуністичного мракобісся і розфрендити тих, хто привітав з 23 лютого чи 8 березня. А день Космонавтики? Ви що, це ж почали святкувати в СССР, теж пережиток! Але у тому ж СССР почали святкувати і День медика, і День молоді у червні, День вчителя у жовтні і навіть День рибалки у липні. А День Перемоги? Теж – геть!? Не будемо святкувати перемогу однієї тоталітарної системи над іншою… А завтра будемо полювати за тими, хто не привітав. Немає вітання з Днем Соборності, Героїв Крут чи на річницю Конотопської битви – геть із друзів!

Насправді, «свята» радянського часу, позначені кривавою біографією, практично безболісно перестали бути «красними днями» в календарях українців. День народження Леніна, «годовщина» т. зв. Великої Жовтневої соціалістичної революції…

«Друга світова – то не наша війна. Викинь ордени свого діда, який воював у радянській армії, – радить мені один з «рафінованих» патріотів. – Лише історія УПА гідна наслідування!». «Геть фашистських посіпак та колаборантів з ОУН-УПА – волають з іншого боку. – Це зрадники України, вони в своїх стріляли!».

«Ті, хто пройшов Афганістан – загарбники, які до кінця своїх днів мають спокутувати гріхи, як учасники несправедливій війні, – кричать з іншого боку. – Їм краще мовчати про цю війну та свої подвиги». Те ж чую щодо інших учасників військових операцій.

У підсумку виходить, що кожен з українців, який будь-коли воював зі зброєю в руках, або зрадник, або загарбник. Кожен! Чи часто ми задумувались над тим, кому це потрібно?

Добалакалися до того, що у нас немає власних героїв, які б об’єднували націю. Немає тих, на чиєму прикладі мали б виховуватися покоління майбутніх воїнів (не лише незламних в інтернет-боях, а й тих, хто з дитинства знає, що таке спортзал і гантеля, бачив автомат і рушницю не лише по телевізору та в руках спецназівця).

В той же час Росія в літературі та кінематографі активно експлуатує героїчні сторінки історії українського народу: від давніх часів до сучасності. Останній блокбастер про донедавна нашу історичну монополію – Запорізьку Січ – «Тарас Бульба» знято у Росії, за російського державного фінансування. Демонструє, як треба любити Росію. Передостанній – «Вогнем і мечем» – знято поляками. Проблема не у тому, що вони це роблять. Біда у тім, що уражені комплексами меншовартості українці з революційним запалом готові відмовлятися від власних героїчних сторінок та перемог. Важко не погодитися з талановитим, на мій погляд, автором детективних романів «про суперменів-українців» Леонідом Кононовичем, який ще 2005 року дійшов гіркого висновку, що українському читачеві сильний герой не потрібен: «У кожному суспільстві є свій стандарт масового жанру, й українському читачеві сильний герой не потрібен. Епоха героїв минулася! Змінилися суспільні пріоритети: у нас крамар цінується більше, ніж воїн, політик важить більше, ніж мудрець, а чиновник має незмірно більшу вагу, ніж поет…».

На цьому тлі Путін заявляє, що для перемоги над фашизмом росіяни могли б обійтися і без українських воїнів, без наших дідів-прадідів. Діди-прадіди, на жаль, вже не зможуть дати відсіч великодержавному хаму. А їх нащадки… Одні мовчали, бо незручно робити зауваження російському високопоставленому другові. Так зробили депутати Харківської облради, коли відмовились голосувати за мою пропозицію визнати заяву Путіна недружньою до українців. Інші мовчали, бо це не їхня війна. В цілому, замість реакції усієї нації – поодинокі голоси.

Пам’ятники.  У здоровому суспільстві вони мають кілька функцій. По-перше, педагогічну, декларують цінності, показують з кого потрібно брати приклад. (До речі, як і назви вулиць). Або застерігають, чого робити не можна, символізують трагедію. Друга функція мобілізаційна, демонструє, на що здатний наш народ! Чимдалі цю функцію переймають на себе більш практичні архітектурні споруди. Зрештою, пам’ятники можуть нести естетичну, культурну, мистецьку цінність.

Цінності здорового суспільства не уособлюють монументи персонажам, які розпалювали громадянську війну, знищували власний народ. Що робити з тими, які вже стоять? Створити окремий пантеон, сквер-музей у кожному місті, куди звезти те, що має якусь цінність: пам’ятники Леніну, Сталіну, Свердлову, Петровському, Дзержинському, Революції, героям Громадянської війни (нонсенс) і т.ін. Єдиний виняток може бути для пам’ятників, поставлених над реальними похованнями.

Демонстрацією абсурду та цинічності «принципових» звинувачень стала тема сланцевого газу. Раптом «агентами Москви» стали ті, хто десятиліттями боролися за незалежність України. Натомість, багаторічні друзі Путіна, лауреати та кавалери російських премій, орденів і медалей, ті, хто годувалися з руки Газпрому, стали найпалкішими прихильниками енергетичної незалежності України.

Вкрай слабке усвідомлення патріотизму і міжнародної дружби демонструють тисячі автомобілів з українськими номерами і прапорцями Росії за склом, які їздять у Харкові, Донецьку та Севастополі. «Це на знак дружби народів» – пояснюють. При цьому вулиці цих міст за два десятки років не бачили жодного російського авто з прапорцем України. Така от «дружба».

Тема «фашистів-антифашистів» – з того ж ряду. На питання, з ким не страшно було б зустрітися на вечірній вулиці, з «фашистом» у вишиванці чи «антифашистом» у костюмі abibas, і дорослий, і дитина, глядячи на фото з мітингів 18 травня, без сумніву, обере «фашистів».

Нинішня влада діє за випробуваним сценарієм: розділяй і владарюй! Коли відчуває загрозу від якогось з організованих середовищ, з усією можливою агресією дискредитовує їх, протиставляючи іншим. Підприємці повстали? То не підприємці, а паразити на тілі трудового народу, що живляться його потом і кров’ю. Хто наступний? Афганці? Та це ж не справжні афганці. Це ті, хто брехнею здобув посвідчення, обдурив країну і смокче гроші з державного бюджету. Аферисти! Чорнобильці? Тим більше, – брехуни і злодії. Накупили собі посвідчень і жирують на 3-4 тисячі пенсії, замість того, щоб задовольнятися з належної всім тисячі гривень. Матері з дітьми протестують? Так погляньте: деякі з них живуть у відремонтованих квартирах, дивляться плазмові телевізори. Які ще гроші їм потрібні?

На додаток нагадаю, що недалека історія України бачила сотні прикладів співпраці і порозуміння «до крові принципових» та «рафінованих» антагоністів. Наприклад, націоналістів та комуністів під час акцій «Україна без Кучми» і «Повстань Україно!». Колишні комсомольці і піонери виступали організаторами декомсомолізації та депіонеризації. Одні колишні комуністи плетуть сіті люстрації для інших. Разом з непримиренними борцями проти пригнічення російської мови, у партії Регіонів є «вишиванкова» Ганна Герман, а десяток членів фракції «Батьківщина» взагалі не спілкуються українською…

Отже, першим кроком на шляху до здорового суспільства є усвідомлення абсурдності та штучності абсолютної більшості ліній розколу.

Крок другий: знизити руйнівний запал суперечок, навіть якщо дуже хочеться «дати рішучу відсіч». Ми все робимо щиро і на 100%. Проблеми між Сходом і Заходом? «Розділитися! Федералізм – наш порятунок! Дамо можливість кожній частині пожити окремо!». І про це говорять патріоти, які вболівають за Україну.

Така вдача зумовлює маніакальну схильність до вузької корпоративності. Найкращі громадські ініціативи приречені бути розколотими на тисячі уламків, кожен з яких переконливо доведе свою виключність та унікальність у протиставленні іншим.

Третім кроком має бути відмова грати у пропоновані розкольниками ігри. Саме так! Нехай ці ігри стали глибокою народною традицією, частиною нашої ментальності та національного характеру. Відмовитися! Як це зробити? Уявити себе героями анекдоту про двох друзів, один з яких бачив себе у в’язниці після кожної прочитаної сторінки кримінального кодексу, а другий за кожним рядком медичної енциклопедії бачив себе у лікарні чи на цвинтарі. Їх порятунок у тому, щоб стримувати руйнівну уяву. Наш – також.

А як же принципи, цінності? Пропоную на цьому етапі обмежитися десятьма заповідями.

У цьому контексті кілька думок щодо стратегії політичних комунікацій для опозиції.

Нам потрібно зламати стіну між «нами» і тими, «хто не з нами». У спілкуванні з народом втілити принцип відкритої політики. Формулу стосунків «Ми-вони», «Наші-чужі», «Друзі – вороги» змінити на «Ми – кращі», «З нами – веселіші і ширші перспективи».

Війну на знищення конкурента, яка панує в політиці, а звідти поширюється на бізнес та інші відносини, змінюємо на спортивну формулу суперництва. Це, звісно, не означає всепрощення. Порушники правил (законів у даному випадку) обов’язково нестимуть відповідальність за свої дії.

У такій конструкції серед кандидатів на посади, які розглядаються опозицією, можуть та повинні бути і Попов, на посаду мера Києва, і Янукович на Президента України. За цієї умови стає реальним діалог з прихильником Януковича і Попова на тему чим одні кращі від інших і чому одних можна обирати, а інших не варто. При такому підході опозиція зможе зняти частину розколів і запропонувати дискусію кожному українцю, який розривається між сучасністю, минулим та майбутнім.

Війна простіше. Позиція «яструба» завжди викликає більше аплодисментів, ніж позиція миротворця. Але кожна війна – це нищівна поразка політики та політиків. А у громадянській війні немає переможців.

Іван Варченко

More in Політика, Суспільство, Записки
Bureychak_foto
Тетяна Бурейчак: Чому “так” гендерним квотам

...

Close