Останні новини

Остап Дроздов: На середині класу

2

Я не люблю ділитися особистим. Як тільки це роблю – мимоволі з’являється відчуття вразливості й роздягнутості. Тому я всіляко уникаю розмов про внутрішні переживання та пережитий досвід. Бо досвід приходить через травму. А травма прагне бути захованою десь глибоко, бо робить тебе слабким в очах безжальних дописувачів на інтернет-форумах та інших тролів.

Тому те, що я сьогодні розповім, прозвучить уперше. Рішення розказати свою приватну історію я списую на львівську фієсту, яка зухвало розніжує, зледачує і навіть тупить. У ці спекотні дні, коли твоя тінь лежить розпластана на непритомному асфальті і навіть не хоче рухатися услід за тобою, тягне роздягнутися. Бодай текстово.

…Я ненавидив математичку навіть не через її логопедичну ваду шершаво вимовляти букви «с» і «з». І не через нездатність людською мовою пояснити тему уроку. А через те, що вона завищувала оцінки моєму однокласникові. На тій підставі, що його батько був секретарем райкому. Чи то ген репресованих у мені спрацював, чи вроджена зацикленість на справедливості — але того дня я злетів із котушок.

Математичка опитувала нас про якусь дебільну формулу, яка ніколи в житті не знадобиться. Мене, чистокровного гуманітарія з яскравою уявою, оминула сія чаша бути опитаним, але й без моєї лепти половина класу поганенько відповідала. А синочок секретаря райкому не відповів узагалі! Зеро! Він провалився. Було це настільки явно і настільки солодко для всього класу, що не помітити цієї епохальної події було б злочином. Що зробила математичка? — усім поставила нехороші оцінки, а синочкові секретаря райкому не поставила взагалі нічого. Ніякої оцінки взагалі — ні доброї, ні поганої.

Це був ляпас. Я не міг цього стерпіти, хоча міг спокійно зітхнути і втішитися, що мене сьогодні не питали. Я відчував, як холодок наповнює мій стравохід і важким клубком підкочується до горла. Від люті, від відчуття жагучої несправедливості, від небажання заплющувати очі на очевидність я почав вкриватися гусячою шкірою. Я не бачив ні землі, ні неба, ні оббитих стін класу. Я вперше відчув у собі нурт, який тобою рухає проти твоєї волі.

Наприкінці уроку я підбіг до парти синочка секретаря райкому, вхопив його щоденник і жбурнув його на учительський стіл з ультимативним вигуком: «Прошу поставити йому двійку!». Мій голос затинався, деякі склади повністю западали у беззвучність, але палаючі очі видавали внутрішню бурю, яка роздирала 10-річного борця за справедливість.

Математичка демонстративно відсунула щоденник, удруге ігноруючи реальність. Я повторно жбурнув щоденник прямо під перо чорнильної ручки математички. Далі все відбулося в долі секунди.

Математичка своїм аматорським манікюром цупко впилася в мою руку і шарпнула. Я з розгону заїхав обличчям об стіну. Тупий біль трохи правіше носа. Коли я відлип від стіни, вогонь почав атакувати мою праву щоку, і мені здавалося, що зараз мене, наче надувну кульку, наповнять чимось гарячим і прозорим — і я упруся об стелю. Синець розлився моментально на пів-обличчя. Мені здавалося, що весь я — суцільний синець, і він світиться усіма барвами веселки в радіусі 100 кілометрів.

З очей сипанув град сліз. Заливаючись солоним потоком, я вибіг зі школи. Мозок хаотично продукував варіанти поведінки. Бігти додому? А що я там скажу? Мене математичка побила? А хто повірить? І яким чином я (відмінник, якого сьогодні не питали ту злощасну формулу) узагалі влип у цю історію? Уперше в житті я вирішив іти напролом.

Вдома я все розповів, вислухав лекцію на тему «нащо ти пхався з тим щоденником», але завершив бесіду своїм вердиктом: «Я туди не повернусь». Ми поїхали в криміналістичний центр знімати побої. Я щасливів від того, що мене підтримали. Я надихався боротьбою за себе. Принагідно впивався відчуттям жертви. Я розумів, що звідси я вийду іншою людиною. Синець уже не так болів. Я відчував, що грядуть карколомні події.

Наступного дня директор школи, міліціонер-інспектор і представник райвно організували післяурочні збори. Мене поставили на середину класу. На ці збори я йшов із внутрішнім відчуттям геройства. Я навіть не припускав, що відбудеться щось схоже на пекло.

Я — на середині класу. В обличчя мені дивилися 25 пар оченят майбутніх українців, патріотів, виборців, побожних людей.

Наче змовившись, кожна дитина підіймалася і, дивлячись мені просто в вічі, казала: «Остап бігав на перерві і ненароком вдарився об двері. Вчителька тут узагалі ні при чому».

Кожна дитина, одна за одною, по черзі підіймалася і впевнено говорила: «Остап каже неправду».

І так 25 разів.

25 разів мене розіп’яли. Розчавили. Вбили.

На 25-му разі я відчув, що на середині класу стою вже не я — а піщинка, комаха, непорозуміння, плазун, вискочка, паразит, молекула, ізгой, атом. Мене знищили не директор і не математичка. Мене знищили 25 дітей, які, на відміну від мене, залишилися бути дітьми — отже, їм усе прощається.

Я стояв на середині класу і не відчував ані своїх ніг, ані свого тіла, ані рум’янця, який диким полум’ям виривався з-під синця на пів-обличчя. Післяурочні збори закінчилися миром і злагодою. Математичка переможно попрямувала додому готуватися до завтрашніх уроків. Директор байдуже пішов у свій кабінет, де він завше зачинявся і займався ніхто не знає чим. Міліціонер повернувся в райвідділ із відчуттям даремно потраченого часу на малолітнього вискочку, якому бракує батьківського ремня. Представник райвно покинув збори з переконанням, що з мене виросте страшна людина. А 25 моїх невинних убивць, безтурботно підстрибуючи, пішли додому бавитися і радіти життю.

Усю дорогу додому я мовчав. Прокручував у пам’яті 25 пострілів, і кожен із них був у скроню — у ту саму, залиту синцем, здобутим ненароком під час перерви. Математичка тут ні при чому. Мене перевели в інший клас. Діти з попереднього класу перестали зі мною говорити. Лише одна дівчинка мені на перерві принесла яблуко і розповіла, що напередодні післяурочних зборів директор і математичка обдзвонили всіх батьків і попросили спихнути все на мене. Ця інформація мені дуже допомогла — я остаточно закріпив свою правоту. Вона й понині зі мною.

…Ця шкільна історія — переломна. Відтоді я свято переконаний, що слово більшості — ніщо. Минуло 20 років, змінилася ціла епоха, зник Радянський Союз і з’явився «Фейсбук» — але й досі систематично когось ставлять на середину класу і знищують своєю солідарністю. Це дуже солодке і дуже сталінське слово — солідарність. У західних державах, де панує культ поваги до людини, солідарність стає протоплазмою громадянського суспільства. Але в нашому суспільстві, яке вийшло з радянського мороку зрівняйлівки та статистичного обліку людських душ, солідарність стає протоплазмою нетерпимості, розправ і репресій. Межа між середовищним однодумством і загальнообов’язковим для всіх єдинодумством — стерта. Гасло виживання «будь, як усі» трансформувалося в неототалітарне гасло «будь з нами всіма». Ось тобі список загальнообов’язкових священних корів (Шевченко, Франко, Ліна Костенко тощо), ось тобі список загальнообов’язкових пантеонних героїв (Мазепа, Бандера, УПА тощо), ось тобі список загальнообов’язкових ворогів (постійно оновлюється) — будь ласка, живи, поклоняйся, шануй і ненавидь — лише не думай, не перезавантажуй, не переосмислюй. Ти ж з нами всіма, еге ж?

Сектантське мислення бере верх, бо воно — найбільш солідарне. Так званий патріотичний Львів — це бенефіс колективного «ми». Воно взяло від радянської доби основну її характеристику — монолітність перед лицем ворога. Таке враження, їх щовечора обдзвонює хтось, хто чує свою вину і намагається її спихнути на когось. Це колективне самозахисне «ми» — герметичне, сектантське і ліниве. З дальтонічним, монохромним розумінням свого міста і своєї країни. Боязке до проявів індивідуальних світовідчуттів і не готове до багатоколірної спектральності. Вороже до проникнення бацили інакодумства у середовище, яке повинно мислити так же злагоджено, як і марширувати.

Якось я був на мітингу трьох опозиційних сил. Так-от, прапороносці двох партій махали своїми стягами довільно (так би мовити, «ліберально»). А от прапороносці третьої трьохпальцевої навіть свої партійні стяги махали синхронно. Диявол криється в дрібницях. Манера махання прапорами, звісно, ніколи не стане темою нічиєї дисертації. Але відгадайте з трьох разів, хто з цих трьох має більші шанси опинитися на середині класу, а хто — в ролі розстрільників.

Саме ці «синхронні патріоти» вимагають від усіх публічних людей Львова примкнути до колективного «ми» і ретранслювати саме його дискурси. Вони іноді прямо так і кажуть: ти можеш собі відчувати що хочеш, ти можеш у себе вдома матом крити Україну за неможливість добитися правди та дороговизну життя — але публічно ти мусиш (чуєш, мусиш!!!) впадати в патріотичний екстаз, класти руку на серце під час виконання гімну і вимагати від Донбасу чистої, як сльоза, української мови. Чуєш, мусиш — бо ти з нами всіма.

…У 10 років я не мав вибору. 25 солідарних однокласників теж. Зараз більшість із них навіть не пригадають тієї драматичної історії одного вискочки. Проте я навіть їм вдячний — вони, не усвідомлюючи цього, подарували мені найкращі миті мого життя. Хто так само стоїть зараз на середині класу, мене зрозуміє.

6

Джерело – MediaPort

More in Події, Суспільство, Записки
images
Правозахисник: Український суд присяжних нагадує “кивал” з радянських судів

В Україні суд присяжних нагадує присяжних-засідателів радянського Союзу, які ніяк не впливали на роботу суду. Про це в коментарі Тиждень.ua...

Close