Останні новини

Володимир Мартинюк: Як вийти з історичного тупика

50170753_1256153008_femida1Єдиний відомий і надійний спосіб повернути будь яку країну до стану, коли в ній не правлять бал кримінальники, а останнє слово залишається за нормальними громадянами, є адекватний СУД і підпорядкована йому судова і правоохоронна система. І зовсім не потрібно вигадувати що не-будь інше , та ще й шукати від яких саме громадянських прав та свобод слід відмовитися, та з яким тоталітарним обмеженнями та неприємностями слід змиритися, до пошуків чого час від часу запрошують українців всілякі наближені до влади та корита мудрагелі. Це лицемірне та підступне запрошення надалі, під виглядом чергового пошуку чергового “власного шляху”, поблукати в безпроглядних дебрях та болотах елементарної соціологічної та правової “недоосвіченості”, якщо й взагалі не згубитися на завжди в суцільному мороку “ісконно-русской” тупості та марновірства.

У світі зараз існує два варіанти більш менш адекватної судової системи – так званий “англосаксонський” , який базується на судовому праві, яке надане місцевим общинам, і яке з цих общин виростає, вибудовується і піднімається на найвищі рівні суспільної ієрархії та державного устрою.

Це Суд Присяжних, який фактично виріс із колишнього “самосуду” місцевих громад, обріс правилами, процедурами та законами які зробили з нього одну із головних підвалин сучасної цивілізації. Це правова система , яка робить місцеву громаду головним складовим елементом держави, джерелом її політики, економіки та культури. Саме це є причиною того що в Північній Америці та Європі тамтешні громадяни рівномірно живуть і працюють у всіх придатних для життя людини місцинах та не тікають розпачливо у столиці та мегалополіси, як це роблять, наприклад, українці, мексиканці, нігерійці та їм подібні бангладешівці, котрі в переповнених містах шукають порятунку від несправедливості, сваволі місцевих самодурів, сподіваються отримати собі якісь крихти з тих неймовірних матеріальних багатств, які грабуються з усієї решти країни.

Інший варіант базується на основі так званого римського права – яке запроваджується централізовано і “зверху”, як правило внаслідок завоювання. Це доволі жорстко формалізована судово-правова системи, яка базована на кількатисячолітньому цивілізаційному досвіді тих народів, які першими стали жити в умовах відносної перенаселеності, боротьби за ресурси, соціальних, групових і міжнаціональних конфліктів, зуміли це все записати, кодифікувати, викласти у законах, і що найголовніше зберегти свою культуру, писемність та живу спадщину народу настільки, аби це все могло стати надбанням народів іншим. Своєрідними аналогами цього зокрема є єврейське общинне право та ісламська шаріатська система права – закони і правила, які на перший погляд інтегровані у релігійні системи та священні книги, але насправді є (неповними) переробками колишніх правових систем Вавілону, Єгипту, Фінікії, а стосовно євреїв то навіть і дечого з практики самоуправління древніх грецьких міст-общин.

Насправді в чистому вигляді обидва типи судових систем не зустрічаються – більш менш адекватні судові устрої насправді є тим чи іншим варіантом змішання і взаємопроникнення “народного”( Суд Присяжних) і “даного згори” (римське право) судових систем.

“Англосаксонська” судова система збереглася в Англії і потім утвердилася у завойованих нею країнах і колоніях виключно тому, що Британію протягом останніх майже тисячі років ніхто не зміг “як слід” завоювати. Кажуть що добре працюючу модель Суду Присяжних у Британію колись принесли ті самі завойовники, які принесли до Києва так звану “Руську Правду”, тобто вікінги-варяги.

“Римське право” насправді було повністю упорядковане і кодифіковане вже не римлянами, а візантійцями, конкретно візантійським імператором Юстиніаном, у так званому “Кодексі Юстиніана”, та ще й до всього написаному грецькою мовою. Однак в Західну Європу воно прийшло через Рим і римських пап, які не полінувалися перекласти його назад латиною. Як правило це “римське право” утверджувалося разом із наданням королівських звань та остаточною християнізацією чергових європейських правителів, починаючи від Карла Великого аж до пізніших імператорів “Священної Римської Імперії германського народу”.

Відсутність Суду присяжних в Україні – пам’ятник окупантам.

До початку І Світової війни “римське право” доволі гармонійно поєднувалося з Судом Присяжних на більшості території Європи, більше того воно другій половині ХІХ століття було запроваджено царем-реформатором Олександром ІІ навіть в Російській імперії. Напевне за ці суди, які тоді регулярно рятували революціонерів від смертної кари а часом навіть і каторги, , за звільнення селян від кріпацтва, та за інші подібні “злочини і безчинства”, ті самі революціонери невідступно полювали за Олександром ІІ доти, допоки не їм не вдалося його вбити.

В часі наступних воєн та революції окупанти-переможці в першу чергу знищували систему Судів Присяжних — тому що зовнішнім і внутрішнім ( більшовики) окупантам були не потрібні суди, які не давали можливості розстріляти підсудного щонайдовше після 15-хвилинного розгляду його справи.

На не російських територіях України Суд Присяжних зберігся до початку ІІ Світової війни, де був ліквідований в середині 30-років ХХ столітя урядами Польщі, Румунії та Чехословаччини..
Однак попри це, на всій території України Суд Присяжних у свій час справно функціонував і забезпечував тоді пересічним українцям , особливо в період до Першої Світової війни, такі умови для життя, праці, господарювання та економічної діяльності, які у порівнянні із пізнішою більшовицького “соціальною справедливістю”, видалися їм потім майже райським блаженством.

Такими чином відсутність в Україні Суду Присяжних у цивілізованій , у неспотвореній копіюванням з теперішньої Росії, є нічим іншим, як віджилим і архаїчним, але цілком усвідомленим нашим владцями, збереженням “досягнень” окупаційного режиму більшовиків Лєніна-Сталіна, Гітлера та їхніх дрібніших послідовників..

На сьогодні це є основною і єдиною причиною паралічу нашої демократії, безправності місцевих громад, злиденності та безсилля місцевих органів самоуправління , безкарності криміналітету та криміналізованого чиновництва, і взагалі поступового перетворення більшості території України повністю непридатні для життя чесних, порядних, працьовитих і підприємливих людей у заповідники для бандитів, пияків, деморалізованих чиновників та заляканих ними зневірених і безпорадних пенсіонерів. . Молоді, працездатні люди тікають у більші міста, потім у столицю та пару подібних до неї більших місць, а потім і закордон. Втім за кордон тікають і зразу з сіл та райцентрів, і не лише молоді, але старші , але ще працездатні чоловіки та жінки, які ще зберегли трохи здоров’я, аби забувши свою колишню освіту, професію, кваліфікацію влаштуватися де не-будь за кордоном малокваліфікованим чорно-робочим чи безголосою безправною прислугою.

Кардинально змінити цю, фактично моторошну, ситуацію, на рівні суспільного фундаменту, тобто на рівні місцевих громад і поселень, може лише відновлення там законності і справедливості , перетворення цієї законності і справедливості  із привілею для приїжджих, сильних і багатих, у невід’ємне право кожного тамтешнього місцевого  українця, незалежно від його статку, статусу освіти та ще якихось ознак, особливостей  чи відмінностей від інших.
Єдиним способом почати робити щось негайно є пропагування, використання, вимагання зміни та вдосконалення недавно запровадженого в Україні Суду Присяжних.
Після десятиріч забалакування, безплідних суперечок та очевидного небажання суддів, адвокатів та правоохоронців , це суд нарешті запроваджений останньою версією Судового Кодексу України. Однак запроваджений він у кастрованій, майже карикатурній формі, повністю запозиченій із сусідньої Росії. Мало того що він пропонується в парі-альтернативі із ранішою більшовицькою карикатурою радянських часів – “народним засідателями”, мало того що кількість присяжних зменшена до анекдотичного розміру — з найменшої у світі кількості аж трьох (!!!) присяжних, замість 9-12 як на Заході і цивілізованому Сході – в Японії , Сингапурі, Індії . Найголовніше що цей Суд Присяжний не може бути використаний для розгляду абсолютної більшості судових справ – скористатися правом на цей Суд можуть фактично лише найнебезпечніші бандити і злочинці – вбивці, серійні ґвалтівники, тобто ті кому загрожує найвища міра покарання , яким після скасування в Україні смертної кари стало по-життєве ув’язнення.

На сьогодні … 

На сьогоднішній день в Україні вже появився перший резонансний прецедент використання Суду Присяжних. Це дуже відома справа про вбивство у Львові відомого там лікаря,хірурга-травматолога Леона Фрайфельда. Звинуваченим по ній проходить студент-марокканець Шакіб Отман. Адвокати підозрюваного вирішили вимагати застосування до розгляду справи саме Суду Присяжних, оскільки підсудному зараз загрожує саме по життєве ув’язнення. Справа вже привернула, і безперечно привертатиме надалі дуже велику увагу. Навіть тому що прізвище трагічно загиблого лікаря є, так би мовити, не класично українським, а вся справа може бути легко потрактована як войовничий ісламізм, тероризм чи ще щось подібне.
Суду присяжних домагався, але так і не зміг домогтися захист батька і сина Павличенків, старшого з яких минулого року таки засудили до довічного ув’язнення.

Безперечно – сьогодні в Україні є достатньо багато справ, в яких, можливо за чужі провини, звинувачуються непричетні до цього люди. Можливо ці люди дійсно здійснили інкриміновані їм злочини, але в них є серйозні обставини, які можуть пом’якшити їхній вирок. Як скажімо у справі Павличенків — навіть при доведенні їхньої причетності до вбивства судді Зубкова , який без їх присутності і відома, позбавив їх житла і вигнав на вулицю. Можливо є сенс різноманітним громадським адвокатам та правозахисникам використовувати недавно виниклу можливість звернення до Суду Присяжних аби ефективніше рятувати своїх підопічних із майбутнього незаслуженого довічного ув’язнення. З другого боку це буде привертати увагу громадян України до всіх загальних переваг і конкретно-українських недоліків Суду Присяжних у його нинішньому вигляді , старанно скопійованому з сусідської російської пародії на реальний демократичний Суд Присяжних.
За великим рахунком розвиток і вдосконалення Суду Присяжних не є чимось таким що смертельно загрожує нинішній владі, особливо її найвищим ешелонам. По перше тому що це не є одноразовий і революційний захід, від якого в країні “захитаються всі підвалини”. Це початок тривалого процес, який , як це не парадоксально, за великим рахунком, полегшує повсякденне життя вищої влади, знімає з неї величезну частину невдоволення і викликаної ним ненависті суспільних низів та простого люду, дозволяє їй докласти більше уваги набагато важливішим і кориснішим справам. Дозволяє відчути себе і представляти в очах громадськості та Європи прогресивним реформаторами та далекоглядним політиками. І найголовніше — відчувати себе набагато комфортніше і впевненіше в стосунках зі своїми ворогами та конкурентами як ззовні так і всередині України.
Коли російський цар Олександр ІІ у 1864 році запровадив в Росії Суд Присяжних , який став обов’язковим для розгляду будь яких серйозних кримінальних справ він зовсім не бажав ослаблення самодержавства чи безладу в Росії. І дійсно всього цього в Росії тоді не сталося, навпаки — Росія завдяки судовій реформі і скасуванню кріпацтва змогла вибратися і занепаду та кризи, який десять років перед тим довів її до ганебної поразки у Кримській війні та підписання ще більш ганебного миру з європейським державами-конкурентами.
Після цього Росія почала дуже динамічно розвиватися в економічному і військовому плані, розширювати свою територію та вплив. Завдячуючи саме цим реформам Олександра ІІ, Росія змогла продовжити своє існування аж до 1917 року, і навіть ледве стала одним із переможців ІІ світової війни .
Правда цар Олександр ІІ у 1881 році, у віці 63 років таки загинув від рук революціонерів-терористів із “Народної волі” . Але навряд чи в цьому винен Суд Присяжних. Тому що такою була доля всіх без винятку російських царів, які абсолютно безвідносно до стилю свого правління, чомусь ніколи не жили більше 50 років. Можливо якби в останні роки напередодні замахів Олександр ІІ не сприяв антиукраїнським проектам свого оточення, то зміг би уникнув і цього …. Адже ні для кого не секрет, що в керівництві “Народної волі” тоді переважали українці – Желябов, Кибальчич, виконавець замаху Гриневецький були українцями…

Володимир МАРТИНЮК

1 Comment on "Володимир Мартинюк: Як вийти з історичного тупика"

  1. Я вважаю, що ми вийдемо з цього тупіка, тільки тоді, коли змінемося самі. Тому що у нас все завжди покупається і продається, а це не можливо змінити просто приймаючи якісь закони.

Comments are closed.

More in Політика, Право, Cуди, Статті
ryabchuk
Микола Рябчук: Повінь

Мій товариш працює майстром на будівництві, чи, як раніше казали, прорабом. Він має бригаду узбеків. Для них, виявляється, наша злиденна...

Close