Віктор Горобець: Про самотність

Час іде, мов вода – повільно але невідворотньо. І сумно, ніби самотність застала на березі великою лінивої мудрої ріки. Самотність – найбільш небезпечний хижак, який завше непомітно підкрадається і занурює ікла у плоть, а потім безжалісно роздирає живу і теплу плоть, яка смикається від безсилля змінити ситуацію і, нарешті, шкребе своїми пазурями кожну кістку… І нема порятунку іншого, крім отрута. Отрута самоїдства, отрута спиртного у сумнівних компаніях, отрута купленого на пару годин кохання… Немає порятунку, то як усе справжнє – задушеними цуциками, втопленими сліпими кошенятами, розчавленими байдужими чоботами квітками на зелених луках дитинства, юності і зрілості, залишилося у минулому, і тепер перебуває невпевненими спогадами, мерехтливими образами у пам’яті, неясними плямами і уривками, привидами у анфіладі нічних кімнат. Або і зовсім затерлося чорно-білою кіноплівкою, яку зжерла рятівна лікувальна або корислива аберрація.

Тікаючи від стану самотності, людина пірнає у глибини океану дрібних і великих справ, часто непотрібних, які тягнуть на дно веригами нескінченності, занурюючись щоразу глибше і глибше, аж поки одного разу там і залишається, більше не з’явившись на поверхні сонячного щастя…
Декого рятують випадкові амазонки. Вони теж самотні, тому що живуть без чоловіків, а отже – лише наполовину. Втім, хтозна – чи краще життя у полоні, від смерті у повільний спосіб втрати душі, коли гниєш заживо зсередини? Адже кохання вимагає, щоб любили обидва. Коли хтось впевнений, що його кохання вистачить на двох – його чекає жорстоке розчарування, бо це самоомана, переоцінка можливостей, міна сповільненої дії, закладена у майбутнє. Кохання – рятівне коло. Ціле коло. Два півкола – вже ризик.
Я навчився жити з самотністю, але так і не приручив її. Вона допомагає мені у творчості, але навзаєм забирає час. День за днем, рік за роком. З жахливою невідворотністю. Так вампір на дієті п’є кров унікальної, потрібної йому за певними характеристиками жертви: крапля за краплею, поволі, але швидше, ніж та здатна відновлювати її.
Пригнічує навіть не сам факт наявності у природі хижака самотності, а його невразливість. Що робить його більш зухвалим. Усвідомлення факту фізичної неможливості знищення ворога вбиває будь-яку здатність опору, адже немає сенсу битися проти вічності. Люди приходять у світ, прагнуть, б’ються, втрачають сили і йдуть – у безвість, а вічність лишається: знову отримує жертви, знову перемагає, знову їсть… І насолоджується. О, Деміург, навіть ти був самотнім, аж поки не створив цей світ.
Тим не менше, ми намагаємося. У штучний, тимчасовий спосіб чи шляхом єднання за спільним інтересом, за покликом душі. Але рано чи пізно переважна більшість зазнає поразки. Лише ті, хто пішов молодим, у зеніті слави або маючи справжню любов – обдурив хижака. Старих вже не розуміють, як не розуміють мудрих.

Віктор Горобець

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

2 Comments on "Віктор Горобець: Про самотність"

  1. Євген | 16-09-2013 08:58 at 08:58 |

    “А що ж людині справді треба?
    Живу. Щасливий я, чи ні.
    Наді мною рідне небо,
    А найдорожче у мені.

    В мені весняна Україна
    І рідна мова, й шелест нив,
    І смутні кетяги калини
    У головах її синів”.

    • Гарний вірш, пане. Дякую. Тільки є одне зауваження: у першій строфі (третя строка) збита скандовка. Треба зайвий склад додати, щоб ритм вирівняти. Пропоную додати “І”. Тобто, строка матиме наступний вигляд: “І наді мною рідне небо”.

Comments are closed.